«Розбишака, що б’є поліцейського, не хоче змінити світ, а от месіанський ідеолог хоче. Тому останній страшніший, ніж перший. На жаль, французи вважають, що революція була чимось добрим, цього їх вчать у школі»
14 липня 1789 року ціна на хліб в Парижі стала найвищою за все сторіччя; парижани вважали відповідальним за це короля, і почасти це було справедливо. Своїми педантичними інструкціями королівський режим утруднював торгівлю зерном між провінціями, що призводило до голоду на місцях. Потім був заколот у столиці, захоплення Бастилії – порожньої, але символічної в’язниці монархічного абсолютизму. Згодом еліта, просвічена безглуздими ідеями Жана-Жака Руссо, перебрала на себе контроль над тим, що перетворилося на революцію. Це покоління – люди, яким було заледве двадцять років, які ось-ось винайдуть першу сучасну диктатуру – знекровить Францію перед тим, як розсварити її з Європою – в ім’я республіки і гідності, яку вона буцімто уособлювала. Робесп’єр, що був втіленням її апогею, в 1789 році проголосив себе республіканським месією, відповідальним за «очищення» старого світу. Ця історія відома, але часто її відтворюють у позитивному ключі, що освячений ідеологією «спільного блага» і «загальної волі».
Як не згадати цей французький смак до бунту, що його ідеалізують як прогресивний і неодмінно позитивний, коли саме зараз революціонери підпалюють Єлисейські поля. Чи цей символ суспільства споживання, яким є магістраль в умах сучасних бунтівників, рівнозначний тому, чим була Бастилія два сторіччя тому?
Доки може дійти порівняння? Цього разу джерелом протесту є вже не ціна на хліб, а підняття урядом ціни на бензин: рівнозначність незаперечна, бо бензин у нашому щоденному житті є тим, чим в інші часи був для нас хліб. Людовік XVI завинив нехотячи; президент республіки Емманюель Макрон, як мені видається, також є відповідальним через свою байдужість до думки народу. Підняти ціну на бензин, яка й без того вже є найвищою в Європі, напередодні нового року і без жодних виправдань – серйозна політична помилка. Ба гірше – виправдання почалися після заколоту: уряд пояснив сповненим сумнівів французам, що насправді новий податок є екологічним, а тому обґрунтованим, і що його метою є не наповнення державного бюджету, а боротьба з кліматичними змінами. Очевидно, ніхто не вірить у цей жалюгідний виверт, навіть уряд; принаймні, ми на це сподіваємося.
Правдою є те, що французька держава, починаючи з Людовіка XIV і побудови Версальського палацу, завжди виказувала явну неспроможність збалансувати свій бюджет і безупинно вдавалася до якогось крайнього заходу, аби досягти цього. Монархи продавали державні посади тому, хто найбільше заплатить; нині обклали податком бензин. Чи чекає на Макрона доля Людовіка XVI? Ніде не було завчасу написано, що Людовік XVI помре на пласі та що вслід за монархією настане великий терор, на зміну якому згодом прийде імперія і тільки через сторіччя – ліберальна республіка, яку ми нині знаємо.
Ліберальна демократія не є результатом історичної необхідності; ця необхідність завжди є реконструкцією a posteriori з боку якоїсь хитромудрої філософії. Ось доказ лепетання історії: в дану мить ми бачимо, як деякі республіканські режими дають «задній хід», перевертаючи догори дриґом сенс історії (якщо припустити, що вона має якийсь сенс) і переходячи від ліберальної демократії до неліберальної демократії. Навіть Сполучені Штати, де було придумано сучасну демократію, не застраховані від цієї регресії. Відтак були би великими відчайдухами ті, які, зважаючи на заворушення, що зараз відбуваються у Франції, висновували майбутнє. Також утримаймося від будь-якої високомовності в описі цих заворушень і їхніх учасників.
Емманюель Макрон, з притаманною йому схильністю бачити повсюди фашистів, вважає доречним оголошувати деякі рухи ультраправими, особливо серед тих, хто нічого не розуміє в його політиці (якщо у нього є якась). Найімовірніше, бунтівники є сумішшю з громадян, які збідніли через податки, політичних активістів, схильних до насильства, і звичайних хуліганів, приваблених вітринами Єлисейських полів. Натовп 14 липня 1789 року, наскільки нам відомо, також був достатньо неоднорідним і, ймовірно, п’яним. Зі свого боку, я – на противагу мрійливим аналітикам – менше боюся хуліганів, навіть п’яних, ніж активістів.
Ультраправі та ультраліві активісти, об’єднані спільним смаком до насильства, є носіями абсолютистських ідеологій і багатообіцяючого майбутнього, і вони справді небезпечні. Коли ми знову читаємо (у філософа Марселя Ґоше, який нещодавно опублікував видатну працю про тексти і промови Робесп’єра) про те, які той хотів видати у 1789 році закони «для світу і на віки», то страхаємося віртуозів. Розбишака, що б’є поліцейського, не хоче змінити світ, а от месіанський ідеолог хоче. Тому останній страшніший, ніж перший. На жаль, французи вважають, що революція була чимось добрим, цього їх вчать у школі. Та ні. Добрим у політиці є те, що Робесп’єр зневажливо називав «Маре»(«Болото»): громадяни, які шукають компромісних рішень. Треба поховати Робесп’єра і навчитися слухати й любити Маре.
Guy Sorman
La Revolución, ese horror
ABC, 03.12.2018
Зреферувала Галина Грабовська