Буває, стаєш свідком історії, яку не просив і про яку не мріяв. Вона просто трапилася, залишивши в тобі навіщось якийсь слід – маленький зліпок реальності, нібито й зовсім не призначений для твоїх вух і очей. Чиста випадковість, незамовлена послуга, лотерея. Ти купив квиток на поїзд і не знаєш, що там застанеш, вмостившись на своєму сидінні після довгого й виснажливого, наче пісня про Довбуша, дня. І подітися ти від неї нікуди не можеш. Це твоє законне місце на енну кількість годин, а навколо тебе – нестійка соціальна група, об'єднана звичайною людською потребою переміщення з пункту "А" до пункту "Б". І більше нічим.
Тому дивися, хоч можеш відвертати погляд до вікна й заплющувати очі, тому слухай, хоч можеш вдягнути навушники зі своїми звуками. Але якщо забув навушники вдома, а за вікном – холодна та непроглядна груднева темінь, то терпи. Ребе Нахман казав, що Господь приділяє людині стільки випробувань, скільки вона спроможна витримати. Мабуть, так саме з трафунками: їх варто навчитися приймати як дар, а тому важливо знайти в них сенс, символізм чи бодай якусь дрібненьку метафору. Бо якщо це все просто безглуздя, то навіщо тоді ми живемо на цій землі?
Я зайшов на проміжній станції Хмельницький і зайняв своє сидяче місце біля вікна. Навскіс від мене, де люди сиділи по троє, диспозиція була така: двоє українських громадян середнього віку, чоловічої статі і напідпитку жваво намагалися сподобатися тверезій як скло і симпатичній жінці, що сиділа біля проходу. Розмова їхня тривала невідомо скільки, але відчувалося, що вони перед моєю появою встигли зачепити у процесі комунікації всі можливі теми – від побутових і політичних до світоглядових та філософських – і називали одне одного по імені.
Чоловіки були друзями і, судячи з вигляду, поверталися з заробітків у сусідній Польщі. Один з них – молодший і спритніший у розмові – хотів сподобатися не менше, ніж колега, але сидів біля вікна, і його пересипані різними російськомовними дотепами чари розбивалися об перепону у вигляді вайлуватішого і набагато п'янішого друга з тижневою неголеністю. Друг, судячи з акценту і відверто кепського володіння мовою Пушкіна, був україномовним, але не хотів пасти задніх і теж чимдуж намагався зійти за людину цілком загальнолюдську й культурну. Вербальним чарам свого друга він протиставив, сказати б, куртуазну поставу, покликану нівелювати інтелектуальні здібності конкурента. Але не хамити він не міг за якимось згори визначеним і прописаним у ньому принципом. І не тому, що хотів – просто інакше він не міг.
Це було дивовижне й химерне поєднання – галантність і хамство. У ньому, здавалося, змішалися два людські начала – піднесене та нице, добре і зле, ангел і демон. Лихий демон нашіптував різкі слова й матюки, а легкокрилий ангел одразу ж виправляв їх на щось високе. "Я извиняюся за свои слова и прошу у вас прощенья", – казав він – і вона прощала. Знову мат – і він хапає її за руку, намагаючись поцілувати.
Жінка, що, здавалося, спочатку помітно схилялася до меткішого балакуна, а не до цього розірваного між двома протилежними стихіями троля, змушена була реагувати на його слова – то невдоволеними гримасами, то короткими ображеними репліками, то кокетливими відвертаннями голови. І поступово з перешкоди в каналі зв'язку він перетворився на справжнього пасіонарія, повноправного актора зовсім не другого плану.
Пасіонарність приваблива – навіть коли вона п'яна, неголена і смердить алкоголем. У ній є надрив і суперечливість, неоднозначність і загадковість. За нею завжди стоїть "щось" – складна історія, трагічна доля, важке випробування. А балакун – це всього лише балакун. Хоч він начебто й безпечніший, і миліший, але сидить далеко, за душею в нього, крім "95-го кварталу", може, ще тільки "Наша Раша" і "Ментовские войны", та й у Вінниці йому виходити, а тут – гола пристрасть і боротьба двох начал, якої вистачить не лише до Києва, де остання зупинка поїзда. Її може вистачити на все життя. "Та пошли они!…" – і вона скулювалася. "Я извиняюся" – і їй подобалося.
Десь біля Жмеринки балакун відверто зайорзав від того, що здав позиції, і вирішив надолужити, перевівши розмову в русло повної відвертості. Він дуже жваво заторохкотів і вжив усі свої внутрішні резерви красномовства для завоювання її прихильності. Йому вдалося зачепити в жінці якусь струну, і вона дала слабину – поскаржилася на життя.
Я не міг почути, що саме вона сказала своїм тихеньким голосом, але вона на щось нарікала – на чоловіка, хлопця, роботу, несправедливість. Невідомо на що. Їй раптом закортіло їхньої співучасті. Утворилася пауза, в якій балакун і пасіонарій готувалися до реакції, зійшовшись у невидимому дружньому герці за серце дами. Це був центральний момент, після якого хтось мав вийти переможцем, а хтось – просто вийти у Вінниці.
У балакуна була краща реакція і він промовив першим. Він так і сказав: "Я вам сочувствую". Сказав сухо та формально. Сказав і замовк, ніби вичерпавши тему несправедливості, яка мала серйозні причини й вимагала тоншого підходу та емпатії.
Пасіонарій повівся значно вигадливіше. Він повернувся до неї всім своїм єством. Здавалося, його очі ось-ось заіскрять від зворушення. Здавалося, я чув, як ворушаться коліщатка в його мозку. Він зібрав у кулак усі свої сили, все знання загальнолюдської мови і культури, накопичене за роки свого шкарубкого життєвого досвіду. Секунда, друга, третя… Вона дивиться йому в очі і породжує в ньому рицарський порив. Знайшов, він знайшов ту єдину на весь світ фразу, яка завоює, загарбає, скорить і забере їх зараз удвох у незнану загірню далечінь… У нього виступають сльози на очах. І він промовляє:
– Илона, вы не достойны этого...
Вона дивиться на нього і не розуміє.
– Что? – спантеличено питає вона.
– Вы не достойны этого, – патетично повторює він.
Вона знову питає:
– Что?
А він знову повторює, що вона "не достойна етого", і не розуміє, чому вона не розуміє. Він же ж усе правильно сказав. Усе знайшов. Ось вона – священна фраза, ключ до брами її дамського серця: "Илона, вы не достойны этого"...
А мені хочеться в цю мить скочити зі свого місця і допомогти цьому чоловікові, втомленому від пережитого і випитого, скочити і сказати:
– Пані, жінко, дівчино, Ілоно, врешті-решт! Він хотів сказати: "Вы достойны большего!"
Але я мовчу. Я тут не для того, зовсім не для того.