Про що пісні?
Що вражає у «Бітлз», то це їхній талант творити пісні з нічого – як би сказали англосакси, from the scratch. Так, «Happiness is a warm gun» постала з реклами на титульній сторінці журналу про зброю, який Джордж Мартін приніс у студію; «While My Guitar Gently Weeps» – із двох перших слів, на які Гаррісон натрапив, коли відкрив навмання «Айчінг», китайську книжку змін (і цими словами були «gently weeps»); «Savoy Truffle» – з любові Еріка Клептона до шоколаду («Savoy Truffle» – назва коробки цих солодощів). Хоча можна сперечатися щодо мистецьких вартостей «Happiness is a warm gun» чи «Savoy Truffle», якість «While My Guitar Gently Weeps» не підлягає дискусії – це один із тих шедеврів, які відкрили справжній талант Джорджа Гаррісона при кінці його кар’єри в «Бітлз» і піднесли його до рангу Джона і Пола.
У декількох піснях Джона є прямий відбиток побуту в Індії. Дві з них стосуються безпосередньо «медитаційного» досвіду музикантів. «Dear Prudence» написана для Пруденс Ферров, яка, щоби досягнути трансцедентального стану, на декілька днів зачинилася у своєму шале. Решта тривожилися, чи не збожеволіє вона – тому послали до неї Джона і Джорджа, яким найбільше довіряла Пруденс. Пісня написана з гумором – приблизно так, як діти кликали б вийти на двір свого друга, який образився на всіх і зачинився у свій кімнаті, не знаючи, як надворі весело і гарно. Який насправді гумор у цій пісні – добрий чи саркастичний, залишається тільки здогадуватися.
Натомість такого сумніву немає щодо пісні «Saxie Sadie», яка «присвячена» Магаріші. Його справжнє ім’я в ній замасковане, хоча можна здогадатися, про кого йдеться: прізвисько Saxie Sadie має таку саму кількість складів і ті самі голосні, що й ім’я Магаріші. У пісні розповідається про дівчину, яка пошила в дурні всіх чоловіків, з якими мала справу. Але насправді Джон мав на увазі Магаріші: це він обдурив їх своєю ідеєю «трансцендентальної медитації». Справжнє ім'я «смішного гуру» звучить у демоверсії пісні, в останньому куплеті, який не ввійшов у альбом – бо складався він майже всуціль із матюків на адресу Магаріші.
«The Continuing Story of Bungalow Bill» розповідає справжню історію американського студента, який приїхав у Індію відвідати свою маму, коли та вчилася трансцендентальної медитації у Магаріші. Якось у перерві між заняттями мати і син вибралися в туристичний мисливський тур на слоні, під час якого, сховавшись на високій дерев’яній платформі, застрелили тигра. Повернувшись з полювання, вони пішли до Магаріші покаятися у гріху і дізнатися, чи вбивство тварини не принесе їм «погану карму». При цій розмові були Джон з Полом – і Джон написав насмішкувату пісню про філістинський героїзм та двояку мораль американців. (До слова, студент не знав, що пісня про нього, аж доки почав діставати безліч поштівок зі словами пісні «Hey, Bungalow Bill, What did you kill?»; виглядає, що пісня таки перевиховала хлопця, бо потім він став кореспондентом «National Geographic»).
«Wild Honey Pie» виникла як речитатив під час джем-сесій у Гімалаях. Це найкоротша зі всіх пісень «Бітлз», які вони коли-небудь написали. Музиканти не знали, що робити з нею, але Петті Гаррісон ця пісня дуже подобалася, тому її залишили в альбомі.
«I am so tired» та «Yer Blues» передають депресію Джона під час побуту в Індії. У нього була «ломка» (алкоголь і наркотики були заборонені у колонії), він не міг спати ночами, тому почувався змученим вдень. Джон намагався рятувати шлюб із Синтією, але сумував за Йоко, і його мучила потреба вибирати між двома жінками. Леннон відчував, що його кар’єра як «бітла» добігає кінця, і він не знав, що робитиме далі. До голови приходила й ідея самогубства – Джон у цьому зізнається у «Yer Blues». Ці два твори він пізніше називав «найнещасливішими піснями на землі». Із глибини свого розпачу, між пошуками Бога і бажанням покінчити з життям, закликав Йоко прийти і врятувати його.
Але навіть у депресії Джон не втрачав почуття гумору. Наприкінці пісні «I am so tired» він наговорив фразу, яку важко зрозуміти. Одні почули у ній суміш французької й англійської «M’sieur, m’sieur, how about another one?» («М'сє, м'сє, може ще одну?»), інші – прихований месидж «Paul is dead. Miss him, miss him» («Пол мертвий. Сумую за ним, сумую за ним»).
Інший зразок Джонового гумору – «Cry Baby Cry» («Плач, дитинко, плач»). Вона була середнім арифметичним між «Алісою у країні чудес», дитячою піснею та рядком з телевізійної реклами, в якій він поміняв слова. У результаті вийшла суміш лічилки зі страшилкою. У такому самому гуморливому стані відмовлявся від авторства цієї пісні, обзивав її «куском сміття» – хоча критики називають «Cry Baby Cry» одним із найкращих зразків Леннонової поезії.
Найбільше ж «відірвався» Джон у «Glass Onion». Він написав її, щоби подразнити тих, які шукали у його текстах прихований зміст. Пісня складається з найбільш загадкових цитат попередніх текстів – «Strawberry Fields Forever», «Within You, Within Me», «I am the Walrus», «The Fool on the Hill», «Fixing A Hole». Серед цього всього він «зізнається», що «моржем» був Пол – тим самим підсилюючи чутки, що Пол Маккартні загинув у автомобільній катастрофі, а замість нього в групі грає двійник (у культурах північних народів морж є символом смерті; плітки про смерть Пола почалися з пошуків прихованого змісту у Sgt. Pepper). А закінчив Джон Леннон «Glass Onion» чотирма образами, які досі змушують фанів думати, що малося на увазі – окрім самого заголовку пісні («скляна цибуля»), трьома іншими є «bent-back tulips» («нахилені назад тюльпани»), «the Cast-Iron Shore» («викуте з заліза побережжя») та «dovetail joint» («ластівчине з'єднання»).
Сліди позитивного впливу Магаріші відчутні тільки в двох піснях альбому. Першою є «Long, Long, Long». У ній «уou», до якого звертається Джордж, це Бог. Але музично джерелом натхнення було чергування гітарних акордів (D-Eb-A-D), яку Джордж «позичив» в одної з пісень Боба Ділана. Наслідком став найбільш психоделічний (і, я би сказав, найкрасивіший) номер у цьому альбомі.
Другою піснею, написаною під впливом Магаріші, є композиція Пола «Mother’s Nature Son» («Син матінки природи»). У ній говориться про гармонію єдності людини і природи. Пісня красива і проста, якою би мала бути сама ця гармонія – а особливої краси їй додає партія духових інструментів, яку скомпонував і додав Джордж Мартін.
Якщо ж продовжувати говорити про пісні Пола в альбомі, то серед них є ще одна, навіяна побутом в Індії – але така, яка змушує слухача хіба що стенути плечима. Йдеться про «Why Don’t We Do It on the Road?» («Чому б нам не зробити це прямо на дорозі?»). За версією Пола, він написав її, побачивши з даху свого шале, як двійко мавп злучалися на дорозі перед очима всіх. Що змусило Маккартні спуститися до такого рівня вульгарності, залишається загадкою. Раніше за ним такого не помічали. Тим більше, що, слухаючи пісню, неминуче запитуєш себе: він дійсно мав на увазі секс, чи щось навіть більш приземлене? Приклад із цією піснею виказує ту дивну тенденцію, яка стає все виразнішою після того, як Пол став писати сам, без Джона: він раз-по-разу втрачає контроль над якістю.
Але в «Білому альбомі» це єдиний приклад поганого смаку Пола. Решта його номерів відрізняються, як і раніше, мелодійністю. Сам він в одному з пізніших інтерв’ю зізнавався, що коли б мав народитися композитором в іншу добу, то вибрав би 1920-30-ті роки – «золотий вік» водевілю і мюзик-голу.
Одна з його пісень у альбомі – це позначена любов'ю до розважальної музики «Rockey Racoon», написана як своєрідний музикальний вестерн-комедія. Щоби переповісти її зміст, треба багато місця і часу – це майже епос. Але «Rockey Racoon» насправді дуже смішна. Пригадую, як я сміявся, коли вперше зрозумів, про що вона. Її сюжет видуманий, у стилі водевілю. Єдиний образ цієї пісні, який мав стосунок до реального життя: коли Пол впав із велосипеда, його прийшов лікувати лікар, від якого на милю несло джином.
Любов до водевільної музики Пол успадкував від свого батька Джима, самоука-музиканта, який грав малому синові міжвоєнні пісні. Саме батькові Пол присвятив «Honey Pie» – пісню про просту дівчину з фабрики, яка стала зіркою Голівуду. Хоча пісня починається з вокалу Джона (і це рідкісний випадок, коли той був гордий зі свого співу), Леннон ненавидів «Honey Pie» так само, як і «Ob-La-Di, Ob-La-Da».
«Ob-La-Di, Ob-La-Da» розповідає просту історію про Дезмонда, продавця на ринку, та співачку Моллі, які закохалися, одружилися і зажили щасливо у своєму будинку з дітьми й котами в дворі. Та версія, що ввійшла в альбом, має в останньому куплеті помилку, яку мало хто помічає. Пол збився і сплутав імена: Моллі уступає свій ринковий бізнес дітям, а Дезмонд займається тим, що накладає на обличчя косметику і ввечері співає разом із оркестром. Цю помилку вирішили залишити заради смішного ефекту.
Натомість назва пісні послужила предметом скандалу, який ледве не призвів до судового процесу. Пол почув вираз «Ob-La-Di, Ob-La-Da» з уст нігерійського музиканта Джиммі Скотта. Це на одній з африканських говірок означало «аби не гірше», «і так зійде» і, за словами Скотта, відображало філософську поставу його батька та його самого. Скотт почувався так, ніби його обікрали, і вимагав своєї частини прибутку від цієї пісні.
«Ob-La-Di, Ob-La-Da» була дуже «Половою» піснею не лише у сенсі мелодійності і простоти тексту, а й тому, що вона виражала прагнення Пола до щасливого сімейного життя, яке переслідувало його після ранньої смерті матері. Це щастя він сподівався знайти у домі Ешерів. Подейкували, що Пол любив матір Джейн більше, ніж саму Джейн, а коли вони розійшлися, то найбільше шкодував за сімейним теплом, яке відчував у будинку своєї нареченої. Про це оповідає інша його мелодійна пісня в альбомі – «Марто, моя дорога». У ній він нібито звертається до своєї собаки, але фраза «silly girl, look what you’ve done» більше пасує Ешер, аніж собаці. Хоча Пол і звинувачував себе у розриві стосунків з нареченою, але все ж вважав, що на неї теж падає частка вини: якби вона не хотіла робити самостійну кар’єру і лишилася, як Моллі з «Ob-La-Di, Ob-La-Da», вдома, з них би вийшла добра сімейна пара.
Однак Пол сумував недовго. Бо інша пісня «I will» присвячена вже Лінді. Роман з нею почався під час запису альбому і менш як за рік завершився шлюбом. Цей твір виразно належить до тих «дурнуватих пісень про любов» (silly love songs), яких Пол ніколи не соромився. Зрештою, не було чого соромитися: «I will» стала би гітом в устах будь-якого виконавця. За офіційною версією, Пол написав пісню як подарунок на день народження Лінди. Насправді ж мелодія написана набагато раніше, але він ніколи не міг дописати слова, поки не випала нагальна потреба подарунка.
Згідно з іншою легендою, дарунком Лінді мала стати «Birthday». Правда простіша – ця пісня, як і «Wild Honey Pie», виникла як частина гітарної джем-сесії у Гімалаях. Її записали у студії «за два присяди»: почали зранку, а скінчили після перерви пізно вночі – знову ж таки, як частину джем-сесії.
«Birthday» була важлива в іншому сенсі – вона знаменувала перехід «Бітлз» до того, що пізніше стали називати hard-rock-ом. Як і в інших напрямах, вони були тут піонерами. Найбільш виразно ця їхня роль проявилася у пісні «Helter-Skelter». Вона була відповіддю на заяву Піта Тауншенда, лідера групи «The Who», що він створив «найголоснішу, найбуйнішу, найбруднішу пісню ("loudest, rowdiest, dirtiest song"), яку коли-небудь хто-небудь написав». Пол вирішив написати ще більш голосну, ще більш буйну і ще більш брудну пісню. Результатом стала «Helter-Skelter». Щоби відчути різницю, послухайте «I Can See For Miles», яку мав на увазі Тауншенд, порівняєте її з «Helter-Skelter» – і відразу зрозумієте, чому початки hard-rock-у треба рахувати від «Бітлз», а не від «The Who».
Найдивніше ж у «Helter-Skelter» те, що вона звучить, ніби її написав Леннон – наскільки схожа на інші пісні Джона в цьому альбомі. А ще в ньому є дві інші пісні, які справляють такий самий ефект «рокірування»: вони звучать як пісні Пола, хоча їх написав Джон. Перша – «Julia». Ця пісня є одною з найкращих балад авторства «Бітлз». Вона вражає делікатністю і ніжністю – ці сторони завжди були характерні для творчості Джона, але він старанно намагався їх приховувати. «Julia» – ім'я матері Леннона, яка загинула, коли він був підлітком. Джон мало бачив маму в дитинстві: Джулія часто міняла чоловіків, його ж виховувала тітка. Але вона була його першою великою любов'ю, і й у всіх інших жінках він шукав її копії. Власне, Йоко і стала цим втіленням (характерно, що Джон завжди говорив про неї як про «маму»). У самій пісні це перевтілення Йоко появляється, коли Джон називає Джулію «дитям океану» – це переклад імені «Йоко» з японської. Найкрасивіші рядки цієї пісні («Half of what I say is meaningless; but I say it just to reach you to») є парафразою ліванської приказки. Що знову ж підтверджує: «Бітлз» могли робити свої пісні з будь-чого – із заголовка журналу, перших двох слів на випадково розгорнутій сторінці або зі збірки приказок.
Другим таким твором є «Good Night», яку критики називають «найсолодковатішою» піснею, яку коли-небудь написав Джон. Якби автором був Пол, Леннон напевно назвав би її «сміттям». Сам Джон не хотів її співати, щоби не зіпсувати свого образу «крутого рокера». Він віддав пісню Рінґо, і саме у цій версії вона ввійшла у «White Album». Говорять, що в записах залишилася версія, яку наспівав Джон, щоби навчити Рінґо, і цей варіант дуже добрий.
«Good Night» зраджує справжню внутрішню природу Леннона. У тексті «Антології» Джон зізнавався, що він зовсім не крутий – це тільки маска, яку він одягав з часів дитинства, щоби захиститися від інших. Насправді ж він був вразливий і слабкий.
Пісня написана під виразним впливом «True Love» Пола Портера (1956), яка стала гітом у виконанні Бінґ Кросбі та Ґрейс Келлі у фільмі «High Society». Джон придумав «Good Night» як колискову для свого п’ятирічного сина Джуліана. Вона була останньою піснею в альбомі. Диск вийшов якраз у час, коли Джон розвівся з Сінтією. Сінті знала, звідки взялася «Good Night», але не могла слухати її, ще й не розказала їхньому синові, що це пісня для нього – Джуліан дізнався про це, коли був уже зовсім дорослим.
Тоді ж Пол Маккартні написав свою пісню для Джуліана. Це була «Hey, Jude». Пол любив дітей – ще одна ознака його сімейності – а Джуліана трактував майже як свого сина. Пол написав її, коли їхав до дому Синтії й Джуліана, щоби втішити їх після розлучення. Спочатку пісня називалася «Hey, Jule», але задля милозвучності він змінив назву на «Hey, Jude». Але, на відміну від «Good Night», Джуліан змалку знав, що це твір для нього і про нього. Іронія в тому, що Джон вважав, наче Пол насправді написав її для нього і для Йоко. Пісня стала одним із найбільших гітів «Бітлз». Вона була записана, коли вони працювали над «White Album», але не ввійшла в альбом.
«White Album» вважають першим проявом постмодернізму. Це збірка різних пісень, різних стилів, різних історій, які не об’єднані нічим, окрім факту, що вони знайшли собі місце під одною обкладинкою – відповідно до постмодерністського гасла «anything goes». Ще більше посилює це враження факт, що більшість із цих пісень є «мистецтвом задля мистецтва». Вони не відображають жодної реальності, окрім тієї, що існувала у головах їхніх творців. І цей висновок був би правдивим, якби не одна деталь: «Білий альбом» постав у 1968-му – році найбільшої світової революції. Так чи інакше, «Бітлз» мусіли на неї реагувати. І сліди цієї реакції бачимо у п’яти піснях альбому, які заслуговують на окрему увагу.
Першою є одна з найбільш знаних пісень, особливо у наших краях – «Back in the USSR». Серед бітломанів СРСР виникло декілька легенд щодо неї. Згідно з одною з них, літак із «Бітлз» по дорозі до Токіо зупинився у московському аеропорті «Шереметьєво», і вони дали там концерт. Чутка про цей концерт рознеслася серед місцевих бітломанів, які великим натовпом приїхали в «Шереметьєво», але директор летовища сказав їм, що літак із «Бітлз» приземлився у Ленінграді.
Насправді «Back in the USSR» має відношення до цілком іншої історії – дружнього змагання між «Бітлз» і «Біч бойз». Бітлівський альбом «Rubber soul» «зірвав голову» Браяну Вільямзу, лідерові «Бойзів», своєю концептуальністю і досконалістю звучання. Під його впливом Браян створив «Pet sounds» – один із найдосконаліших альбомів в історії рок-н-ролу. Своєю чергою, «Pet sounds» послужили джерелом натхнення для Пола Маккартні, коли він задумував «Sgt. Pepper»-a. Серед друзів «Бітлз» в Індії був Майк Лов із «Біч бойзів». Він згадував, як одного ранку Пол прийшов на сніданок з гітарою і почав грати мотив «Back in the USSR». Це мало бути пародією на пісню «Біч Бойз» «Back in the USA». Майк Лов, почувши першу версію «Back in the USSR», порадив включити рядок про московських і українських дівчат – як парафраз на тему дівчат з Каліфорнії. Ідея сподобалася Полу. У пісні є інший жарт: рядок про «Georgia on my mind» – цитата з відомої пісні Рея Чарлза (хоча той, звичайно, мав увазі не Грузію, а американський штат Джорджію).
Вся пісня задумувалася як розповідь російського шпигуна в США, якого викрили, але він встиг врятуватися втечею до СРСР – і просто не міг заспокоїтися від радості, що йому це вдалося. Щоби ще посилити пародійний ефект, «Бітлз» заранжували голосові партії у цій пісні цілковито у стилі «Біч Бойз». «Біч Бойзи» співали про красу Каліфорнії – радянський шпигун описував красоти СРСР.
Хоча пісня була задумана як жарт, дехто на Заході сприйняв її цілком серйозно. «Back in the USSR» появилася у розпал холодної війни. Варто нагадати, що поки «Бітлз» записували її у студії, радянські танки придушували у Празі чехословацьку революцію. Було не до жартів. «Back in the USSR» зарахували до антиамериканських творів. Джон Леннон сказав: «Це відповідає правді. З тою різницею, що ми не антиамериканські – ми не американські». Пол відреагував інакше – ця пісня, за його словами, була дружньою рукою, простягнутою радянським бітломанам: «І хоча боси в Кремлі можуть нас не любити, (місцевим) дітям ми подобаємося».
Поки «Бітлз» шукали трансцендентальної втечі у Гімалаях, а потім зачинилися у студії, щоби записати альбом, у світі відбувалися великі події. По всьому Заходу, у студентських кампусах від США до Японії, відбувалися масові молодіжні протести. Вони не були мирними – у багатьох містах дійшло до кривавих сутичок між студентами і поліцією. Найбільшого розголосу набрали травневі події у Парижі: вперше від часів Паризької комуни на вулицях французької столиці появилися барикади. У молодих революціонерів не було позитивної програми, вони виступали не «за», а «проти». Втіленням цих «проти» для них були лицемірність старшого покоління й антигуманність капіталізму. Тому революція 1968 року велася під лозунгами «трьох М» – Маркса, Маркузе і Мао Цзе Дунґа. Гірка іронія полягала в тому, що поки західна молодь бунтувала проти капіталізму в ім'я комунізму, їхні ровесники у Варшаві та Празі протестували проти комунізму. Більшість вихідців зі Східної Європи виступили проти студентських протестів – і то не лише групи на кшталт українських бандерівців, а й такі ліберали, як Чеслав Мілош і Пйотр Равич.
Так чи інакше, революція 1968 р. глибоко поділила суспільства по лінії «за» чи «проти». Й оскільки до цього часу «Бітлз» вважали головним голосом молодого покоління, тому від них вимагали чіткої позиції. Музиканти, однак, мовчали. Це і привело до початку розчарування в «Бітлз». На відміну від них, «Роллінґ Стоунз» записали пісню, в якій прославляли «революційне» насильство молоді. Коли ж у Лондоні відбулася велика демонстрація проти американської війни у В'єтнамі, Мік Джеґґер приєднався до протестантів – Джон Леннон натомість відсиджувався вдома.
Він, однак, ще в Індії почав писати пісню про революцію – вона мала декілька версій, із яких в альбом ввійшли перша і дев'ята, а друга з'явилася окремим синґлом. Попри факт, що версії мають різне музичне оформлення (а номер 9 взагалі важко назвати музикою), одною з головних причин стількох варіантів був факт, що Джон до кінця не міг вирішити, він «за» чи «проти» революції. Пісня було про те, що революція означає насильство, однак Леннон не міг зважитися зайняти чітку позицію. Тому версія на «White Album» має в одному куплеті «за», в іншому – «проти». Версія на синґлі – на зворотній стороні була «Hey, Jude» – виразно тільки «проти».
Таке коливання й нерішучість викликало сердиту реакцію революціонерів. У відкритому листі до Джона Леннона один зі студентських лідерів написав, що революційне насильство є найвищим виразом любові – любові до тих всіх, які страждають від капіталістичної експлуатації. Тому насильство неминуче. Джон відповів у характерній для нього формі – почав зі «слова з чотирьох букв», а потім пояснив, що не так з революціонерами. Вони хочуть знищити систему – але поки не змінять самих себе і свою свідомість, революція не має шансу. Всі революції закінчувалися невдачею – саме через божевільних, які закликають до революційного насильства.
«Revolution No 1» стала відправним пунктом дальшої еволюції Джона Леннона. Сенс її полягав у повному відкиненні насильства і боротьби зі злом мирними засобами. Ті, що знали Джона ближче, твердять, що це був таки вплив Магаріші – хоча Леннон ніколи цього не визнав би відкрито. Більш правдоподібною є версія про вирішальний вплив Йоко – він виразно помітний у дев'ятій версії, яка є передостанньою композицію альбому. Первісно це мав бути 10-хвилинний запис криків і стогонів Джона і Йоко, скомпонованих на тлі декількох хаотично відібраних аудіоплівок. Найбільш пам’ятним є голос, який монотонно повторює слова «Number Nine, Number Nine». Цей фрагмент походив із запису екзамену, який відбувався у Королівській академії музики – він оголошував 9-й варіант тесту.
Всю композицію Джон зробив вдома і приніс у студію дуже збуджений. Він буквально змусив решту «Бітлз» і Джорджа Мартіна прослухати композицію й вимагав негайно оцінити геніальність ідеї. Коли після дещо довгої мовчанки Пол наважився першим сказати, що «це непогано», Джон вибухнув: «Що ти маєш на увазі, коли кажеш "непогано"?! Це геніально! Це той напрямок, в якому ми далі маємо рухатися!»
У результаті компромісу 10-хвилинний запис вкоротили до «всього» 8 хвилин 23 секунд. Компенсує враження від цієї композиції хіба факт, що зразу після неї йде надзвичайно ніжна колискова «Good Night», яка відновлює порушену гармонію і дає надію, що «все буде добре».
Ще одна «революційна» пісня Джона – «Всі мають щось приховати, окрім мене і моєї мавпи» («Everybody’s Got Something to Hide Except Me and My Monky»). Під «своєю мавпою» Леннон мав на увазі Йоко Оно. Не було секретом, що Йоко була об’єктом інтенсивної ненависті бітломанів і решти «Бітлз». Під час запису альбому вона показала Джофу Емерику полотняну ляльку, проткнуту голками, яку випадково знайшла у студії. Лице ляльки мало виразно азіатські риси. Джон трактував цю ненависть як вираз расової дискримації – яка була характерна для британського суспільства, але в якій мало хто наважувався зізнатися.
Джордж Гаррісон теж має одну «соціальну» пісню на цьому альбомі – це «Piggies» («Свинятка»). Джордж у ній виразив своє роздратування журналістами, що як свині люблять ритися у бруді, шукають смажених фактів у біографіях «Бітлз». Але власне образ журналістів у самій пісні відсутній – замість нього є респектабельні «свині» з їхніми «свинячими жінками», котрі заслуговують на добру «запарку». Очевидно, у голові кожного, хто знайомий з англійською літературою, виникали образи з «Animal Farm» Джорджа Орвелла. Революційний потенціал пісні сильно пом'якшується її мелодійністю, яку особливо підкреслює блискуча партія Джорджа Мартіна на клавесині.
Зразу після «Piggies» у альбомі йде «Дрізд» («Blackbird») Пола Маккартні. Як і інші пісні, ця має декілька версій. Згідно з одною, Пол написав її, коли якось вранці в Індії його пробудив спів дроздів. Відповідно до іншої, він написав її під впливом новин про антирасові заворушення у США. «Blackbird» – це принизлива кличка, так американські плантатори з південних штатів обзивали своїх чорношкірих рабів. Лідери антирасових протестів свідомо вибрали це слово як нагадування про те, що довелося пережити їхнім предкам. Головний образ пісні – дрізд, який із підобитим крилом, який вчиться літати знову – дуже відповідає ідеї чорношкірих бунтів. Ще більше вірогідним власне соціальне трактування слів робить факт, що «Blackbird» була написана зразу після вбивства Мартіна Лютера Кінґа 4 квітня 1968 року.
Музично ж мелодія цієї пісні є парафразою буре Е-мінор Йоганна Себастіана Баха з сюїти BWB 996. І, без сумніву, вона є одною з найкрасивіших балад, які коли-небудь написав Пол. Принаймні, якщо ця пісня є виразом соціального протесту, то це найбільш субтильний протест, на який може спромогтися артист.
Довга тінь «White Album»
Про зміст пісень «White Album» варто говорити хоча б тому, що вони зажили своїм власним життям – цілком несподіваним і часто діаметрально протилежним до справжніх намірів «Бітлз». Найтрагічнішою ілюстрацією є історія жорстокого вбивства восьми осіб, яку вчинив у 1971 році в Каліфорнії Чарлз Мансон із групою своїх прихильників – т.зв. «родиною». Одною з убитих була актриса Шарон Тейт, дружина польського режисера Романа Поланського. Що ще більше надавало цьому вбивству макабричного характеру, то це факт, що Шарон була на пізній стадії вагітності. Мансон зізнавався, що на ідею вбивства його наштовхнула пісня «Piggies» – особливо рядок про те, що свині заслуговують їх добре відшмагати. Стіни кімнат, де сталася ця безумна трагедія, були обписані словами «Pig», «Pig», «Piggies», причому кров'ю жертв.
Джордж був шокований. Він пояснював, що слово «wacking» з'явилося у пісні випадково – задля кращої рими (двома іншими варіантами були «backing», «lacking»). Принаймні, воно не мало нічого спільного з каліфорнійськими вбивствами.
Іншим «виправдуванням» Мансона були «Helter Skelter» і «Revolution No 9». Зокрема, він твердив, що у «Revolution No 9» Джон звертався особисто до нього. Число 9 означало нібито відсилання до розділу 9 Одкровення Іоанна, а слово «right» він розчув як «rise» – «вставай», тобто повставай проти білого середнього класу.
Мансона можна було б принаймні зрозуміти, якби під час слідства він цитував «Doors» або «Rolling Stones». Але «Бітлз» з їхніми мирними, часом наївними, але ніколи не аґресивними месиджами? «Що спільного має «Helter Skelter» з поножовщиною»? – запитував Джон.
Макабричну історію з Мансоном трактують як початок кінця ери гіппі. Це не цілком точно, бо на цей титул претендують декілька дат. Одною з них є грудень 1969 року, коли на концерті загинув 18-річний афроамериканець Мередит Гантер. Його зарізали «Angels Hells» («Ангели пекла») – члени групи байкерів, яких «Rolling Stones» найняли для своєї охорони. Ще іншою датою є перформанс-похорон «Смерть гіппі», який влаштували каліфорнійські «діти квітів» у жовтні 1967 року. Під час цієї акції вони поховали символічну домовину з написом «літо кохання 1967 року».
Молодіжна революція 1960-х доходила кінця. І «Бітлз», які були її головним символом, все далі розходилися з настроями молоді. «Люди втратили віру у «Бітлз» – згадувала Маріанн Фейсфул. – Вони видавалися фальшивими і пустими».
Коли восени 1969 року вийшов їхній новий альбом «Abbey Road», Роберт Крайстґоу, «декан американських рок-критиків», писав: «Кожен з нас відкладає «Abbey Road». Одного вечора я змінив думку і вирішив таки його послухати. Від цього у мене розболілася голова».
А ще через рік «Бітлз» взагалі перестали існувати як група. Хоча до самої смерті Джона вони час до часу збиралися у різних комбінаціях у двійку або, у виняткових випадках, навіть втрійку на записах чи концертах, вони більше ніколи не зустрічалися усі разом.
Доля «Бітлз» може служити доброю ілюстрацією до слів Геґеля, що у книжці світової історії є дуже мало розділів зі щасливим кінцем.
Залишилася, однак, музика. Щодо неї – чи, власне, щодо «White Album» – судження робити набагато тяжче, аніж щодо подій, з яким пов’язана його історія. Перш за все через те, що у його випадку маємо справу не з одним, а чотирма різними сольними альбомами, об’єднаними під одною обкладинкою. Це не була більше музика «Бітлз» як групи – це була музика чотирьох різних рок-артистів, кожен з яких еволюціонував у своєму напрямку.
Альбом не просто дуже різний щодо матеріалу. Він ще дуже нерівний. У ньому є номери, який при прискіпливішому підборі не мали би ввійти до нього. Джордж Гаррісон вважав, що замість 30 пісень і 93 хвилин звучання його варто було скоротити до 14 пісень і 40 хвилин. Від часу виходу «White Album” серед бітломанів появилася така собі гра: які номери з нього треба було викинути, щоб він став дійсно добрим альбомом? Думки різняться, але найчастіше повторюваними кандидатами є «Wild Honey Pie», «Why Don’t We Do It in the Road» та «Revolution no 9».
Реакція деяких критиків на вихід «White Album” була нещадною. Нік Кон з New York Times називав його «неймовірно нудним» («boring beyond belief»), той же самий Крайстґоу – найгіршим бітлівським альбомом. З часом, однак, критика стала м’якшою, а на момент теперішнього 50-річного ювілею майже зовсім зникла: як не як, чим дальше ми від подій, тим краще ми можемо оцінити їхню вартість. Вважають, що перші критики «White Album» не змогли розглядіти, що на їхніх очах сталася зміна парадигми: з перенесиченої ефектами психоделічної музики другої половини 1960-х «Бітлз» своїм альбомом задали новий напрямок у розвитку рок-музики – повернення до автентичних і простих коренів рок-н-ролу.
Частково цей «поворот до простоти» був навіяний побутом в Індії. Але більшою мірою він був майже автоматичною реакцією «Бітлз» на той хаос, в якому рухалася молодіжна культура і з якою, як скоро вияснилося, їм було не по дорозі. «Літо весни і любові» переросло у «зиму безнадії», бунтівливий рок – у комерційну поп-музику. І хоча «White Album» має свою частку комерційної музики, особливо у піснях Пола, тим не менше він задає новий напрямок, у якому уже видно контури Led Zeppelin IV.
Історія «Бітлз» доходила кінця. Але який це був кінець! Вони приходили до нього у своїй найкращій музичній формі. Все задавалося на те, що їхній музиці не буде кінця.
На 50-річчя виходу «White Album» Джил, син Джорджа Мартіна, випустив нову версію, технічно досконалішу, а головне – з додатком тих версій пісень, які збереглися на давніх плівках. На відміну від «Mystery Magical Tour», що йому Пол Маккартні пророкував довге життя, але якого зараз ніхто майже не слухає, «White Album» – може, за винятком двох-трьох пісень – звучить нині так само добре, якщо не краще, як і 50 років тому.
