Зародження української організації в Литві. Особисте бачення

 

 

ВСТУП

 

Громада українців Литви (ГУЛ) на рубежі 1980-90-х років була досить своєрідним явищем. При відносно невеликій кількості українського населення у Литві та її столиці¹, Громада виявилась надзвичайно помітною серед аналогічних українських утворень. Віднайшовши для себе гнучку структуру – конфедерації, Громаді вдалося уникнути розколів. У Києві, де відслідковували діяльність усіх діаспорних об’єднань, ГУЛ незмінно відзначали серед кращих.

 

Вільнюс у ті часи став притягальним пунктом для українських опозиціонерів, і їх побувало тут сотні або й тисячі. Починаючи з весни 1989 року у столицю Литви, як найбільш легкодосяжне місто Прибалтики, стали вчащати кур’єри з України, аби друкувати тут неформальну пресу.

 

Громада не замикалася в собі, а намагалась при кожній можливості виходити на литовські засоби масової інформації: газети, радіо, телебачення. Представники Громади регулярно з’являлися на засіданнях “Саюдіса”, міських самоуправлінь, республіканського Парламенту. Позитивна настанова — тепер і кілька попередніх десятиліть — Литви до України у якійсь мірі зумовлена і діяльністю Громади українців Литви.

 

Отож, коротко опишу свій шлях до Громади і спробую частково висвітлити події, що передували її виникненню.

 

 

 

ЛИТВА. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

 

У Литву я, 26-річний інженер-програміст зі Львова, потрапив восени 1986 року, завдяки одруженню. Дружина Наталія, за паспортом українка, переселилася сюди з батьками з території РРСФР біля десяти років тому. Мешкали вони поряд із Вільнюсом, у містечку Лентваріс, що примітне своїм великим мальовничим озером, а також парком і замком, які належали колись графові Тишкевичу.

 

Литва мені одразу сподобалась. Люди тут були більш витриманими і ввічливими – не в останню чергу через те, що Прибалтика мала краще постачання товарами, і мешканцям її не доводилось розладнувати нерви у гонитві за дефіцитом. Вражала також чистота – ґрунт переважно піщаний і не прилипає до взуття. Ті, хто давно проживав у республіці – у першу чергу етнічні литовці – елеґантніше одягались, мали вишуканіші манери. Це видавалося способом підкреслення різниці між собою і заїжджими.

 

На роботу я влаштувався у Вільнюсі, в комп’ютерній сфері. Там також зауважив відмінності. Начальник відділу час від часу запрошував мене, рядового інженера, до себе в кабінет. Розповідав про проблеми, радився, як організувати робочий процес. А по Львову я звик до значно жорсткішої субординації. Не існувало і обтяжливих по-батькові: начальник – Пятрас, я – Іван (декотрі литовці часом зверталися “Йонас”).

 

Фундаментальна підготовка з математики, фізики тощо після навчальних закладів у Литві виглядала слабкішою, ніж на Україні. При цьому – парадокс – зарплати тут були вищими.

 

Директорами підприємств, очільниками виробничих підрозділів працювали переважно литовці. Нелитовці, як завгодно талановиті, здебільша спинялись на посаді ГІПа (головного інженера проекту).

 

Немало хто в середовищі “технарів” носив бороду. Відпустив її і я.

 

 

МОВА

 

Литовська мова, на перший погляд, здалася мені простою. “Проспект” – “prospektas”, “ресторан” – “restoranas”, “пошта” – “paštas”. Проте це виявилось оманливим. Мова дуже складна, особливо фонетично. Хоча я потрошку вдосконалювався, стало зрозумілим, що у нелитовській сім’ї і не маючи видатних здібностей, досконало мову не опануєш.

 

Вільнюс у пору мого приїзду був наполовину нелитовським². Адже так званий “Віленський край” між світовими війнами належав до Польщі. У навколишніх районах – Вільнюському, Тракайському, Швєнчонському, Шальчінінкайському – більшість мешканців, що називали себе “тутейшими”, розмовляли на специфічній говірці, основу якої складали білоруська і польська мови.

 

І у невеликому Лентварісі литовці були в меншості. Між собою вони розмовляли по-литовськи, а з іншими переходили на доволі кумедну, ламану російську.

 

По роботі мені нерідко доводилося їздити у Каунас – це біля двох годин залізницею. По дорозі помічав – чим далі поїзд рухається на захід, тим більше нових пасажирів розмовляє по-литовськи. А сам Каунас був майже всуціль литовськомовним.

 

Колись, навчаючись в інституті, я займався у секції гірського туризму. В Литві гір нема, зате є багато річок і озер. У походах на байдарках мене чекало відкриття, що у віддалених селах старші люди не розуміють жодної мови, крім литовської.

 

 

ДОЗВІЛЛЯ

 

Оскільки дотепер за основне зацікавлення я мав мистецтво, то взявся досліджувати навколишнє культурне середовище. Після УРСР у цій царині дихалось незрівнянно легше.

 

Я записався у Вільнюський КСП – клуб самодіяльної пісні. Як з’ясувалося, місцеві автори були творчо невидатними, зате запрошували у гості відомих бардів. Можна було не тільки послухати концерт, а й неформально поспілкуватись з такими особами, як Юлій Кім, Вероніка Доліна, Володимир Туріянський. Придбав я абонемент і на цикл лекцій з літератури, де теж виступали відомі заїжджі авторитети.

 

Регулярно відвідували ми з дружиною філармонію, де лунав Литовський камерний оркестр під диригуванням знаменитого Саулюса Сондецкіса, Вільнюський молодіжний театр, де режисером був славетний Еймунтас Някрошюс, спектаклі й концерти гастролюючих колективів. Завдяки тому, що республіка та її столиця невеликі і кожна людина помітніша, часом бачили себе поміж публіки у телевізійному репортажі.

 

Між тим, це була пора стрімких політичних змін. Відбивалися вони у засобах масової інформації, особливо у товстих журналах – “Новый мир”, “Знамя”, “Звезда”, “Октябрь”, “Дружба народов”, “Нева”, “Аврора”... Там публікувалася величезна кількість заборонених до того літературних творів, сміливі публіцистичні статті.

 

Аби слідкувати за аналогічними процесами в Україні, я час від часу навідував Республіканську бібліотеку, де у залі періодики лежали різномовні журнали і підшивки газет. Українські видання, порівняно з російськими, пасли задніх, але у журналах “Київ”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Жовтень” можна було знайти дещо цікаве. Там я прочитав, зокрема, “Поза межами болю” Осипа Турянського, “Третю Роту” Сосюри.

 

Невдовзі я зауважив, що тими самими полицями цікавиться чорнява і кругловида жіночка виразно української зовнішності. Вона виявилась аспіранткою-філологом з Києва на ім’я Оля, що завершувала у Вільнюсі свої наукові справи. Серед іншого, Оля розповіла – у Вільнюському університеті навчається поет і перекладач з Львівщини Микола Станович.

 

 

МИКОЛА

 

Не гаючи часу, я під’їхав у гуртожиток університету (про телефон у студентських кімнатах не було й мови) і відшукав юного земляка. Був він, наскільки пригадую, студентом другого курсу. Попервах, через віковий бар’єр, тримався дещо скуто, але розмова про літературу швидко зблизила нас.

 

Звісно ж, Микола показав свої вірші – уже надруковані і в рукописах. Вони засвідчили, що, незважаючи на вік, переді мною – міцний, сформований творець. За поетичного вчителя він мав багатолітнього політв’язня Івана Гнатюка.

 

Крім віршів у періодиці, переклади Миколи з’явилися у солідній, більш ніж 500-сторінковій антології литовської радянської поезії – поряд з іменами Тичини, Павличка, Чередниченка, Білоуса та інших метрів української літератури. Зауважте, що на момент виходу антології поетичному вундеркіндові навряд чи сповнилося шістнадцять³!

 

Ось скан із цієї книги – вірш Вітаутаса Рубавічюса, перекладений Миколою:

 

Литовська радянська поезія: антологія – К., Дніпро, 1985, с. 519-520.

 

 

А ось оригінальний вірш, який тоді був у машинопису:

 

Микола Станович. Доброта землі – К., Молодь, 1989, с. 14.

 

Підготована Становичем до друку перша збірка віршів надовго захрясла у надрах київського видавництва. Це сильно засмучувало і демотивувало його. Микола мав амбіцію публікувати по книжці щороку, а затримка руйнувала такі плани.

 

Я запросив нового друга у Лентваріс, куди він почав час від часу навідуватись. Майже кожного разу Микола привозив самвидав – машинописні збірки заборонених в СРСР віршів. Дещо цікавого малось і у мене. Аби розмножувати самвидав, я поїхав у Мінськ, де придбав друкарську машинку з кириличним шрифтом. Вона потім немало прислужиться у Громаді.

 

Микола Станович і Іван Юзич з дочкою Олесею. Прогулянка в парку Лентваріса. Весна 1988 року. Фото Наталії Юзич.

 

Спілкування було ширшим, ніж лише література. Так, 4 травня 1988 року ми відвідали футбольний матч “Жальгіріс” – “Динамо” (Київ) і, не зважаючи на неприхильні позирки литовських уболівальників, підтримували киян.

 

Звісно ж, не обходили увагою й політику. Тут наші погляди дещо різнились. Якщо я мав обмаль симпатій до радянської влади, то Микола почувався немало чим їй зобов’язаним. Але обоє не приймали існуючу систему з естетичного боку.

 

Микола першим приніс звістку про заснування 3 червня “Саюдіса” – Литовського руху за перебудову. Не дивно – адже рух цей зародився в академічних колах, і студенти-філологи довідалися про нього миттєво.

 

В кінці літа ми з дружиною отримали кімнату в сімейному гуртожитку у Вільнюсі. Тепер заходити до нас Миколі стало зручніше.

 

А у вересні ми з Наталією побували у Варшаві. Мій двоюрідний дядько, у якого ми жили – відомий польський історик. Завдяки йому я начитався недоступної в СРСР літератури на українську тематику. Це ще більше розвинуло мою національну свідомість.

 

22-23 жовтня у вільнюському Палаці спорту пройшов Установчий з’їзд “Саюдіса”. Я у ці дні був у тривалому робочому відрядженні поза Литвою і трансляцію з’їзду застав під його кінець. Враження подія справляла грандіозне. До речі, Перший секретар комуністичної партії Литви Бразаускас сидів на трибуні, як звичайний глядач.

 

 

КАПКАН

 

Здається, вже у наступний робочий день після закінчення з’їзду до мене на роботу (іншого телефону тоді не мав) подзвонив хтось по-українськи і, представившись новим знайомим Миколи, запропонував побачитись.

 

Зустрілися ми цього ж вечора. Невідомий був із рудуватою бородою, мого віку і зросту, але міцнішої будови. Звали його Василем Капканом. Також програміст, він менше, ніж рік тому переїхав у Литву – завдяки, як і я, одруженню, але на литовці. Брав участь у з’їзді “Саюдіса”.

 

Зрадівши ще одному одноплемінникові, я мав намір поговорити “за життя”, але Василь круто повернув на інше. Не час на пусті теревені – ми, українці Литви, повинні створити організацію!

 

Я був морально готовий до подібного. Вдома, як народилася дочка, звертався до неї українською. Спілкування з Миколою і випадковими земляками, яких іноді зустрічав, не вистачало.

 

Але в ту мить, бувши заскоченим, почав пригадувати стримуючі обставини: багато інших планів, треба хоча б попередити дружину...

 

Капкан же не сприймав жодних відмовок. Видно було, що він отримав хороші рекомендації від Миколи і неабияк на мене розраховував.

 

Урешті, я погодився. Пригадую, була чудова тепла погода, і ми ще довго прогулювались вулицями Вільнюса, обмірковуючи різні аспекти затіяного.

 

 

БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ

 

На Установчому з’їзді “Саюдіса” побували кілька гостей з України, які вивісили перед собою синьо-жовту символіку. До них підходили зацікавлені і могли таким чином знайомитися з Василем. Також Капкан, під псевдонімом “Васыль Пастка”, надрукував у інформаційному бюлетені “Саюдіса” коротеньку замітку, в кінці якої подав свій телефон і закликав українців Литви об’єднуватись.

 

І в один із найближчих вечорів, у когось на роботі, зібралися ті, хто перейнявся ідеєю товариства – десятки зо два чоловік. Увійшовши тоді до кімнати, я оторопів – які зрілі, респектабельні люди! Ми з Василем, не кажучи про Миколу, виглядали на їхньому фоні хлопчаками.

 

Дуже прикро, що не можу перелічити тих, хто стояв біля витоків товариства. Декого пам’ятаю – але назвати одних, забувши про інших, вважаю некоректним. Жодних протоколів ми, звісно, не вели, фотографуватись не спадало на думку.

 

Ніхто з нас перед тим не опинявся в колі стількох співкраян у Литві. Перші сходини пройшли із піднесенням, у взаємопредставленні і обговоренні планів.

 

 

ІНІЦІАТИВНА ГРУПА

 

За законом Литовської РСР, для реєстрації громадського об’єднання необхідна була заява від щонайменше семи осіб. Така семірка, що мала підготувати документи, виділилася з-поміж присутніх спонтанно. Крім Капкана, Становича і мене, це Сергій Бекарюк, Віктор Зайченко, Олена Зайченко і Валерій Лобунець. Готових увійти до складу ініціативної групи було більше, але склалося так, як склалось.

 

Трішки про кожного.

 

Капкан – ініціатор і “мотор” усього. Через “Саюдіс” він встановив живі зв’язки з багатьма політично активними громадянами – з Литви і не тільки, назбирав корисних телефонів і адрес, роздобув зразки установчих документів. Завдяки кипучій енергії Василя, ідея товариства за неповних два місяці перетворилася на реальність.

 

Будучи головою ініціативної групи, Капкан стане і головою товариства, але в процесі керівництва зіштовхнеться з труднощами. Через рік він буде переобраний, і, залишаючись у Громаді, час від часу пожвавлюватиме її діяльність сміливими ініціативами.

 

Сергій Бекарюк був чорнявий, середнього віку і зросту, сухорлявий, меткий, надзвичайно розумний чоловік. Інженер. Він давно проживав у Литві і добре знав її реалії. Переїхав, здається, з Чернігівщини. Не зв’язаний сімейними узами, мав достатньо вільного часу. Був “найпідкованішим” серед нас юридично. Роль Сергія на етапі становлення товариства неоціненна. На жаль, розуміючи українську мову, він практично не говорив нею. Попрацювавши в Громаді коротко і плідно, Бекарюк зникне з поля зору.

 

Зайченки – вихідці, як і Капкан, з Черкащини. Покійний Віктор був кандидатом технічних наук, людиною богатирської статури. Олена, його дружина – миловида білявка, економіст. З перших зібрань Зайченки показали себе діловими та рішучими. Це проявиться і надалі – їхня сім’я займеться бізнесом і досягне в ньому чималих висот. Обоє – зокрема Віктор своїм низьким, рикаючим голосом – постійно підганяли: “Скільки уже з документами морочитись? Закінчуєм скоріше і подаємо!”

 

Покійний Валерій Лобунець, що переїхав з Києва, був сивіючим, довговолосим, з м’якими манерами актором Російського драмтеатру. Популярний у Вільнюсі, він надавав нашій заяві солідності. Пізніше з’ясується, що Лобунець ще й фаховий, оригінальний художник. Глибоко у бюрократичні тонкощі він не вникав, але, з’являючись на зібрання від часу до часу (вечори мав зайняті репетиціями або спектаклями), своєю розкутою поведінкою, байками і жартами, знімав зайву напругу.

 

Микола Станович – перший або один з перших серед вільнюських українців, з ким Капкан поділився задумом про створення товариства. Як згадував потім Василь: “Усе почалося із зустрічі з Миколою в тихому університетському дворику”. Участь Миколи в ініціативній групі була значущою, але його піднесене поетичне світосприйняття дещо контрастувало з рутинною роботою, якою ми мусили попервах займатися. У майбутньому Микола буде посередником між Громадою і литовським письменництвом.

 

А на мені, помимо моєї волі, одразу зав’язалося чимало справ, тож почав вважатися “правою рукою” Капкана.

 

Оскільки ніхто з нас досконало не володів литовською, немало прислужилася з перекладом дружина Капкана – Ар’яна. Вона, будучи на серйозному місяці вагітності, не раз геройськи здіймалася на пагорб Тауро, у Палац профспілок, де ми переважно зустрічались.

 

Крім щокількаденних засідань ініціативної групи, кожного тижня ми збиралися в загальному складі. Інформація ширилась і щоразу з’являлися нові люди. Чи не половину складали інженери, а решта – найрізноманітніших професій і занять: від вимученого ув’язненням і засланням греко-католицького священика до діючого підполковника радянської армії. Не бракувало гуманітаріїв, представників мистецтва різних напрямків. Помітним був високий (другий, після євреїв) рівень освіченості українців у Литві, хоча зустрічалися й люди робітничих професій.

 

Одноплемінники ці були трішки не такими, до яких я звик на батьківщині. Вони несли на собі відбиток тривалого перебування в прибалтійському середовищі – більшу інтелігентність, витриманість, вишуканість у одязі.

 

Перші зібрання проходили досить напружено, у “притиранні”. Надто широким був ментальний розкид присутніх. Тиснуло на свідомість і те, що наша затія, звісно ж, відслідковується КГБ, відомим особливою “любов’ю” до всього українського.

 

Але ентузіазм був колосальним. Спрага до спілкування у рідному середовищі, бажання особисто долучитися до змін у суспільстві поконували всі перепони. Серед людей, що “засвітилися” тоді, виявиться немало тих, хто роками самовіддано розбудовуватиме українство як у Литві, так і далеко по світу.

 

 

ПІДГОТОВКА ДОКУМЕНТІВ І РЕЄСТРАЦІЯ

 

Реєструватись було задумано при Литовському Фонді культури.

 

Орієнтиром для Статуту та Програми стали документи вже існуючих у Вільнюсі товариств, а також українських організацій у Естонії і Латвії.

 

Проте документи ці стрімко зістарювались. Так, у Статуті заснованого кілька місяців тому естонського Земляцтва говорилось, що воно керується принципом “демократичного централізму” (запозичення зі Статуту комсомолу). Для нас це уже виглядало смішним (хоч ми ще, слідом за іншими, написали, що прагнемо до “ленінських принципів вирішення національного питання”).

 

Створювати ми мали українське культурне товариство. А який сенс вкладати у поняття “культурна діяльність”? У маленькій ініціативній групі дали себе знати – актуальні й досі – загальноукраїнські проблеми.

 

Усі, крім Миколи і мене, були вихідцями зі східних регіонів. Для них саме спілкування українською було неабияким досягненням. Нам же хотілося чогось більшого.

 

У документах-зразках метою ставилося “відродження традицій”. А вони у нашого народу, тривалий час позбавленого належних умов розвитку – сільські й релігійні. Я мав переконання, що традиції повинні бути лише часткою того, до чого прагнути. Важливо дивитися й уперед. Жодна культура не може розвиватися ізольовано, і треба приділяти увагу загальнолюдським мистецьким досягненням. Намагатися робити внесок в українську, а через неї – у світову культуру. Ця, дещо ідеалістична, аргументація відіб’ється у Програмі.

 

Інше, що забрало найбільше часу і нервів – організаційна структура.

 

Капкан, зокрема, наполягав: необхідною умовою для отримання права голосу при прийнятті рішень має бути володіння українською. Аби унеможливити російськомовним перехопити управління. Прецеденти, мовляв, уже траплялись.

 

Щоразу, коли Василь заторкував це положення Статуту, Бекарюк почував себе зайвим. Природним було чекати, що зараз він встане і хряпне дверима.

 

Більшість членів ініціативної групи виступили проти обмеження прав неукраїномовних і врешті “перетиснули” Капкана. Наступна практика покаже слушність такого кроку. Немало тих, хто поділяв українські ідеї, але з різних причин не володів мовою, самовіддано й плідно працюватимуть у Громаді.

 

Урешті, після тривалих дискусій, на компромісах, документи було скомпоновано. Ще якийсь, не дуже довгий час зайняв їх розгляд Фондом культури. Патріотично налаштовані литовці у владі прихильно ставились до утворень, подібних нашому. Адже ті мали послаблювати суперника “Саюдіса” – інтернаціональний рух за збереження цінностей Союзу “Vienybė-Единство-Jedność”.

 

І 8 грудня 1988 року Українське культурне товариство, яке невдовзі перейменує себе у Громаду українців Литви, було офіційно зареєстроване.

 

Попереду чекатиме багатезно цікавих подій. Валитиметься стара формація, народжуватиметься щось нове, і ми станемо його часткою.

 

А я на цьому місці зупиню свою розповідь.

 

Громада українців Литви і її гості. 20 жовтня 1989 року. Фото Олексія Полтавця.

 

__________________________

¹ Згідно перепису січня 1989 року в Литовській РСР проживало 44789 українців або 1,22% населення. Для порівняння, у сусідніх республіках: Білоруська РСР – 291008 українців (2,87% населення), Латвійська РСР – 92101 (3,45%), Естонська РСР – 48271 (3,08%).

У Вільнюсі проживало 13294 українців. В сусідніх республіканських столицях: Мінськ – 53244 українців, Рига – 43641, Таллін – 24169.

² Зміни відсотка литовського населення у Вільнюсі: перепис 1916 року – 2.09%, 1931 – 0.8%, 1959 – 34%, 1989 – 50.5%, 2011 – 63.6% (Вікіпедія).

³ Микола Станович народився 21 листопада 1969 року.

 

Іван Юзич, Торонто