З Лемківщини.
В Лютовисках появились два випадки наглої смерти [підозрівають холєру]. Умерли два жиди. З тої нагоди настав між народом в доохрестних селах, що лежать під самими полонинами за Лютовисками — як Полониньске, Біберка, Дидьова, Локіт, Дзвінять і т. д. — такій страх і жаль, що рівнає ся плачеви. Та не з боязни перед смертію... Бойко на смерть рівнодушний... раз умирати треба, скорше чи пізнїйше. Він здаєсь в тім на волю Божу... Бог всему ґазда. Поміч лїкарску не уважають за поміч до здоровля, тілько до смерти, шепчуть собі на ухо, що нїби доктори троять людей... В Хирові — повідають — лиш тоті померли, що коло них були доктори... Також дуже противні зарядженям санітарним, називають их вигадками панів, що сидять по "повятах" та різне вигадують, щоби за дармо хлїба не їсти. Тоті повяти — кажуть люде — не потрібні, они лише роблять велику тїсноту межи людьми... а доброго нїчо не вигадують.
Причиною сего голосу народу єсть єго нужденний бит матеріяльний, на котрий мало у нас звертаєсь уваги, а прецїнь знайшлись би бодай які-такі способи ратованя. От хоч-би ті повітові — чи они дбають о честний і дбалий заряд громадскій? о добро громадске? аби були шпихлїрі громадскі та каси на лихі роки, а коли они де є, то чи назирають, щоби добре розвивались на запомогу народови так битому недолею?
Боротьба о житє, о насущний хлїб, тяжка праця — лягли на гірскій нарід цїлим тягаром. Длятого він на все рівнодушний, нїяка поступова гадка не бересь єго бо він гадає лиш о тім, як би себе й дїти виживити, вийти з лихого року, бо надїєсь все року лїпшого після засади: Бог карає і милує.
Остатні два роки випали дуже лихі один гіршій нїж другій, один передновинок тяжшій від другого. Як би ще впали один-два роки такі, то й нас би вже не треба, то були би "останкові" роки, бо вже й тепер стала страшна тїснота між людом у горах! Бульба не вродилась [вже більша половина людей не має й насїня] так само капуста, огороднина. Лїпші ниви Сян і потоки позабирали з землею або позамулювали 11 серпня с. р. Лишив ся людем на пожиток хиба лихій овес по верхах, що брат брата не уродив, бобу по троха та жита у богатших по кілька корцїв а у біднїйших по кілька фасок. Капусту по-найбільше купували. Люде біднїйші радять собі так, що, аби на довше їди стало, хлїба не допікають, капусти й бобу не доварюють; кажуть, що так ситнїйше і дїти тілько незьїдять... Як хлїба, так брак і паші. Люде кажуть, що з худобою уже не вилїзти на зелену мураву... Одно через слоти а студїнь не дородило, а друге забрав Сян. Продати худоби не можна, бо нїхто не звідуєсь, а коли звідуєсь, то дав за корову 6—8 зр. Впрочім поле попустїло дуже, бо люде збіднїли, не досївають і мало худоби тримають, хоч не своєї а жидівскої. Своя худоба в тих горах мало у кого є — свою худобу попроїдали люде на передновинки, а є вже й такі, що им не стало худоби, то поробили контракти на грунти. От тепер умер в Лютовисках на холєру Дувид [Давид Сеґель] а людей взяла велика тревога, бо людам без него не буде житя. В тих всїх дооколичних селах більша половина худоби — то єго худоба. Будуть же людей тягати по судах, будуть великі присяги, худобу будуть відбирати і спродувати, а другого такого тисячника нема, аби поміг-позичив [Повідають, що Дувид крім великої худоби на селах лишив сорок тисяч грішми.] А ось прийде передновинок, то людям біднїйшим єго не перебути. Буває не один бідака лишить дїти голодні дома, а сам иде до міста, розкрутити им на їду. Нераз находить ся від рана до пізного вечера, не може у нїкого розкрутити, а у Дувида розкрутив! Правда, Дувид рахував собі мало-що не пів-крейцаровий процент, але учинив і не дав дїтям з голоду померти. На худобу давав дуже охотно, бо такій "гиндель" провадив: сплачував худобу людям, коли випало, що худоба була туна а на гроші тїсно, а потому мав великі зиски, як упав дорогій час на худобу.
Той плач народу в нуждї кличе нашу интеліґенцію і Вис. правительство до помочи і ратунку вже хоч-би після закона Божого, любви ближнього. "Друг друга тяготи носите а так закон Христов исполнити"! Нарід бо загибає в тяжкій неволи лихварскій. Нужда, борба о "бути або небути" навіть не позваляє єму в нїякій спосіб нарушити лихварскої неволї, бо він не чує ся здібним животїти без неї. Потопаючій хапаєсь бритви. Такій анормальний стан довго вже не потягне, спровадить загладу, і нарід прочуває єї та каже, що тепер живі мусять завидувати умершим...
Сам нарід не в силї вирятуватись з біди, як не виратуєсь потопаючій посеред води, коли не може добитись анї до одного анї до другого берега, і мусить пропадати, коли нїхто не подасть помочи. Єму конечно потрібно помочи! Длятого — як то кажуть — руками й ногами треба взятись передовсїм нашій патріотичній интеліґенції, якь духовній так і світскій, за роботу економічну — над тим трудитись всюди і всїм, де лиш можна і як можна, аби справа економічна нашого народу стала першою нашою патріотичною роботою. Индівідуальна самопоміч є недостаточна, нїчо не вдїє, — нам треба товариств, і то, як д-р Олесницкій сказав, товариств до щоденних потреб народу — господарских спілок — і старати ся, щоби тії спілки підпомагали край й держава!
Дѣло
05.12.1893