ВІН і ВОНА сидять присмерком у затишній кімнаті. З принципової льояльности ВОНА не вдається до жадних хитрощів і слухняно не світить електрики. Щождо нього, то ця напівтемрява, пронизана тільки червоними полисками з залізної пічки, і tеte-а-tеte з не старою ще жінкою викликають, згідно з асоціяціями за подібністю, настрій романтичний, з нахилом до негайного освідчення.
ВІН: — Хіба я міг мріяти, моя дорога пані, коли бачився з вами на Полтавщині, що за якийсь рік матиму щастя бачити вас у Львові?...
ВОНА: (злегка іронічно) — Дякую, мій друже, але здійснення ваших мрій коштувало мені трохи... Мусіла кинути все, що мала, навіть дорогі могили, і тинятись тепер по світі сама...
ВІН: (присуваючись ближче і вважаючи, що розмова йде в бажаному напрямі) — Але ж ви не самі, моя дорога пані... Мусите знати, що на світі є серце, що б'ється тільки для вас, що є на світі істота, для якої один погляд ваших очей...
ВОНА: Е-е, мій друже, бачу, що мушу засвітити бодай жовту реалістичну свічку, щоб ці романтичні присмерки не завели вас надто далеко...
ВІН: (трохи зачеплений) — Але ж, моя пані, я пригадую тихий весняний вечір, коли ми гуляли над Сулою... Не було сказано між нами жадного слова, але чи не почували ви, як і я, що якийсь особливий зв’язок снувався поміж нашими серцями?...
ВОНА: (в задумі, лірично) — Так... Не буду ліцемірити: щось снувалось тоді поміж нами... (Стрепенувшись) Але це тому, що я була тоді надто розгублена, надто безсила... сплутана всіма тодішніми обставинами... Я почувала потребу якоїсь підтримки, якоїсь допомоги.
ВІН: — А тепер... тепер ви потребуєте допомоги, як ніколи...
ВОНА: (раптом схопившися з місця і струснувши задиркувато головою) — Тепер?! Та тепер я найдужча і найвільніша людина на світі! Тепер! Та тепер ніщо не тяжить на мені: ані та хата, ані город, ані ті злощасні манатки, оті сфетишовані речі... Ніщо! Ви розумієте, ніщо!
ВІН (прикро вражений зворотом розмови, але з упертости не здаючи позицій) — Це все матеріяльна сторінка життя. Але психологічно...
ВОНА: І психологічно я вільна! Нема нічого, щоб в'язало мене. Взагалі тепер для мене нема нічого на світі, тільки я і мій нарід. Ви цього не розумієте, не можете зрозуміти... Для вас це нещастя, а я тепер сприймаю це як полегкість... Подумайте самі, як тяжила над нами ота власність, ота земля, оті речі!... Чому наш нарід там, на Україні, терпів стільки часу? Бо загруз у землю. Яким гаслом жонглювали всі в часи громадянської війни — "Земля селянам". Земля! Та чи ви знаєте, яка магічна, майже містична сила бренить в цьому слові для cелян? На всьому світі і в yсі часи! Візьміть селян Реймонта, Кобленца, Мопасана, Стефаника — ця сила землі є і була скрізь поглинаючою. Але, мабуть, ніде так, як у нас на Україні. Бо ніде нема такої багатої землі, бо ніде не засмоктує вона так людину в своє плодюче лоно, як у нас!... І от раптом цей божок, цей фетиш зник. Нема його! Пропав, лежить десь потрощений і понівечений невблаганними зубами війни, а людина раптом опритомніла і побачила, що, крім землі в якійсь Талалаївці, існує ще цілий світ!
ВІН: (частково ще під впливом образи, а частково вже втягуючись у звичний комплекс інтеліґентських дискусій і розмов) — Так, проблема впливу землі на селян цікавила багатьох письменників.
ВОНА: (нетерпляче) — Та це не важко, цікавила вона письменників, чи ні. Важить сам факт: віками існувала ця страшна сила, і раптом її не стало на колосальних просторах, для міліонів людей. Нема землі, зникли хати, не тягнуть уже до себе оті посаджені власними руками яблуні чи забиті власними руками крокви на клуні. Нема нічого! Часто нема навіть родини, ні змоги довідатись про неї. От, стоїть собі людина з клунком за плечима серед незнайомого і чужого світу, і мусить розраховувати тільки на себе!
ВІН: (мимоволі злосливо) — Я тільки не розумію, що в цій величезній трагедії нашого народу так тішить вас?
ВОНА: — Тішить — це не те слово. Я не тішусь, але я по собі суджу про інших. Я почуваю, я бачу, як повільно, може болісно, може крізь сльози і приниження, з'являється в наших людях свідомість себе, своєї вартости, свідомість свого народу! Це вже не селянин якоїсь Грушівки чи Яблуньок, не член колгоспу, не мешканець такої то волости, це тільки українець! Більш ніщо, як українець. І крім національности, імени та власної голови, ніщо не стоїть за ним, але ніщо і не тяжить на ньому. А перед ним лежить цілий світ цивілізації, який він мусить засвоїти.
ВІН: — Так, культурні набутки будуть великі, але кому і для чого вони придадуться?
ВОНА: — Поперше, не культурні набутки, а тільки цивілізаційні. Не плутайте цих понять. Згадайте бодай Шпенґлерівську формулу щодо розмежування одного і другого. Культура — це щось вроджене, всмоктане з материнським молоком. Поняття духове, певна шляхетність духа, пошана до себе і інших, тонкість відчувань і залізна витриманість. Крім хіба, останньої, має наш нарід, — так, так, отой обшарпаний, обдертий нарід, всі ці ознаки справжньої культурности. Але цивілізація, оті всі плекані нігті, голені щоки і модерне убрання — цього у нас нема, але все це таке неважке до засвоєння.
ВІН: — Забуваєте, пані, що до цивілізації входить ще і вся сучасна техніка.
ВОНА: — Ні, не забуваю. То ви забуваєте, а може й не знаєте, що саме в оволодінні технікою зробив наш нарід за останні роки більшовизму величезний поступ. В цьому треба віддати їм належне. всім своїм колосальним навчальним і пропаґандивним апаратом просували вони "техніку в маси", і наші селяни володіють технікою — аґрономічною і промисловою — далеко краще, ніж тут, у Галичині.
ВІН: — Словом, я бачу, що ви, пані, — оптимістка. Це мені дуже приємно, хоч після попередньої нашої розмови перехід до оволодіння технікою для мене надто різкий.
ВОНА: (сміючись) — Я рада, що ви віднайшли знову свій добрий гумор. А щоб убити в вас остаточно всякий натяк на романтичність, скажу, що технікою ми володіємо, але мусимо вчитись аритметики.
BIН: (з удаваним жахом зносить руки вгору) — Змилуйся над нами, Боже. Як, пані, і таблиці множення і логаритмів?
ВОНА: (невблаганно) — І таблиці множення і логаритмів! Це дві наші величезні вади: не вміємо витримати і дочекатись слушної хвилини, — а неодмінно заскочимо наперед — і не вміємо рахувати. Рахувати, рахувати і рахувати! Ось чого мусимо вчитись.
ВІН: (удаючи учня) — Двічі два — чотири, двічі три — шість...
ВОНА: — Смійтесь, смійтесь, а я тільки тепер бачу, які ми були багаті в отій нашій нужді. Але не вміли рахувати... та й не могли за тою нівелюючою комуністичною системою. Були зв’язані руки, сплутана індивідуальність, убита ініціятива. Але тепер, о! тепер мусимо рахувати. Рахувати в усьому: в господарстві, в науці, в фінансах, в політиці...
ВІН: — Йой, я так і знав, що дійдемо до політики!
ВОНА: — Не лякайтесь, я сама не зношу доморощених політиканів а політиканок і поготів... Скажу лиш одне: Дехто зрікався прийняти викомбіновану Україну, я ж свято прийму всяку, але знаю, що може прийти тільки вирахувана... І на цьому з політикою крапка.
ВІН: — Отже, пані, з коханням ви покінчили за допомогою техніки, політику убили однією крапкою, що ж тепер лишається нам до розмови?
ВОНА: До розмови нічого, але до чину то все наше майбутнє лежить перед нами і чекає, що ми з нього зробимо. Бо ми не є пасивні чи бездіяльні. Тепер в Европі б'ються німці з росіянами, а в Азії японці з американцями. Англія ж і Европа кують зброю кожна своєму спільникові. І найпотужніша частина роботи в тій европейській кузні зброї покладена в українські руки. А то руки міцні і спритні. Можете на них рахувати з певністю: вони скують!
ВІН: — Руки можливо, але серця і голови, моя пані, задурені, затуманені, з проблисками національної свідомости.
ВОНА: — Маєте рацію, але національна свідомість не приходить з неба, як Святий Дух. Найміцніше вона тримається, коли її життя вб'є в людину своїм невблаганним молотом. А вже наших воно добре помолотило!
ВІН: — Боюсь, що з цього молотіння вийде тільки фарш на котлети.
ВОНА: — Е, цього не бійтесь. Ми надто жилаві і костисті, нас ніяка м'ясорубка так просто не перемеле. А потім, не забудьте, якого гарту зазнали ми від більшовиків і війни. Ми пережили вже все, що тільки може знищити чи зламати людину. Та взяти хоч би мене: я пережила вже першу світову війну, за нею ще жахливішу громадянську, два голоди — 21 і 33 років, — три роки заслання, другу світову війну, а тепер, от, опинилась у найгіршому, може, становищі так званої біженки, — то що тепер мені на світі страшне?! Бомбардування? Двічі вже його за знала в Києві. Залізнична катастрофа? Перебула її під бомбами. Втрата родини? Вже її не маю! Чим ви мене можете злякати? З усього, що людина має цінного в життю, мені лишилась тільки любов до мого народу і зненависть до його ворогів.
ВІН: (значущо) — І більше ніяких почуттів?
ВОНА: — І ще почуття гарячої дружби, братерства до тих, хто йтиме зі мною одною дорогою. Не хитайте головою: я друг вірний, терплячий і відданий. Колись дякуватимете Богові, що я не скорилась сьогоднішньому присмерковому настроєві. (Раптом з погордою) Подумайте тільки, тепер скоритись настроєві! Аж смішно чути! Скорюсь лише тому, хто вкаже мені найпевніший шлях до моєї мети. Чуєте: не найближчий і не найзручніший, лише найпевніший. Я маю тільки цю мету на світі, то вже не буду нею ризикувати!
ВІН: — Отже, за всіма клясичними приписами, мушy задовольнитись вашою дружбою і навіть дякувати за неї?
ВОНА: — І то не мені, тільки Богові. Запевняю вас, що ви сьогодні добре виграли в житті. Далеко більше, ніж коли б вийшли переможцем.
ВІН: — Е, пані, не додавайте сахарини до гіркої пігулки.
ВОНА: — Це не сахарина. Є нації, що ніколи не були переможцями, а не раз вигравали війни. Бо вміли рахувати, мій пане. Так і ви в сьогоднішньому змаганні переможені, але виграли.
ВІН: — Хіба, пані, вважають, що кохання — то змагання і війна?
ВОНА: — А от, зараз засвічу електрику, бо вже можна, наллю вам чаю і ми спокійненько можемо поговорити про кохання.
ВІН: (кричучи до неба) — Поговорити!
ВОНА: — А так, поговорити. Мушу зробити вам бодай цю приємність. (Готує до столу).
[Наші дні, 01.12.1943]