(Нарис)
Я ніколи не любив бухгалтерів. Ці сухі педантичні люди викликали в мене почуття прикрости і роздратовання. Приходячи за зарплатнею до бухгальтерії, я не міг спокійно дивитись на цих людей, відмежованих від відвідувачів холодним полірованим барієром. Відокремлені вони вовтузились на своїх розхитаних стільцях, механічно клацаючи на рахівницях, механічно вираховуючи наші карбованці і копійки. Жадного зайвого слова ніколи не зривалось з їхніх губ, на їх обличчях лежала печатка байдужости до долі тих, заробітки яких вони підраховували з сумлінністю і старанністю автоматів.
Особливо обурював мене той з них, до якого мені щоразу доводилось звертатись за чеком. Сивий, високий, з точеним, нерухомим профілем, прямий, як дошка, він навіть не вважав за потрібне повертатись до мене підчас нашої короткої бесіди. Мовчки виписував чек, лівою рукою клав його на полірований барієр і, дивлячись у свої записи, вимовляв скрипучим голосом:
— Черговий!
Іноді він говорив:
— Сьогодні грошей не буде.
Це було найбільш неприємне, бо багатьом з нас саме їх не вистачало. Ми починали хвилюватись. Думка про наступний день підстьобувала нас на різкі слова. Нам здавалось, що в усьому винуватий саме він, цей іржавий чоловік з точеним профілем і плоскою довгою спиною. Напевне він не встиг зробити своєчасно розрахунків, і ось тепер ми повинні страждати. За що?
Відверто кажучи, ми не стримувались у виразах. І найбільше лютив нас його спокій. Наші слова відстрибували від нього, як град від даху. Слухаючи наші докори, він мовчки продовжував клацати на рахівниці і записувати, записувати і клацати.
Хоч би раз він помилився! За багато років нашого знайомства я не пам'ятаю такого випадку. Якщо б він хоч одного разу помилився на 2—3 копійки — я простив би йому все, бо в цій помилці я побачив би в ньому щось властиве всім людям.
Злістю продивлювався я щоразу свій чек. Але даремно! Все було вираховано з точністю механізму — від цієї жахливої людини не могла вислизнути жадна неточність.
За декілька днів до відступу большевиків мені довелося зустріти його у їдальні. Признаюсь, я дуже зрадів, побачивши його за столом перед тарілкою юшки. Перед цією гарячою стравою спасував навіть він.
Як він їв! Ложка тремтіла в його руках, він обпікався, захлинався, його гострий кадик метушився під високим коміром. Блідими сухими пальцями він вищіпував з солонки сірі крупинки соли, швидко кидав їх у тарілку, не припиняючи ковтати. Де ділась його звичайна байдужість до всього! Він був захоплений своєю страстю. В ці хвилини він здавався жалюгідним і противним, як всяка голодна людина, що дірвалась, нарешті, до їжі.
З задоволенням і цікавістю я слідкував за ним.
Коли подали друге, бухгальтер схопив був ложку, щоб занурити її в жирний гуляш, але в той же момент рішуче відклав набік. Ледве помітна зморшка лягла біля губ, і рука потяглась у кишеню. Він витяг сіточку "авоську", з якою звичайно ходять на ринок, дістав звідти неглибоку голубу миску і, виклавши в неї гуляш, акуратно накрив шматком газети.
Це було більш ніж обурливе видовище. Я не міг собі уявити, щоб голодна людина могла так тверезо міркувати. Жадібними очима заглядав він у голубу миску, — заглядав і все ж таки не наважився торкнутись, залишаючи, очевидно, собі на вечерю. Навіть тут, у їдальні, в рідкі хвилини особистого життя, брало своє чисто бухгальтерське розраховання.
Мені було важко стримати себе. І щоб зробити неприємне йому, цьому дійсно страшному чоловікові, я підійшов і сказав:
— Даремно ви так стараєтеся продовжити своє існування. Адже не варто відгодовувати себе для хробаків...
Він нічого не відповів. Мовчки опустив миску у свою сіточку і байдуже подивився на моє підборіддя. Підвівся і пішов.
Так повторювалось декілька разів підряд. І, дивлячись на нього, мені захотілось написати оповідання про маленьких нудних людей, яких так багато буває в усі часи і епохи. Вони непомітні у мирний, звичайний час, коли життя іде своїм порядком. Але якими жалюгідними виглядають ці люди в дні великих подій!
Всю ніч я просидів над оповіданням і залишився задоволений. Ніколи з такою ясністю не виступали переді мною образи і герої. Це вийшло саркастичне, зле оповідання, але правдиве і ясне.
З задоволенням я переписав його набіло. Виходячи з дому і намацуючи у кишені рукопис, я з задоволенням думав про наслідки. Хотів би я побачити обличчя бухгальтера, коли він читатиме це оповідання, надруковане в газеті!
Так ішов я на роботу, так думав, а м'які сніжинки повільно плили навколо, безшумно лягали під ноги. Проходячи повз ринка, я побачив попереду себе знайому плоску спину. Бухгальтер квапився. Довгі його ноги у вузьких штанах смішно ковзались по насипу, роз'їжджались, він балянсував руками, як блазень. Але він поспішав, боячись запізнитись на дві хвилини.
Стара жебрачка у сірому лахмітті стояла, як завжди, на перехресті, на грудях у неї висіла бляшанка з-під консервів. Щоразу, по дорозі на роботу, я бачив цю стару жінку. Своїми піснями вона навівала сум, і я переходив на інший тротуар, щоб не чути печального її співу.
Побачивши бухгальтера, стара змовкла, заметушилась, відшукуючи щось у дірявій торбі. Він підійшов до неї і зупинився, і нетерпляче дивився, як копирсається вона у своєму лахмітті. Вона витягла голубу миску, витерла її хусткою і простягла. І він взяв цю знайому миску і сховав у сітку "авоську", і скупо посміхнувся — вперше за все наше знайомство я бачив, як посміхається ця людина.
— Нічого, стара, протримаємось, — сказав він тихо.
А вона похитала головою і перехристилась широко.
— Спаси тебе Бог, добра людино! Спаси...
— Протримаємся, — впевнено повторив бухгальтер.
Він поклав у кишеню голубу миску і знову заспішив, балансуючи на льоду, — сивий, високий і незграбний.
І тут, на перехресті, я витяг своє оповідання і розірвав на дрібні-дрібні шматочки, відчуваючи, як щось непотрібне підкочується під горло.
Я розірвав його і втоптав у свіжий сніг, і повернувся додому — для того, щоб написати інше — ось це — оповідання про найбільшу людську мужність в ті жорстокі дні.
Наші дні
01.12.1943