Наші походи з дідом до склепу завершувалися покупками.
У нього легко було що-небудь вициганити. Він не був скупим, але й не роздайгріш. Так, в міру. Шахтарська пенсія, зароблена за сімнадцять років праці у копальні руди, безболісно дозволяла робити дрібні подарунки. Особливо подобалося ходити з ним до «желізного склепу». Там мене, звісно, мало що цікавило, але навпроти – через дорогу – була книгарня. У невеличкій будівлі, наповненій книжками, продавалися зошити, олівці, кулькові ручки. Вдома мені було заборонено торкатися кулінарної книги з кольоровими ілюстраціями, яку я безжально розмалював. Ось чому щедро купували зошити і, навіть, альбом для малювання. Зошити були тонкі й грубі. Дідо купував тонкі.
«Желізний склеп», з прейскурантом цін металевих виробів, справляв моторошне враження. Повсюди купи цвяхів, відра, плетиво огорожі, ланцюги, сокири, клевці, коси, серпи та різні інструменти. Я поводився обережно й ховався за діда, уникаючи постійних питань тлустого продавця, відповідати якому не хотілося. Якщо дідо приходив купити клевець, то вони з продавцем неодмінно говорили, що таких тепер нема, які були за Польщі. Згадували, в кого і які клевці можна було тоді купити. Дідові з продавцем було приємно про це згадувати і говорити. А тоді продавець радив, з якого дерева краще зробити держак, в який неодмінно мусиш забити плішку, щоби довше тримався. Якщо дідо приходив за цвяхами, то продавець радив, які краще купити. Розмір – вибраних цвяхів – залежав від того, для чого вони були дідові потрібні. Якщо на псячу буду, то пасував один розмір, якщо латати дах шифером – інший. Але що би продавець не продавав і що би дідо не купував, їхня розмова переважно завершувалася Кривим Рогом. Для продавця далекий Кривий Ріг з десятками шахт і металургійними заводами був містом за сімома ріками і сімома горами. Для діда, що уважав себе криворіжцем, розповідь про рудники, вулиці, магазини і автомобільний рух була своєрідною проповіддю, як під час літургії. На дідову проповідь, як карасі на гачок, ловилися випадкові односельці, що заходили до магазину в різних справах.
«То коли ви знов поїдете до Кривого Рогу?» – питалися діда.
«По копаню бараболі», – відповідав, а тоді сипалися на нього замовлення купити кришок для закруток, що були тут у великому дефіциті.
«Але дивіться, щоби були з ґумками», – додавали пильні жінки.
Навпроти залізного магазину, як я казав, була книгарня, а збоку – вкопана в землю велика цистерна, наповнена гасом. На гас казали нафта. Коли нафту привозили з Чорткова, її розкуповували за лічені години, бо заправляли нею керогази і каганці. І якщо мені не зраджує пам'ять, то нафту продавала саме продавчиня книгарні. У книгарні покупців було небагато, хіба діти прибігали за кульковими ручками і олівцями. Навіть якщо діти довго вибирали книжки або збуджено галасували, то це не так впливало на поведінку продавчині, як прихід покупця нафти. Вона швидко випроваджувала дітей з книгарні. Замикала приміщення одним ключем, а іншим – відмикала масивну колодку на брамі з написом «Вогненебезпечно». Відкрутивши в цистерні кран, наповнювала нафтою металеву кварту, з якої переливала дорогоцінну рідину в каністру. Поки лилися сині й брунатні струмені, повітря пахкотіло солодкою нафтою. Пахла нафтою книгарня і пахли нею книжки, олівці, ручки – усе, до чого доторкалася потім продавчиня.
Ми виходимо з дідом із залізного магазину з кілограмом цвяхів, загорнутим у промаслений цупкий папір. Вчора наш знайомий заготовач подарував чорне волохате цуценя, якому дідо будуватиме буду. Заготовач запевнив, що з цуценяти виросте справжній вовкодав і що його біла латка на грудях – запорука цьому. Заготовач поїхав до Чернівців, залишивши нам сонний пухнастий згорток. Поки що майбутній вовкодав спить у старій продірявленій бляшці для випічки хліба. Напившись молока, позіхає. Я піднімаю його клаповухі вуха, що повинні стирчати як в справжнього вовкодава, але вони падають на закислі очі.
Від залізного магазину ми перехомо вулицю і прямуємо до книгарні.
На моє щастя, продавчиня за лядою, а не біля цистерни.
Я розпитую діда, яку він робитиме буду для нашого пса?
Дідо мовчить, а тоді відповідає: «Велику».
У книгарні світліше і набагато цікавіше.
Вибравши зошит і дві нових ручки, я готовий був йти додому, бо уже кортіло дізнатися: чи за час нашої з дідом відсутності цуценя встигло підрости?
Але дідо на прощання запитав продавчиню, як їй торгується.
Це була його фатальна помилка.
«Та як? Як видите, – показала рукою догори. – Дурну мандоліну не годна’м другий рік продати».
Того дня мандоліна, як ви здогадалися, опинилася в моїх руках.
Зранку прокинувся від глухого гупання, що доносилося знадвору – дідо збивав буду.
Я був переповнений дитячим щастям, бо на мене чекали – мандоліна і обмащене молоком цуценя.
І от – мандоліна й до сьогодні у дідовому домі. Я не навчився на ній грати, бо досить швидко її закинув. А минулого року дістав з шафи, обтер долонею жирну пилюгу і відчув той солодкий з дитинства запах нафти. Так пахли руки продавчині, котра багато років тому зняла мандоліну зі стіни і обережно передала мені.