Присьвячуючи вчерашну статю 30. лїтній річницї першого посольського вибору нашого ветерана п. Юлїяна Романчука, прийміть п. Редактор і від мене пару споминів, яко наочного сьвідка, а по трохи і учасника тої памятної подїї.
Зачну від представленя тодїшної нашої ситуациї. Від початку конституцийної ери р. 1861 до р. 1883 володїли в нашім полїтичнім житю т. зв. сьвятоюрцї. Вони заняли при помочи капітул (львівської і перемиської) під свій вплив цїлий наш клир, а через него і нарід, мали в своїх руках поважнїйші інституциї (Народний Дім і Ставропіґію), висилали до сойму і парляменту своїх людий, тай взагалі були тодї речниками руського народу і тїшили ся не раз й прихильностю правительства. І треба признати, що боронили інтересів народа, як лиш уміли і могли. Наші часописи, коли стали опісля виходити, поміщували їх парляментарні бесїди наче свої, яко вираз поглядів і потреб всего руського народа. Однак з початком 80 років мин. ст. зачало воно рвати ся. Зростаюче русофільство, особенно в пресї, дало Полякам добру нагоду, щоби ударити на ту партию. Видвигнено отже процес Ольги Грабар, котрим змагано підтяти їх в найвисших віденських сферах, знасиловано реформу Василиян через Єзуїтів, усунено митрополита Йосифа Сембратовича і його впливового дорадника, стовпа сьвятоюрства, крил. Малиновського і др. Всї ті затії Польщі були вимірені не лиш проти сьвятоюрської партиї, але ударяючи в найсильнїйшу руську партию, мали властиво на метї нищенє всего руського народа в Галичинї. Сю цїль зміркували добре тодїшні "народовцї" і тому не прикладали своїх рук в процесї Ольги Грабар, а в справі насильства над Василиянами станули таки в першім рядї оборонцїв. Розуміє ся, ті удари сильно здратували і здезорґанїзували сьвятоюрських провідників. А щоби успішнїйше опирати ся напорови Польщі, стали схилювати ся до зближеня і солїдарного поступованя з партиєю "народною", котру передше так завзято поборювали. — Щодо нашої народної партиї, вона була тодї ще досить слаба. Ми мали вправдї у Львові значне число інтелїґентних людий, котрі розвинули таку просьвітну дїяльність, але те число не було знов так дуже велике. На провінциї числили також не мало наших дїяльних сторонників в клирі, але се були ще молодші люди, без вироблених позиций і значіня, котрі впрочім серед маси сьвятоюрцїв зникали. Супроти того не могли тодїшні народовцї самостійно виступати і власними силами щось вдїяти; але сполучені з сьвятоюрцями могли в общій справі вже богато заважити, тим більше, що складали ся з ідейних і рухливих людий. Так отже нагальний напір Поляків спонукав обі сторони до порозуміня і солїдарного дїланя. А першим важнїйшим обявом того були соймові вибори на веснї 1883 p., переводжені згідно обома партиями. Тодї то відступила сьвятоюрська "Руска Рада" вперве від ставленя своїх кандидатів, а передала се дїло "Головному Рускому Комітетови Виборчому", зложеному з делєґатів обох партий. І так входили в сей комітет з нашої сторони : д-р Антін Горбачевський, д-р Александер Огоновський, Володимир Підляшецький, Юлїян Романчук, о. Александер Стефанович, д-р Корнило Сушкевич і д-р Юлїян Целевич. З сьвятоюрцїв належали: Юлїян Геровський, д-р Іван Добрянський, д-р Іван Литинський, Йосиф Марков, о. Теофіль Павликів, Амврозий Полянський, о. Яков Шведицький і Яків Явдик.*)
По сїм виясненю тодїшної ситуації вертаю до першого мого заложеня, до вибору п. Романчука.
Коли у Львові заносило ся на таке зближенє обох сторін, виїхав я тодї на Великдень в калуські сторони до родини, і остав там ще і опісля якийсь час для поратованя слабого здоровля. Тодї зійшов ся я там з о. Гнатом Рожанським, парохом в Хотїни, горячим і дуже ідейним народовцем, єдиним Українцем на цїлу Калущину. І він став перед мною міркувати, чи не можна би ставити в Калуши соймовим кандидатом якого народовця. Бож польський кандидат, дїдич Вольфарт не мав в руськім окрузї властивої підстави, тай зі сьвятоюрцїв не було нїкого відповідного. Я вказав йому на особу п. Романчука, котрий визначив ся на ріжних львівських зборах яко добрий бесїдник, а понадто став звісним нашим людям в краю яко знаменитий редактор Батьківщини. О. Рожанський приняв сю гадку цїлою своєю горячою душею; а щоби виконати се дїло, урадили ми скликати віче народа і запросити на референта п. Романчука. Та о. Рожанський не мав на се в тамошнім сьвятоюрськім клирі потрібної "марки", проте звернули ся ми з сим дїлом до декана о. Губчака в Калуши і просили, щоби в імени калуського комітету скликав віче. О. Губчак згодив ся на се, бо й рад був тому, що зробить ся щось в справі вибору руського посла. Дуже помічним став тут молодий купець Ярослав Коритовський, чоловік щирої вдачі, котрий наслїдком дальших подїй став горячим Українцем, а навіть орґанізатором повіта. Віче і полїтичний реферат, се була річ в Калуши небувала і нечувана. Бож в сьвятоюрській партиї загалом водив ся передше лиш такий звичай, що кандидат-сьвященик відправляв в дни вибору службу божу, а про сов. Ковальського говорено ще, що відчитав раз прилюдно апостола. Зазив на віче зібрав отже множество народа з цїлого повіта. І ефект вийшов незвичайний. Симпатична особа п. Романчука, красна його бесіда і порушенє всяких жизненних справ народа викликали загальне одушевленє. Колиж прийшло опісля до ставленя кандидата, весь народ заявив ся одноголосно за п. Романчуком. Здає ся, що деякі визначнїйші сьвятоюрцї повіта не конче були вдоволені сим не сподїваним вислїдом, але не сьміли вже того виявити супроти волї загалу. Розуміє ся, спільний комітет потвердив кандидатуру, а на два дни перед вибором скликано ще раз збір всїх виборцїв, на котрім п. Романчук вдруге явив ся і промовляв. По сїм мусїв результат вийти корисний. П. Романчук зістав вибраний проти польського кандидата великою більшостию голосів.
На жаль, головний причастник ceї побіди, о. Рожанський, не пережив довго сього сьвітлого дня. Перенявши ся живо цїлою справою і побиваючи ся горячо за її здїйсненєм, помер він (здає ся наслїдком зазнаних зворушень) вже в пару днїв опісля нагло на удар серцевий.
П. Романчук, ставши послом, з'їжджав зчаста в свій повіт на посольські справозданя, осьвідомлював ними народ і зжив ся через те з своїми виборцями. При дальших виборах, соймових чи парляментарних, в роках 1889 і 1891, не знав вже калуський нарід иншого кандидата, як свого Романчука. Вправдї постарав ся був пок. намісник ґр. К.Баденї о поваленє його при виборах в pp. 1895 і 1897, видвигаючи ще — на жаль при помочи пок. кард. Сильвестра Сембратовича — таке полїтичне і суспільне зеро, як крил. Якова Сїнґалевича; але се стало ся лиш ославленим баденївським безправством. Колиж нарід відзискав свою волю, видвигнув знов свого посла і дочекав ся тої чести, що його заступник став перший з Русинів віцепрезидентом віденського парляменту.
Згадані соймові вибори мали — мимо згідного поступованя обох руських партий супроти вікового ворога руського народа — лиш такий результат, що вийшло при тяжких польських безправствах лиш 9 руських послів: пять народовцїв (о. Стефан Качала, Юлїян Романчук, о. Николай Сїчинський, Теофіль Бережницький і Петро Лїнинський), а також двох сьвятоюрцїв (Василь Ковальський i д-р Александер Іскрицький), і двох неозначених (о. Корнило Мандичевськнй і Ксенофонт Охримович). Сей вибір мав в полїтичнім житю нашої партиї величезне значінє. Тодї виступили наші мужі вперве на публичній аренї. І за проводом їх витревалої публичної працї стали маси народа щораз яснїйше розуміти нашу провідну національну ідею і переймати ся нею. За сим стали й результати кождих слїдуючих виборів виходити щораз сьвітлїйші, а затївані безправства могли ступати лиш по трупах руських виборцїв. Нинї стоїмо вже перед фактом, що мілїони нашого народа осьвідомлені в тім: "чия правда, чия кривда і чиї ми дїти", — що нарід висилає вже поважне число своїх репрезентантів в парлямент, тай добиває ся кріпко своїх прав і на инших полях.
Ось Тобі, Достойний Ветеране, малий спомин з давних наших лїт. Правда, дорога Твоєї праці ішла нераз по прикрім терню і пригнїтала грудь нераз тяжким сумом. Але ми ішли таки вперед і добивались богато прав, о котрих за молоду може й не думали. Дай Боже, щобись діждав ся вдоволеня, бачити сповненя єще многих своїх лелїяних надїй і бажань.
Львів 30/V. 1913.
о. Александер Стефанович.
__________________________________________
*) Я уживаю нарочно назви сьвятоюрцїв, а не русофілів, а то з тої причини, що тодїшні їх репрезентанти в соймі і парляментї стояли справдї на становищи заступованя інтересів галицького руського народа. — Що-ж до закидів деяких пізнїйших людий, наче-б така консолїдация наша з сьвятоюрцями була для нашої справи шкідлива, то замічу, що такий закид показує хиба нерозумінє наших тодїшних відносин. Як сказано, ми були надто слабі, тай в нашій суспільности сотворено проти нас значні упередженя (на полї фонетики, стародавної азбуки і язика, ба і сплетень що-до польонофільства), і тому не було бесїди, щоби ми могли власними силами вийти при виборах проти сьвятоюрцїв і Польщі. Длятого що польський напір йшов проти всього руського народу і нас так само не щадив як і сьвятоюрцїв (а доказом того хочби численні нищеня і переношеня наших людий на мазурський Сибір), тож було вказане проти ворога цїлого народа йти разом. При сьвятоюрцях мали наші люди змогу вийти на публичну арену, показати свою працю народови, а відтак і взяти керму полїтичного житя в свої ру-ки. Без того були би ми хто зна доки не бачили мандатів.
[Дїло]