Новеля.

 

І.

 

Се було в Буковинських горах, в околицї між Кач—ю і П—ю року 18... Лїси були тодї майже непроглядні, а дороги тяжкі і тут і там провадили лїсами.

 

Одного разу їхав молоденький богослов Микола У. до своєї матери на ферії. Був се однїський син незаможної вдовицї по свя­щенику, що з нетерпеливістю ожидала часу, в котрім покінчить він свої теольоґічні студії, оженить ся і, бути може, як що захоче се Господь Бог, остане ся панотцем в селї, в котрім проживала від смерти мужа самітна.

 

Віддаючись ріжним мріям про свою дитину, вона бачила його вже в довгій поважній рясї молодим панотцем, з гарною і богатою невісткою, з дїточками, котрих як бабуня безгранично любила і дозирала. Знов иншим разом показувала їй уява його парохом про­тоєреєм з червоним поясом. Бачила, як їздив гарним повозом, до­рогими кіньми, приймав тут і там навіть самого владику в себе, і як тїшив ся у всїх і всюди щирою симпатією і поважанєм. В його комнатах блистїло заможністю, пишались по стїнах, помостї і дива­нах прекрасні чистої вовни домашного виробу килими. Напр. ки­лими у взорах, як їх тутейші околицї наказують, і знов другі модні — в рожах: червоних, рожевих і синих. А все дарунки і належито­сти парохіян, котрі його, її Миколку, на руках носили, і як то ка­жуть, вже з замолоду за свого будучого пароха і батька уважали.

 

Отсе все її Миколка, що побіч того що був найлїпшою дити­ною в світї, показував з себе на будуче і добрим господарем. Як прибуває на ферії до дому, почавши від наймолодших лїт, помагає і доглядає їй все в господарстві. В неї служби крім одної підстар­куватої штитулькаючої жінки нема, тож поза хатою треба комусь господарства доглядати. Особливо підчас сїножати становить він її праву руку. Вона і сього року вижидає його з нетерпеливістю, як і що лїта о сїй порі. Вже аж привиджує ся він їй. Вже десь і вусики кинули ся йому над молодими губинятами, думає вона собі; він же вже на другім роцї богословія. Вже десь і про молоденьку дївчину любку замріяло його серце, про женячку — хоч до того йому ще час. Все те мусить вже бути в її Миколки, а вона його не має коло себе, не бачила так довго. Не бачила нї його очицї молоді, що нагадують так батька, нї пестити його не може, як се мамине серце бажає. Все ще треба ждати і числити ся з тижнями, з днями і ночами, все ще треба вдоволити ся листами від нього; своїми мріями, споминами, все ще далеко він від неї, вона мусить ждати. Але врештї не довго має вона чекати, ще кілька тижнїв, ще кілька­найцять день. І уплило і зменшило ся врештї і їх до того, що вже лиш день два і він надїде. Та нехай вже. Вже вона жде, вижидає його. Так як передвчора виїхав він з Ч... як вчера пересїв вже на яку наймлену фіру, бо своїх коней вона вже від смерти свого пан­отця не тримає, по нього висилати не може — треба наймленими їхати.

 

Тим то вона жде — а він їде.

 

І справдї він, Миколка, їде.

 

Вибравшись остаточно з Ч—кої теольоґічної митрополїї, заку­пивши для матери і себе на село се і те, прибравшись в дорогу святочно мов на торжество, молодий, щасливий, неначе на волю випущений птах, сїв на мужицьку фіру із станції і їде.

 

Матерні думки при нїм, а його дїточі при нїй.

 

Вже від раня їде він; але доперва від трьох годин спочиває його око на горах, скалах і лїсах і він чує ся в своїй батьківщинї, хоч до дому ще далеко. А яке повітрє обнимає і лестить молоду грудь, гладить його щоки,— чиста роскіш! і він чує ся невимовно щасливий; і то сміє ся його душа, то плаче! Він їде врештї до дому, він щасливий! Вирвав ся остаточно з-за тих мурів, що хоча пишні, славні з своєї краси, всеж таки його держали мов вязня і позбавляли тут і там особистої свободи.

 

„Їдьте скорше, бадьо Ґеорґі!“ просить він чоловіка, що зго­див ся від стації довезти його своїми здоровими, міцними гуцуль­ськими кіньми аж до дому до матері. „А хибаж я не їду? питає згорблений на козлї господар-фірман, ссе свою люльку і від часу до часу кляпаючи з легка свої грубі майже круглі гуцули-конї. „Я їду“.

 

Говорили зразу живо і балакали, а далї оден по другім вмови­ли. „Зробіть місце коло себе, бадїко...“ обізвав ся десь саме як сонце клонило ся до заходу, богослов. „Скучно менї одному з заду за вами сидїти. Так коло вас буду дивити ся на конї, і не так по­воли буде час сходити. Не знати на котру будемо в дома. Мабуть самою пізною, глубокою ночею“.

 

Хлоп здвигнув плечима. „Десь поза північ“, відповів похмуро. „Дорога тяжка— як самі бачите, камениста, оден кінь згубив під­кову, підбив ногу і скорше я не можу їхати“.

 

На ті слова Микола витягнув свій годинник, а був се гар­ний, пишний золотий годинник, що остав ся йому по смерти бать­ка, на зовсїм такім же груднім ланцюху... і він поглянув на нього. Дивив ся на нього, неначе не довиджував добре, хоча в нього очи молоді і добрі, але остаточно переконав ся, що годинник показує справдї саме три чверти години на першу.

 

„А се що? — кликнув з зачудованєм більше до себе, чим до чоловіка — він стоїть?“— і почав наново приглядати ся годинни­кови. „Я ж накрутив його!“ звернув ся до мужика, що сидїв спо­кійно, байдужно без зрозуміня механїзму годинника, та за те, мов загіпнотизований пишнотою золота, витріщаючи ся неповорушно на годинник в руках молодого чоловіка. „Я памятаю добре, що я накрутив його нинї зранку, заки виїхав. Отже не пора була йому ставати, хиба аж завтра рано або в полуднє. А він ось, став на три чверти на першу майже 5 — 6 годин скорше, чим повинен. Чудно! “

 

„Саме на час, як будемо вже недалеко вашого села паничу“, обізвав ся мужик, і сказавши се, замовк, хляпнув знов батогом по хребтах коней, а за хвилину поглянув знов на годинник, котрий лежав ще в руках молодого хлопця, саме в тій хвили коли Микола, поглянувши ще раз на нього, замкнув його і запихав до кишенї.

 

„Паничу!“ запитав.

 

„Що там бадьо?“

 

„Покажіть менї сей ваш годинник“.

 

Микола показав.

 

„Дайте в руки“.

 

Микола дав.

 

„Добре важить“ сказав коротко.

 

„Се чисте золото бадьо“.

 

„Чисте золото“, повторив мужик, поважив ще раз задумчиво годинник, вдивляючи ся при тім на молодого чоловіка, мов заслу­хуючись при тім в що і віддав назад годинник.

 

„Богато коштує?“—Спитав.

 

„Незнаю докладно. Унаслїдив по батькова“.

 

„Але прецїнь, що може вартувати такий годинник“?

 

„З ланцюхом зі сто двадцять ґульденів... а може і більше; не знаю“.

 

Мужик більше не питав.

 

Вмовкши оттак оба, вони їдуть знов далї, не промовляючи оден до одного нї слова.

 

Мужик згорбившись як передше, висадив плечі одягнені в киптар, обернений на верх, волосєм нїби, могучу силу яку, спози­раючи лише від часу задумчиво і допитливо з під густих чорних як вуголь брів на молодого богослова.

 

Лице в нього було обросле густою бородою, а по плечах тов­клись підчас їзди густі і такіж чорні кучері.

 

Микола їде і роззирає ся.

 

Так пишно, чудово їдеть ся отсею околицею; зелень лїса, куди око не гляне; скелї, що підносять ся мов стїни тут і там перед очима рівно в гору, або знов камінє. Се велетнї, що виса­джались з гори і нїби туй, туй, звалять ся з гори, роздавлять пе­реїзжих на прах. Все те займає молоденького богослова, цїкавить, і він не дізнає нудьги.

 

Нараз чоловік здержує конї.

 

„Чому хочете ставати ?“ питає Микола.

 

„Вже час попасти трохи конї“, відповідає той. „Незадовго почнеть ся тяжка дорога під гору в лїс, тож треба щоб трохи відпочали!“ І з тими словами здержує конї цїлковито і — стають. Господар кидає коням під ноги сїно, відтак витягає десь з глу­бини воза вузлик з мамалигою і бриндзею — і починаєть ся підпочинок.

 

Микола також не був від того, щоб не перекусити де що. Їзда на простім возї, по камінистій дорозї, свіже повітрє і здоровлю викликали в нїм здоровий і добрий апетит. Розпакував свій зби­ток і попоївши добре злїз з фіри, ляг на зелену мураву недалеко берега ріки Молдави, що плила по при дорогу, і закуривши па­піроску, задивляв ся на пишну, гучливу гірську ріку, що понаби­равши в бігу потоки, змоглась і сунулась тепер маєстатично, а заразом живо і голосно в перед.

 

Мило йому так і добре, і заглубляє ся він в поглядї на во­ду, що від недалекого лїса набрала ся неначе зеленої барви і зда­вала ся якогось бездонного.

 

З одної сторони берега, тої, що притикає до лїса, розросла ся місцями густа, буйна лозина і нїби заповідає обіч себе глубину.

 

Микола дивить ся і мірить глубінь води очима, але через зе­ленаву її барву, що мерехтить йому перед очима не є певний ча глубока вона, нараз обзиває ся:

 

„Бадьо Ґеорґій, а глубока тепер отся ріка?“

 

„Та як видите“, відзиває ся мужик ляконїчно.

 

„Місцями вона здає ся глубша, але ось коло берега здає ся, не дуже то... каже Микола.

 

„Має вона і глубокі місця, особливо туди, де лозина поростає. З лиця вона здає ся нїби спокійна, нїби свою силу в собі зачиняє, але попробуйте її лиш там перейти, то гай, гай як по­тягне Вас бульбона в безодню!“

 

„Я б мав охоту скупати ся заки поїдемо дальше“, сказав і оглянув ся навкруги молодий хлопець.

 

Сонце вже послїднї промінї сховало за верхи, і нїби лиш зо­лотавий фон лишив ся на заходї, де воно зникло.

 

„Купайте ся здорові!“, сказав мужик, і по його лицї промай­нув вираз нетерпеливости. Відтак звязуючи свій клунок з останка­ми їди, встав і звертаючи ся до коней додав: „Але не гайтесь! я лиш конї напою, і рушаємо далї. Я б рад ще з за днини діста­ти ся до лїса, щоб ще перед північю виїхати з нього. Лїсна дорога... довга“. Однак сказавши се, він ще не брав ся напувати коней, бо ще не скінчили вони догризати свойого сїна, а в місто того витяг­нув з високого череса капшук і люльку і почав поволи її набива­ти. Набивши приступив до молодого богослова, що саме допалю­вав другу папіроску.

 

„Дайте трохи вогню, паничу — обізвав ся“, най запалю собі люльку. Ви йдїть купайте ся, я за той час викурю, а заки Ви ви­лїзете з води, я напою і запряжу конї і поїдем далї“.

 

„Добре“ відповів Микола, і впослїдне глянув допитливим погля­дом на шумливу воду.

 

Пишна вона була і приманчива отся гірська ріка під лїсом, — і в мить перебігло око молодого хлопця по ріцї за відповідним місцем до купаня.

 

На одну хвилинку здержало ся на поверхнї недалеко лоз. Щось неначе манило його покупати ся там, неначе формулувалось в бажане віддати ся тій водї, мов притягаючій силї-потузї. Але лиш через одну однїську хвилинку. В слїдуючій вже стрясло ним якимсь жахом, і він звернув ся до чоловіка, що мов вижидав чо­го то, не рухаючись нї на волосок і дивив ся допитливо на нього.

 

„Не буду вже нинї купати ся“ сказав відтак. А далї, як би за внутрішним наказом, винив з кишенї годинник, поглядїв якийсь час задумчиво на нього і врештї обізвав ся; „Зараз пів до осьмої; трохи пізно, щоб ще лїзти в гірську воду. — Не гадаєте?“

 

„Як хочете“, відповів чоловік рівнодушно, і все ще не ру­хав ся з місця, не спускаючи ока з годинника, ба навіть нахилив ся Миколї по над плечі, щоб поглянути лїпше на золоте чудо.

 

Нараз спитав: „почім пізнаєте Ви час на зеґарку паничу?“ Той підняв на чоловіка очи і усміхнув ся весело. „Як хочете то пождїть, і я за хвилинку-дві навчу Вас розуміти ся на годиннику“. „Чому нї?“ обізвав ся мужик, і по його грубім лицї перебігло щось мов світло вдоволеня.“ Як Ваша ласка — додав, то навчіть. Але говоріть помалу і показуйте по кілька раз добре, щоб заїхав­ши до дому я все те не забув“. Молодий богослов як перше усь­міхнув ся. „Не журіть ся“, відповів не оглядаючи ся за ним „я Вас так навчу, що через цїле житя запамятаєте. Станьте тут коло мене і вважайте добре“.

 

„Добре“ відповів з поважним але заразом зворушеним послу­шенством мужик, і став близько плечий свого молодого вчителя.

 

„Отже так: то кружелцї — розпочав Микола своє толкованє, вказуючи пальцем на кружево чисел на годиннику — „Ви се бачите?“

 

„Бачу“ почув ся грубий мов басова струна але чомусь глу­хий, неначе дрожачий голос зі сторони чоловіка.

 

„А отсї дві стрілки — бачите?“ питав далї Микола, вказую­чи знов сим разом вже на стрілки годинника.

 

„Бачу“.

 

„Одна довша, а одна коротша. Уважайте, бачите?“

 

„Бачу“.

 

„Тепер уважайте“. І по тих словах поглянув Микола поважно, допитливо на свого над годинником низько похиленого ученика. В тій хвилї підняв той свої очи на молодого чоловіка, їх погляди стрі­нули ся і Микола перелякав ся тих очей. Нїколи в житю не ба­чив він такої страшної жадоби як в сїй хвилї в очах свого уче­ника.

 

„Бадьо Ґеорґі!“ кликнув з переляканим зачудованєм.

 

Мужик сполохав ся. Чи синих, щирих очей молодого хлоп­ця? Не відповідаючи словом на поклик богослова, він схилив на ново пелехату голову над годинником на долонї хлопця і глядїв. „Далї“... говорив важко віддихуючи, мов боров ся з невидимою силою, мовчки і витріщав ся як перше на годинник.

 

Микола знов почав. Стояв і толкував виразно, щиро і понят­но, рівним, ясним голосом, як толкуєть ся малим, розумним дїтям, о котрих знаємо, що вони нас добре розуміють, а мужик глядїв мовчки і слухав. Слухав неначе всїм єством своїм не обзиваючись нї на словечко. Нараз підняв Микола руку з годинником в гору.

 

„Куди дивите ся Ви чоловіче?“ спитав зачудований. „Ви не дивите ся на самий годинник, але на спід його верхної покривочки!“

 

І справдї. Мужика очи були мов гіпнозою приковані до ство­реного золотого вершка годинника, котрого спідна сторона з чистого золота аж сяла, і на якийсь час прикувала до себе очи мужика.

 

Мужик мов на лихім в чинку зловлений, витріщив ся пере­лякано на молодого чоловіка, а відтак почухавшись за вухом го­ворив змішаним голосом: „вже буду дивити ся, паничу, куди ка­жете і уважати. Якось загадав ся, і задивив ся вмісто на круже­во — на спід покривка годинника. Але бо і не дивуйте ся! вона така красна та дорога, що хоч би і не хотїв, вона сама за очи хапає. Ну, але вже учіть дальше. Я все памятаю що Ви казали“. Микола усміхнув ся.

 

Відтак, потолкувавши ще якийсь час чоловікова по раз тре­тий, як пізнавати цїлі години, далї половини і чвертки, Микола врештї скінчив.

 

Скінчивши, замкнув годинник і подержав його ще якийсь час в руках. Мужик ще стояв перед ним, і дивив ся на нього з під густих, чорних брів неспокійно і блискучими очима — мовчав мов занїмів.

 

Через незначну майже хвилину, мовчали так оба, дивили ся обопільно на себе. Микола ясно, поважно, а мужик неспокійно і нерішучо.

 

Та тут обізвав ся Микола перший. „Скажіть менї тепер, чо­ловіче, по чім пізнати, коли годинник показує цїлу годину?“

 

Мужик подумав трохи, почухрав ся, а відтак задививши ся рівно на молодого хлопця перед собою відповів: „Як мала стрілка на нумері девятім, а велика на дванадцятім, тодї є рівно девята година“.

 

„А коли є пів до третої?“ питав далї Микола.

 

Мужик подумав хвилину як перше і відказав: „Як мала стріл­ка показує на трету, а велика на шесту, тодї є рівно пів до третьої“.

 

„Добре,“—відповів з вдоволеною повагою Микола і спитав далї.

 

А коли є три чверти на першу?“ .

 

Мужик як передше, подумав хвилину, а нараз мов на внут­рішний наказ спитав.

 

„Коли? по днинї чи по півночи?“ І спитавши ся пождав. Та в місто відповіли, розреготав ся Микола на все горло, сердечно. Одначе побачивши змішане обличє мужика перед собою, і здер­жуючи в собі сміх на дальше кликнув. „Все одно, по днинї чи по півночи! але по чім пізнаєте се на годиннику.

 

Мужик знов надумав ся хвилину — відтак видививши ся на Миколу відповів: „Як мала стрілка стане на нумері першім, а ве­лика на нумері девятім, буде три чверти на першу!“

 

„Добре“, відповів Микола вдоволено, і поклепавши мужика з щирою усмішкою по плечах, всунув годинник до кишенї своєї камізельки і додав весело: „А тепер бадьо Ґеорґі, запрягайте і — гайда, вйо! — Моя мама десь вже ладить, скубе з наймичкою ку­рята, а ми ще над Молдавою“.

 

„Зараз лишимо і Молдаву“, відповів поспішно мужик і згор­бивши свою велику могутну стать позбирав послїдні клаптї сїна з під кіньських копит, наложив на голови кантори, позачіпляв по­сторонки до орчиків, сїв на фіру враз з Миколою і поїхали дальше.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Їдуть оба мовчки.

 

Оден з думками про матїр далеко в горах; про місто, що оставив за собою, товаришів і молоденьку Аґлаю, доньку Румуна протоєрея, котру пізнав тому два місяцї назад, і котра припала йому до вподоби так, що аж поезію зложив для неї. Як раз пе­ред своїм відїздом, стрінув її ще в резіденцийнім парку, поздо­ровив, уклонивсь їй, а відтак вернувши до дому, того таки вечера написав вірш. Вона переходила коло нього з своєю матїрю, поваж­ною, доброї туші дамою, котрої велика брошка з червоних кора­лїв остала ся йому і досї в памяти. А вона, Аґлая, йшла скром­ненько поруч неї і стрінувшись з його очима, засоромила ся до того, що горяча йолу мі нь облила її личко геть аж під волосе.

 

Він сам не знав ще тодї, що також змішає ся побачивши її несподївано. Не знав і несподївав ся сего по собі. Доперва пізнїй­ше пізнав що се таке. Знав і зрозумів, що вона припала йому до серця і, як відчував він, чи навіть не на завше! Коби хоч раз ще такого щастя дожити! побачити ся і відчути враз, що одно одно­му припадає до душі, зливає ся мов в одно.

 

А все одна та хвиля зродила се, як поздоровляли ся, погля­нули собі в очи. Він лиш низенько, з повагою вклонив ся, а вона подякувала. А однак! ся одна дрібна хвилина називала ся щастє.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   Над вечір, як парк був опорож­нений, і він пішов туди нїби перейти ся, його до мрій вже від ди­тинства склонна вдача, подиктувала йому поезію, котру колись викінчить він накрасше і пішле їй. Пішле з дому матері своєї, поміж смерік і гірської краси, яку вона, в долах вихована, нїжна, біленька ще не знала.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Доїхали до лїса, густого, смерекового, а доїхавши стали. Озир­нулись за собою.

 

Вони знаходили ся на верху гори перед лїсом, мов перед тем­ним світом глубокого мовчаня. За ними остала ся дорога біла, не­рівна і пуста. Мов великан-змій вила ся вона притуляючи ся то до гір то до ріки Молдави, а все однакова, пуста і біла і для по­дорожних приманчива.

 

„Тепер з Богом в лїс!“ обізвав ся нараз мужик і поглянув допитливо на молодого чоловіка.

 

Сей, вмісто сидїти, на добре випакованім возї — скочив жи­во з фіри, і пустив ся йти лїсом піхотою.

 

„Чого злїзлисте з фіри паничу ?“ Спитав нетерпеливо мужик.

 

„Бо хочу лїсом піхотою йти!“ відповів весело Микола.

 

„Як так, то хиба аж ранком приїдемо до дому!“ кликнув не­приязно мужик.

 

„То приїдимо ранком, бадю. Тепер маємо місяць повний, і менї хочеть ся в такій ночі йти лїсом пішки. Сеж чудово! Може побачу яке чудо... то і чому не побачити?“

 

„Буде нам обом чудо... як нападуть нас де які розбійники“ закинув неприхильним тоном мужик.

 

Микола розсміяв ся. „Незнати що в нас обох знайдуть!“ до­кинув весело, і ступив рівно і близько коло фіри, що сунулась лиш поволи лїсною дорогою вперед.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

„То байка що знайдуть а важнїйте, що з нами зроблять.“

 

„Убють, бадю, що найгірше!“ відповів все весело Микола — а більше негодні хочби і що зробити. Всї ми в руках божих як оден!“

 

„Та... всї“... відказав мужик неохочо, — і поглянув з під брів на золотий ланцюх у хлопця на груди, і вслїд по тім на місце на груди, де ховав ся за семинарською одежею золотий годинник.

 

„А он, у Вас зеґарок!“ кинув нїби з нехотя, і хляпнув бато­гом коней по хребтї.

 

„Та відтак. Я не боюсь.“—Обізвав ся знов Микола. „Гадаєте, я такий слабий? Нехай лиш собі хто зі мною зачепить. Мої кулаки молоді і здорові!“ — І сказавши се він помахав обома пястуками в глубину темного лїса, а зараз за тим сягнув за годинником.

 

„Як довго, гадаєте, будемо їхати лїсом?“ — Спитав звертаю­чи ся до мовчаливого мужика, що сидїв згорбивши ся на фірі, та пригадуючи тою позицією і виверненим чорним на верх кипта| ек на великанських, згорблених плечах, великих, волохатих павукш.

 

„Як від коней“... Відповів той. „Можна дві, можна і три годи­ни їхати. Отся дорога найлїпша, то я нею волїю їхати, хоч инодї менї і страшно переїзджати самому ночею лїс.“

 

„Лїс чудовий!..“ Кинув більше до себе молодий хлопець і з тим розімкнув свій годинник, запалив сїрник і поглянув на нього.

 

„Котра ?“ спитав мужик, і спинив блискучі очи свої з жадіб­ним виразом на годиннику, в руках молодого хлопця.

 

„Десята“.

 

„А коли будете накручувати зеґарок?“ Спитав нараз мужик, що неначе любкою переняв ся годинником і його ходом.

 

Микола поглянув на мужика здивовано, а відтак сказав про­тяжно : Ко-ли ?

 

„А-як же; коли?“ повторив мужик.

 

Микола надумав ся, а відтак неначе застановляючись над чим то і дальше, говорив задумливо:

 

„Виїзджаючи нинї рано я накрутив його, отже, як казав, мав би накрутити його знов аж завтра ранком. Але він, Бог знає чому, став менї на три чверти на першу вполудне. Я накрутив його на­ново, то тепер припадало б накрутити його завтра в полуднє знов, в той сам час“...

 

„В три чверти на першу?“ Спитав мужик нараз поспішно. „Так“.

 

„О пів ночи?“ Спитав мужик неначе йому підсунув хтось те слово на язик.

 

Микола розсміяв ся і замовк.

 

„Нї бадїко. В ясний день. Як Господь дасть дочекати, то в соняшний, ясний день... і ще до того і в хатї моєї матери; як що не схочеться менї вчинити се і в иншу пору. Але то байка“. І за­свиставши весело якусь там пісеньку, Микола пустив ся дальше лїсною дорогою, перед фірою.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   Поволи їхав мужик за ним, не спус­каючи стрункої молодої постати з очей... та за те хоч і бачив її перед собою, думав заєдно про чудовий, дорогий золотий годинник, що знаходив ся у молодого чоловіка на грудях. Від хвилї як по­бачив він той годинник, особливо внутрішну сторону його зверх­ної покривочки, від хвилї, як діткнув ся він золота, держав його в своїй руцї з ним неначе що зайшло. Мати, посїдати той го­динник... дотикати ся його... дивити ся на його, видало ся йому нараз таким щастєм, що йому від того уявленя неначе душу роз­яснило.

 

Але як дістати годинника, здобути його?

 

Молодий піп прецїнь не дасть його.

 

Красти він його також не викраде, бо — і як-же ж? Ві­добрати?

 

Буде бороти ся. Прийде до бійки, ще всадять за напад до криміналу, сором, кара, і Бог зна що инше.

 

Не йде. Але сей годинник він мусить мати. Будь що будь а мусить. Він се відчуває так виразно, неначеб йому се хтось ви­разно голосно сказав. І висадивши свої величезні плечі неначе ще більше на верх... він потонув в думках над способом, яким би до­бути упрагнене золото в свої руки...

 

А Микола йде лїсом, і неначе чим раз глубше в більшу темінь потопає.

 

Дивний світ, от такий смерековий лїс в ночи. Перед ним вузка дорога нїби туманна, біла стежка, а високо над ним появляє ся місяць. Великий, пишний, роскішний просто, ослїпляючий і жде. І здає ся молодому чоловікови, що бачить він його — раз перед собою, крізь гильля, другий раз над собою — а по разови не бачить його цїлком, хиба червонїє ся щось... здалека між дере­виною.

 

Так чудно йдеть ся ночею лїсом... так глухо відзиваєть ся далеконосно гуркіт колес, тупіт коней. Так лячно — а заразом... так величаво... страшно і тихо.

 

Але йому не лячно... Навіть смереки не шумлять а мовчать... лиш тупіт коней чути виразно. На горі піц небосхилом миготять і зорі. Тут і там він їх добачає крізь гиллє.

 

Нараз йому хочеть ся оживити нічну лїсову тишину своїм го­лосом і він оживляє її. Якось неначе не людска сила розширяв йому грудь і він гукнув на церковну ноту: „Господи помилуй!“... „господи помилуй!“ перебігло лїсом а відтак сховало ся...

 

Мужик здержав конї.

 

„Паничу!“ Кликнув заляканим, зворушеним голосом. „Паничу мовчіть!“

 

Микола спинив ся на хвилину; далї завернув ся і присту­пивши близько до фіру — спитав: „Чому? Неспівати? Прецїнь веселїйше, як йти мовчки. Не збирає на сон.“

 

„Вам незбирає ся — але менї, що встав сьогодня як лиш за­зоріло збирає ся“ відповів мужик, і нї з сього нї з того тріснув го­лосно з батога.

 

„Але чому маю я неспівати лїсом, як Вам хочеть ся спати?“ спитав Микола, вже подразнений мужицькою грубістю...

 

„Бо моглибисте на нас викликати розбійників або злодїїв.“

 

— І справдї. — Не минуло ще хвилї, як нараз гукнув відкись вистріл, і пішов лїсом, нїби відстрашений противною стороною від подорожних...

 

„Чуєте?" Спитав мужик, і в його голосї задрожала неначе злоба.

 

„Чую. Може якийсь побережник...“ відповів спокійним голо­сом молодий чоловік, і вслїд за своїми словами — вхопив ся за драбину великого воза виховзнув ся на фіру і сїв біля згорблено­го мужика.

 

„Чекайте“... Сказав весело, „тепер хоч засипайте хоч нї, а небуде Вам лячно, відай бадьо Ґеорґі Вам лячно, що хтось там зза пів милї від нас гукнув з панівки. — Чи не так?“ І сказавши се, хлопець схилив ся щоб поглянути в лице чоловікови. Але не доглянув. В тій хвилї сей схилив голову ще глибше над груди і не відповів.

 

Вмісто того шарпнув коней, тріснув їх по хребтї і поїхав скорше.

 

Довго, довго їхали оба мовчки.

 

Микола без ляку з спокійною мов дитина душею, повного мрій і надїй, повного чи не поетичного настрою. Його сон сеї но­чи неначе обминав.

 

Коло нього мужик, сильна вдвоє згорблена масса. Навкруги глубока тишина, переривана одностойним туркотом воза і тупо­том кінських копит. На право і лїво блистять в моху світляки. Всюди сон і мовчанє. Всюди темінь, і святий спокій. Сам Господь здавало ся приляг до землї і спочивав: .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Нараз, рухає ся тяжка масса біля Миколи, похиляє ся близько до його молодого лиця і обзиває ся грубим голосом.

 

„Спите врештї паничу?“

 

„Нї, бадько Ґеорґі. Я зовсїм не сплю. А бо-що ? Ви гадали?..“

 

„Т-а-к. Я гадав...“

 

„Нї. Чи скоро вже виїдемо з лїса?“ Спитав питолець. „Вже де-далї дві години, як їдемо самою деревиною“.

 

„Га?“

 

„Їдемо вже довго лїсом“.

 

„Ще трохи. Ще лиш якійсь час, і виїдемо зовсїм Менї самому вже навкучило, і я радби... скорше... над... ріку як... перше...“

 

„Вона весела, все щось своїм шумом плескотом розказує“. Нїби потїшав Микола.

 

„А—я“ відповів коротко мужик, вдарив коней як недавно і знов замовк.

 

З за пів години може виїхати врештї з лїса, і виїхавши під горбок, конї, неначе невидимою рукою здержані, станули. Але не довго стояли.

 

Мужик вдарив їх наново, але звірята очевидно помучені на добре, побігли зразу живійшим трапом, а де далї перейшов траб в крок, а відтак, полишені на волю, попали в цїлком повільний крок.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Виїхавши з лїса вони найшли ся чи не самім верху гори, з котрої виднїла ся в долинї сюди і туди вюча ся прекрасна, біла дорога що манила здалеку до себе, до котрої саме мали поводи зїздити...

 

Микола отверезений виїздом з лїса зітхнув повного грудю і поглянув мов освіжений округ себе.

 

Перед ним чудо.

 

Небо над ними, величаве, сріблистою імлою переткане нена­че свята копула обняло все верхівля гір, що відбивало ся темни­ми зарисами від нього. Високо на прозорім синявім небосхилї горів великан-місяць в пишній повнотї... а далї зорі, ясні мерехтячі зо­рі, чудо яка сила! Тут і там з лїсів по верхах підносять ся най­висші смереки під небосхил, і неначе переткані місячним сяєвом тонуть, розходять ся в нїм...

 

Микола дивить ся в перед себе мов загіпнотизований красою ясної ночи, пишнотою самого місяця, і його душа віддає ся, і нї­би розходить ся в тій могутнїй, неописаній а заразом так тонкій красї, нїби злучаєть оя, з прозорістю сріблястої імли і світлом мі­сяця ! Як йому чудно на душі, а заразом як йому сумно! щось його тягне, щось його томить.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Він на хвилину схиляє голову і закриває рукою очи мов за­слухує ся в оден вірш, що знає вже з давна і котрий неначе ви­кликаний красою чарівної ночи виринає з глубини його душі і від­зиває ся в памяти. Вірш нїмецький:

 

Eine stille monddurchleuchtete Nacht

bethöret mir Herz und Sinn,

ergreift meine Seele Zaubermacht,

Kaum weiss ich wo ich bin...

               Ergreifet mich Sehnen und treibet mich fort,

               hinaus ohne Pfad und Ziel,

               als bärge die schimmernde Ferne dort

               der süssesten Wunder viel.

Als sollte ich wandern weithin durchs Land

im flimmernden Mondenschein,

als süsse draussen am Wegesrand

das Glück und wartete mein... *)

 

Нараз стають конї.

 

Він сього майже не замічає в своїм мрійнім настрою; але гру­бий голос мужика отвережує його, потрясає:

 

„Спите?“ гукнув — „котра година?“

 

„Не сплю“, відповідає молодий хлопець, немило вражений, майже переляканий голосом візника і сягає поспішно за годин­ником.

 

Витягнув... отвирає його... схиляє ся і придивляєсь... „здаєсь ся“... каже „як непомиляю ся три чверти на першу.“

 

„Три чверти на першу“ — повторяє за ним мужик, зіскакує з фіри, і одним рухом, пориває за годинник в раз з золотим ланцю­хом на грудях. „Давай сюди!“ — крикнув, а викрикнувши починає обдавати молодого хлопця сильними пястуками.

 

„Давай сюди!“ повторив роззвіреним голосом „бо убю, кину в Молдаву і жадна собака не обізве ся за тобою!“

 

„Господь з тобою чоловіче!“ крикнув з жахом молодий хло­пець, „не тягни бо вдусиш!“ і боронить ся, опирає ся великан­ській силї, що обхопила його мов кольосальна змія, стягнула з фіри і валить і бє до долу. „Давай годинник!“

 

„Свята памятка по батькови — змилуй ся, — не гріши... ра­туй...те!“

 

„Ще і кричиш?“ загудїв мужик. „Гріху я не бою ся. Менї годинника... годинника!“ сапає і з тими словами чим раз більше стискає в ребрах молодого хлопця, майже роздавлює його.

 

„Бери... лиш не убивай!“ просить і бореть ся той „Господь покарає!“

 

„Господа не бою ся“.

 

„Бери, не вбивай !!...

 

„Не вбивай? повторив диким звуком розбійник, — щоб від­так на мене виповів? Нї. Тобі паде смерть. Мене ти не здуриш!“

 

„Не виповім, клянусь Господу! — лише... не вбивай !!“ молить і боронить ся остатними силами молодий, оголомшений пястуками.

 

Звалений розбійником до землї, хапає ся ще як може за колї­на розбійника і благає „не вискажу...“

 

„Не вірю! крім тебе свідків нема.“ І висопівши се, присїла тяжка масса на грудях молодого, майже непритомного — і давить його. Великанські плечі мов в двоє побільшили ся, здрігають ся низше і визше... рухають ся довший час, а відтак до останку за­давлюють горло...

 

„Не вис-ка-жу!“ хроплять, вистогнують молоді уста.

 

„Менї свідків не треба, не рухай ся мой!“ І глубше, низше зсхиляє ся масса, виростають плечі над грудьми зваленого до землї, сопе віддихаючи не людським віддихом...

 

Місяць свідок!..“ добувався нараз впослїдне з уст мо­лодого без голосу до вух убійника. „Місяць“... і більше нїчого — утихає...

 

Ще хвилина, дві, не рухає ся масса з грудей молодого. Хви­лину дві, клячить і прислухує ся за рухами житя в молодих гру­дях ; але не дослухавши ся — перечікує.

 

Відтак піднимає ся.

 

Плечі вирівняли ся, убійча рука заграбала годинник — і стоїть на рівних ногах мов вкопана.

 

Ще дрожить вона з напруженя; ще соплять груди в місто рівного віддиху, але очи витріщили ся вже з виразом вдоволеня на полиск чистого золота в місячнім світлї...

 

Годинник не був цїлком замкнений. Не вспіла рука власти­теля закрити його.

 

Убійник нахилив ся близько і дивив ся. „Три чверти на першу“... прошептали його уста. „Три чверти на першу“. А від­так мов на внутрішний приказ піднїс нараз годинник до вуха. Слухає. Годинник стояв.

 

Не йшов.

 

„Треба покрутити“... сказав до себе, і дивив ся, оглядав на всї сторони дорогоцїнний годинник, як до його взяти ся, хоч ба­чив, як робив се молодий чоловік.

 

В полуднє, в соняшний, ясний день бадїко“... обізвали ся в нїм нараз слова нещасного „в полудне, в ясний день!

 

І він знов прикладає годинник до вуха.

 

Нї. Він не йде. Станув.

 

Йому ще не час було на отсю годину станути. Чому станув ?

 

Та не застановляючись довше над тим незначним зявищем, він засунув годинник за холяву, вернув скоро до коней, сїв на фіру і поїхав. Раз оглянув ся за мертвим, відтак позирнув і на місяць. Той стояв все ще у всїй розжареній пишнотї своїй на ім­листо синїм небосклонї... і з поміж мерехтячих зірок глядїв неповорушно... Довго, довго дивив ся на нього убійник, а коли оста­точно місячне світло стало його очам долягати, він згорбив ся своїм звичаєм вигідно в двоє, потяг конї батогом, завернув фіру і вернув ся назад до лїса.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Майже два роки минуло від тої ясної, місячним сяєвом перет­каної ночи. Убійство молодого богослова оказало ся без слїдів, і помимо найгострійших дослїджень зі сторони суду, нещасливої матери і всеї громади не можливо було віднайти злочинника.

 

Глубоко в горах, в сусїднім селї від того, де переживала не­щасна мати погибшого, переживав убійник. Ґаздівство в його було не аби яке, жінка добра і господарна і дїточок кілька. Все ведеть ся і держить ся, все розвиває ся як Господь приказав, лиш госпо­дар неначе не той сам що давно був. Посивів передвчасно і від часу до часу угинає ся, нидїє під чудним смутком. Особливо як настає час, де випливає на небосхилї місяць в повни, освітлює все верхівля гір, зазирає чи не в кожде віконце, срібним маґічним сяє­вом своїм — саме тодї уникає його сон, пориває розпука, він ка­чавсь ся на постелї з боку на бік, риє пальцями в волосю, і схо­вав ся би найрадше... Господь знає де... „Місяць свідок“... відзиває ся в його памяти голос убитого, „місяць свідок“ і так всюди і завше, доки не зміняє місяць лиця, не ховає ся одною половиною за хмари.

 

От таке з ним...

 

Инодї встає, сїдає на край постелї, опускає голову з довгими сумними кучерями глубоко на груди і сидить, карає ся. Нї, так вгадує суд над собою на суднім дни, або задумує ся до нестями над способом, яким видасть його „Місяць свідок“. — Так, місяць його зрадить, видасть, місяць! говорить, пророкує на днї його душі сумний голос і все єство його. От таке вертить ся ніч за ночею в його голові, формулує ся чим раз виразнїйше, не дає спокійної хвилї, відбирає сон...

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   Инодї знов викрадаєть ся нечутно на двір, ходить, блудить округ хати, спозирає мов силуваний незна­ною силою крядком на місяць — але все те не помагає. Часами його неначе божевіллє опановує; наводить на думку стратити ся Відійти з світа потайно, з шнурком на одній або другій галузи в лїсї... Та лише гадка про жінку та дїти, що добрі — і невинні в страшному його грісї — здержує його від закінченя в такий страш­ний спосіб. День як день минає йому в роботї, в журбі, в клопо­тах о хлїб насущний — а прийде ніч, деб він спочив спокійно, набрав сили на завтрішну днинку — його сон уникає. Йому вви­жаєть ся вбитий, причувають ся слова, „місяць свідок“; бачить і сам той незмінений місяць, котрого сріблисте сяєво, допроваджує його до божевілля, і він терпить пекельні, тайні муки. Вже і го­динник продав він; і перейшов він в Бог зна чиї руки. Вже память по страшнім учинку неначе на віки затерла ся — лиш він оден на всї гори мучить — карає ся місячними ночами, не находить су­покою...

 

З часом почав сивіти, підупадати на здоровлю, з душі його сміх зник на завше, лиш ще жінка та дїти, що незнають о нїчім, все, для нього однаково дбайливі, щирі, піддержують його несвідомо додають охоти до житя.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

Одної такої прегарної місячної ночи, лїтом, неспить ся знов мужикови.

 

Вже пораз чи не пятнайцятий обертаєть ся він безсонно на постелї, мучить голову і душу питаними, яким чином мігби зрадити його „місяць свідок“ і не може заснути...

 

Врештї, щоб не збудити жінки шолопанєм, обертаючись не­спокійно з одної сторони на другу, він встає безшелестно з постелї і йде, сїдає на лаву під вікном. Не можучи однак перенести місяч­ного світла — він закриває долонями лице, мов ховає ся від нього — і згорбившись своїм звичаєм спустив голову в низ, і — здавало ся пробував уснути сидячи...

 

Недовго сидїв він от так... коли чує, коло нього шелест. Пе­реляканий підоймає голову — а перед ним стоїть його жінка.

 

„Ви знов не спите, бадїко“... каже вона стурбована, шоиотом, і сїдав коло нього на землю. „Знов мучить Вас якась недуга, грижа чи що там! — що Вам такого, бадїко? Скажіть менї, бійте ся Бога, і буде Вам лекше. Я вже від якогось часу уважаю, що Ви від часу до часу маєте все якусь грижу. Особливо як настають отсї ясні, божі ночі, що не можете спати, кидаєте ся в постелї і сїдаєте“...

 

„Болить Вас що, бадїко? Турбуєте ся чим та нехочете щоб і я про се знала?“

 

Так питала, допитувала ся жінка, і старала ся заглянути йому в очи, котрі закрив долонями — а сам мовчав дишучи важ­ко, та зітхаючи так само.

 

„Іди спати, жінко... а мене лиши в супокою. Зараз ляжу і я.“ Відповів шопотом, щоб не побудили ся від голоснїйшої розмови й дїти. „Менї нїчо не хибує лиш не можу спати.“

 

„Се не правда, бадїко“... заперечила жінка також шопотом. „Ви щось маєте на серцю — і лиш не хочете сказати.“

 

„Як маю то моя журба — тобі до неї не мішати ся. Ти її не збереш з моєї душі — йди!“

 

„Може і зберу, бадїко. Чи довг затягли який?“ Питала стур­бованним голосом — і просовзлась на колїнах до нього близше.

 

„Довг“ повторив він гірко і усміхнув ся так само.

 

„Великий?“ Допитувала вона, неначе потрохи врадувана, що дійшла до причини його смутку.

 

„Великий“... відповів стисненим голосом і відсунув її від себе. „Лиши мене. Йди спати, жінко!“

 

„Не піду, бадїко!“ відказала вона присуваючи ся знов близше і обняла мов благаючи оба його колїна. Той оден рух мов з рів­новаги його вивів. Він трутив жінку від себе і просичав люто:

 

„Геть, спати кажу! ще і ти будеш моє сердце гризти? Дай спокій кажу. Геть від мене! хиба під землю вже сховаю ся!“...

 

Жінка не кивалась змісдя.

 

„Не піду, кажу“... відповіла. „Аж тепер не піду. Ви маєте гризоту, великий довг. Годину смерти своєї нїхто не може знати. Не дай Боже згинете — мене з дїтьми Жиди з хати виженуть. Скажіть, бадїко як і що; яж Вам жінка щира, вірна. Коли Вас не слухала, зраджувала?“ І висказавши послїдне слово, почала тих­цем плакати.

 

„Не плач жінко, йди спати, то може колись і скажу“... Обіз­вав ся мужик потрохи тронутий жінчиною добротою.

 

„Не піду, доки не скажете, бадїко.“ Обізвала ся вона все ще пошльохуючи. „Не піду, не кивну ся змісця, абим знала що до раня буду тут сидїти.“

 

Убійник тими словами мов до розпуки доведений зарив пальцї в патлате волосе своє, і зітхнувши тяжко — схилив ся низько над жінкою на землї, сказав здавленим, гірким а заразом з неописано погірдливим голосом: „Кобись не мала проклятого жіночого язи­ка, то можеб і сказав тобі, що мене підїдає, що мене живцем у землю з потайної гризоти кладе, ночами сон відбирає.“

 

„Не скажу — не писну — побий мене Боже!“ закляла ся жінка, і схиливши ся митю до долу діткнула ся чолом до землї, і поцїлювала човічі ноги. „Не скажу — скорше занїмію“...

 

„Памятай, що кажеш“... шепче він знов. „Коли зрадиш ся проти кого... мене смерть чекає.“

 

„Господи!“ Зойкнула з переляку жінка, і підняла руки в го­ру. „Нехай висушить менї язик, нехай ослїпнуть очи коли слово скажу — лиш скажіть що є.“

 

Убійник через хвилину неначе боров ся, неначе рішав ся а врештї обізвав ся.

 

„Коли вже так — то ходїм на двір! Тут могли б почути дї­ти — і всїм нам — конець.“

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   Безшелестно мов кітка підняла ся жінка на ноги, і так само безшелестно вийшли обоє з хати.

 

Вийшли і стали.

 

На дворі ніч ясна і пишна.

 

Небо нїби купає ся в просвітленій сріблистим сяєвом місяця імлї — а сам місяць стоїть на небі — живріє.

 

Навкруги тишина...

 

Перед хатою недалеко біла, сїльська дорога, за дорогою гора, покрита лїсом а над всїм тим копула небосхилу — засїяна зоря­ми. Вони дрожать.

 

Він оглядає ся неспокійно „щоб, не дай Бог, хто не почув,“ прошептав боязко, і приступив блише до неї.

 

„Небійте ся. Все побите сном.“

 

„Я бою ся“ шепче він знов, і витріщив ся мов божевільними очима через хвилю на місяць.

 

„Не бійте ся“ повторяє вона сильнїйшим голосом, а сама по­чинає чогось дрожати мов в пропасницї.

 

Місяць!..“ бовтнув він і повертає до неї лице... в тій хвилї біле, мов полотно.

 

„Він оден, бадїко, бачить і чує нас. Він оден. Ходїть і ка­жіть...“

 

Він мамцю...“ відповідає мужик... і подав ся за жінкою мов пяний.   .   .   .   .   .   .   .  

 

. . . Сїли обоє на приспу під білою стїною саме проти місяця і він розказав .   .   .   .   .  

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Коли скінчив і вона з заломленими руками, притуливши їх тїсно до уст, сидїла з очима витріщеними на місяць, мов скаменї­ла — він сказав:

 

Він менї грозить, жінко. Скілько разів не виплине в повнї на небо, не викличе череди звізд за собою — все менї грозить і я караюсь — несплю. Пропав я, жінко, як мене він видасть, про­пав на віки — а зі мною і Ви“...

 

„Треба каяти ся, бадїко... господу молити ся. За бідного погибшого поману давати,—обізвала ся вона неначе не своїм вже дав­ним голосом, мов збудила ся нараз з страшного сну — то може з не видасть. Треба каяти ся. Ой!!“ — і зітхнувши стогоном мов взяла тягар над силу на свої плечі — встала з вільна і поволїкла ся в хату.

 

Він за нею.

 

Йому лекше стало передавши їй свій гріх. Вона добра жінка.

 

Добре, що сказав.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

По тій сповіди він неначе віджив, і здавало ся неначе забув що перетерпів за всї місячні ночи, що відбирали йому сон. Набрав­ши ся остаточно через сон назад давної сили, він взяв ся з давною охотою до працї. Між иншим почав частїйше як передше виїздити в гуртї з другими сїльськими людьми з кіньми на заробі­ток. Вивозив сїль з К., вивозив матеріял на будову, вапно і. т. п.

 

Виїзджаючи от так, чи не що тижня вертав инодї і підпитий. Так вело ся якийсь час. Зразу оправдував ся перед жінкою за свою пяність коли вона кидала ся на нього, що протрачує з поміж дїтей гроші в корчмі — і мовчав. Пізнїйше однак не покидаючи того, почав відворкувати на її викиди — а далї сперечати ся і грозити.

 

„За мої гроші!“ — викрикував „за тяжку мою працю не віль­но менї і порції горівки з людьми в купі напити ся? Ади, моя курателя — ади ! вчить свого чоловіка свіжого розуму — гай-гай!“ і аж свиснув. „Май його для себе доки не навчу тебе свого — памятай!“

 

І нїчо.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Знов минає час.

 

Однак знов не все з добром минає він.

 

Мужик не покидає своєї привички, ба навіть змогає ся вона з часом у нього в силу.

 

Ледви що кілька риньских в місяць передає він з заробітку жінцї. Решту мов в безодню топить в корчмі між знайомими візни­ками і иншими. Се чим раз більше і гірше гнївить і болить жін­ку, що за дїтей і чоловіка дала б і душу свою.

 

Так часто густо, а далї і кілька раз тижнево.

 

„Менї треба до нього инакше взяти ся“... порішає в себе вона одного разу, коли її майже розпука брала ся дивлячи ся на його марнотравство — коли лучало ся таке, що по пяному навіть і руку клав на неї та погрожував вбити її.

 

„За працю і добро моє, за щире моє серце!...“ Жалїла ся су­сїдам, обтираючи сльози. „Але — найко!“

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   Коли вернув одного разу під велике свято знов підпитий і вона переконала ся, що з грошей в його мошонцї і слї­ду не було, вона счипила такий крик, що він хоч який пяний, отверезив ся, неначе трунку і на очи не бачив. Одначе відтвере­зивши ся та попавши за її гнїв і викиди в страшенну лють побив Її, переволїк нею чи не всю хату „щоб попамятала“ хто господар в хатї — і хто має слово. А на другий раз, „то і не кажу: сама знай що буде!“.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  .   .   .  

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Вратована дїтьми вона підвела ся.

 

Біла як снїг, з болю, люти і пониженя заіскрила на нього очи­ма і — як стояла вилетїла з хати.

 

Коли вернула... не вернула сама.

 

З нею враз сусїди.

 

„Дїти бачили“ ; говорила беззвучним голосом і зсполотнїлими устами — вказуючи при тім і на чоловіка... „дїти бачили. Всю хату вимів мною і моїм волосом. Всю хату. А руки ось... чи не на все скалїчив, зломив. Грозив мене ще і вбити, як вбив перед ро­ками молодого сина старої попадї, щоб забрати від нього золотий годинник.

 

Убивана людска дитина — як розказував сам, не мала нїкого живого в округи, і покликала за свідка місяць; — але я, люде добрі... жінка його, беру собі за свідків Вас, — людей живих...“

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

 

Не минуло чотирнадцять день, як одного ранку появили ся в хатї мужика - убійника два жандарми. Закували в кайдани і по­вели з собою. Він признав ся до всього і не опирав ся.

 

Коли переступав в послїдне поріг своєї хати, кинула ся жін­ка заголосивши за ним і волїчучись на колїнах вслїд за ним, бла­гала, кричала заєдно: „Возьміть мене з собою... я винувата як він. Возьміть най згину з ним!. .“

 

Убійник станув.

 

Блїдий як смерть прошиб її очима мов ножем і відповів:

 

„За дїтьми менї жаль — за тобою нї. Ти гірша від мене.“ А до дїтей, що висипали ся плачучи за ним, обернув ся і сказав: „Молїть ся за мене. Молїть ся ясними, білими ночами, як місяць в повнї стане. Ви молїть ся. Може се через Вас Господь простить менї. Нїхто не бачив — не чув мого гріху. Він оден його через місяць заздрів. Молїть ся, він почує — бо до Вас я більше не верну. Місяць розлучив нас.“.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .  

_____________________________________

*) Тиха, місячна ніч заслїплює мов серце і почуваня, захоплює мою душу чародїйною силою, так що далї, я не знаю, де я...

 

Обгортає мене туга і гонить кудись, без стежки і цїли, неначе-б осяйна да­лечінь ховала в собі богато найсолодших див.

 

Неначе б треба було менї десь далеко мандрувати краями серед мерехтячого місячного світла, неначе б десь там на краю дороги було щастє і вижидало мене...

 

[Літературно-науковий вістник, 1911, т. 53, с.67 - 87]

27.11.2018