У театральному календарі Львова з’явилася цікава прем’єрна композиція «Літо–Осінь- 2018», автором якої є Національний академічний заньківчанський колектив. Заньківчани символічно завершили свій сотий сезон «перед заходом сонця» 17 червня … трагедією за мотивами неоромантика Ґергарта Гауптмана (в ліризованій манері режисерки Алли Бабенко) і розпочали 101-ий 28 жовтня із не менш символічною перспективою – по-гуцульськи (нібито в стилі Гната Хоткевича, хоч насправді в так званій атональній манері режисера Вадима Сікорського).
Отож, обидві вистави є, на перший погляд, різними за характером режисерських почерків і за виконавським пафосом, однак об’єднує їх спільний недолік: в обидвох випадках вистава виграє тільки винятково завдяки харизматичній опірній силі центральних акторських ролей.
Так, у першій із них успіх постановки фактично й практично забезпечує головний герой Маттіас Клаузен, роль якого, як завжди, бездоганно виконує народний артист Богдан Козак. Саме завдяки внутрішній енергії актора глядачі й можуть цілком безпечно відчути й пережити трагедію неоромантичного героя початку ХХ ст., а відтак, зрозуміти його «божевільний вчинок» у фіналі п’єсі.
Сцена з вистави «Перед заходом сонця»: Маттіас Клаузен ( нар. артист Богдан Козак) та його діти
Подібно в другій виставі осіннього сезону сюжет, якого в п’єсі не існує, фактично й практично тримається купи завдяки гуцульській автентичній природности заслуженого артиста Василя Коржука, котрий, на відміну від Богдана Козака з вистави Гауптмана, за задумом автора твору, не повинен бути головною дійовою персоною – натомість таку роль сміливо бере на себе, оскільки центральна гуцульська сім’я більше клеїть дурня на сцені, аніж дбає про цілісне враження від вистави в очах уважного глядача.
Сцена з вистави «Гуцульський рік»: Марта Кулай у ролі Параски, її чоловік - нар.артист Ярослав Мука
Можливо, такий композиційний хід і вмотивований режисерським завданням Вадима Сікорського , однак глядач цієї мотивації майже не помічає, – навпаки, відчуває дивний контрастний настрій між першою і другою дією. Відтак, не розуміє до кінця, що хотів насамперед продемонструвати режисер: недалекоглядність і примітивність гуцулів чи багатство їхніх народних традицій? Адже у першій дії під вагою Параски (дивись: акторки Марти Кулай) глядач цілком розплескується коржиком разом із її чоловіком (дивись і співчувай акторові народному артистові Ярославові Муці), заражаючись гумором і забобонами упереміш, наче вірусами в час осінніх епідемій.
Сцена з похорону по-гуцульськи у виставі за Гнатом Хоткевичем
Натомість у другій дії режисер раптом змушує свого глядача самому зцілитись, тобто посерйознішати, жадібно ковтаючи етнографічні пілюлі похоронних та весільних традицій Гуцульщини. Попри те, що ці сцени доволі затягнуті, особливо весільна (похорон вдався чи не найкраще як «етнографічне представленє» – саме таке жанрове означення у цієї вистави), глядач спостерігає за дією з великою напругою й уважністю, можна навіть сказати, з «відкритим ротом», і цей ефект «відкритого рота» виникає тільки і тільки завдяки жартолюбній стихії Василя Коржука. Бо саме з його вуст гумор гуцульський, як і говірка гуцулів, звучить досить-таки природньо, без акторської штучної декоративності, якою, наприклад, позначено сцени колядування у першій дії. (І тут львівський глядач, знайомий із Різдвяною Колядою колективів із самобутньої Криворівні, мимоволі ловить себе на думці Станіславського, мовляв: «Не вірю! І хоч ти мене й убий!»). Хоча, можливо, ефект штучності й був також свідомою стратегією режисера, однак у такому випадку вже аж надто завуальовано цей композиційний хід, що бідний глядач сам починає сумніватися у власному уявленні про гуцульський світ.
Сцена з вистави «Перед заходом сонця»: у головних ролях - нар. артист Богдан Козак (Маттіас Клаузен) та заслужена артистка Олександра Люта (Інкен)
На противагу до такої ситуації у «Гуцульському році», глядач, що сидить якраз «Перед заходом сонця» (в буквальному сенсі, адже вистави в театрі зазвичай відбуваються у повечірній час) відчуває цілковите взаєморозуміння і авторським текстом, і з режисерським наміром. Бо, як вже було сказано, усіх можливих і неможливих зусиль для цього докладає Богдан Козак. Чимало хто може сказати, що і ця вистава доволі затягнута в окремих сценах, особливо в діалогах інтелектуального характеру (у першій дії) і заплутана в сюжетній лінії, особливо при першому перегляді для непосвячених в Гауптманівський стиль). Проте вся часова напруга легко розряджається за принципом катарсисного фіналу, тобто лише переживши власне прийняття трагедії героя на сцені, глядач може полегшено зітхнути й піти додому, хоча в його думках ще довго буде відлунювати остання молитва Маттіаса Клаузена «Царю небесний, Утішителю…» – молитва з присмаком мигдалевого цукру та слів Марка Аврелія про людей, що обирають шлях до самознищення. Так, у цьому випадку потрібно говорити саме самознищення, свідомо оминаючи слово «самогубство», бо воно не пасує до образу людини з неоромантичним поглядом на життя. Адже коли людина втрачає сенс у своїй публічній ролі, коли її особисте життя замикається у клітку непорозумінь і безвихідних лабіринтів, таку особу можна виправдати навіть на суді!
Сцена з вистави «Перед заходом сонця»
Окрім напруженої гри Богдана Козака, що творить із власного акторського й навіть життєвого (згадайте, наприклад, сцени розпоряджень, наказів та загалом ділової поведінки героя, і ви безпомильно відчуєте владний адміністративний тон професора Богдана Миколайовича) досвіду свого персонажа, варто також відзначити роль його партнерки – молодої Інкен, що вплутується в любовну інтригу поважного чоловіка у віці. І в цьому плані хочеться порівняти дві рольові партії в образі Інкен Петерс – акторок Олександри Лютої та Світлани Мелеш. У першої – більше акторського досвіду, але менше природньої довіри, а в другої – навпаки: це фактично одна з перших головних ролей Світлани, якій вдається реалізуватися сповна, особливо в критично напружених сценах.
Сцена з вистави «Перед заходом сонця»: нар.артист Богдан Козак (Маттіас Клаузен), заслуж.артист Юрій Брилинський (пастор Іммос), нар.артист Святослав Максимчук (садівник Ебіш)
Також у виставі за Гауптманом варто звернути увагу на ролі другорядних персонажів, зокрема така цілком недотична до головного сюжету п’єси постать садівника Ебіша (у його ролі – народний артист Святослав Максимчук) відчутно задає тональність другій дії. З одного боку, актор трохи відволікає глядача від трагедії, яка невдовзі станеться (розмовляючи про погоду на дворі з мамою Інкен або роблячи не зовсім коректні припущення щодо майбутнього, коли глядач і так розуміє уже, що цього майбутнього ні в кого не буде), а з іншого – навпаки, максимально сконцентровує дію своєю банальною діяльністю наглядача за садовим будинком, у якому раптом з’являються чорні примари (на них мовби натякає поява пастора Іммоса, який втрачає свої риси духівника і фактично перетворюється на поганського віщуна смерті (і це Олександру Кузьменкові, на мою думку, вдається трохи краще, ніж «духовно правильному» Юрію Брилинському).
Незвичною режисерською знахідкою у виставі Алли Бабенко виявилась поява допоміжного персонажа Ляльки – такого собі двійника для головного героя. Цей персонаж в особливий спосіб контамінує дію модерністської драми, химерно вплітаючи її в традицію ренесансних «дель-арте-комедій» і підказуючи глядачеві, наскільки неоднозначною буває людська любов, яка в своїй одвічній трагічності мимоволі приміряє також і смішні гримаси…
Отож, ці дві різні жанрові постановки передбачають і різні глядацькі враження. Бо якщо першу з них – ту, котра літня і засадничо трагедійна, – можна дивитися кілька разів і щоразу з неодмінним емоційним зосередженням – відчуттям катарсису (коли не можливо не додивитися до фіналу, хоч сюжет і знаний уже майже напам’ять), то іншу, гуцульську – практично не хочеться дивитися навіть удруге. Адже в комедії теж має бути присутній, за Аристотелем, ефект катарсису – добротний сміх, а в цьому випадку у фіналі глядач, який не знає, чи йому сміятися, чи плакати, просто піддається на провокацію режисера, який запускає з метою заохотити до аплодисментів танцювальні ритми. Це дешевий, хоч й ефектно-професійний трюк: глядач виходить із зали у позитивно піднесеному настрої, швидко забуваючи про поточні враження і від недоладних дій, сцен, образів персонажів, і від недочутих фраз (бо скоро буде, мабуть, вважатися ознакою поганого тону для Театру ім. М. Заньковецької мати квитки в 11-12 ряді партеру зліва, де відбуваються просто якісь дивовижі зі звуковим сприйняттям вистави, а – уявіть собі! – якщо при цьому актори говорять ще й по-гуцульськи, й іноді не зовсім, на жаль, вправно!??).
Вистава «Гуцульський рік»: сцена весілля Єлени (Інна Калинюк) з Василем (Назарій Московець, заслужений артист України)
Який висновок напрошується із цьогорічних прем’єр в престижному з давні часів академічному театрі Львова? Дехто скаже, що академічний театр – це пережиток часу і він суттєво відстає за театральною модою ХХІ століття, а тому залишається лише резиденцією прихильників так званої класики. Але, дозволю собі зауважити без жодної патетики чи сентиментів до цього Театру, що коли ми будемо так однозначно й категорично оцінювати академічне мистецтво, надаючи перевагу «курбасівцям» чи «слові-в-голосі» на новій сцені-UA, то в такому разі ми самі мимоволі будемо розширювати прірву між поколіннями, не даючи змогу для жодної реабілітації улюбленим для багатьох поколінь «заньківчанам». Відтак, вважаю, попри всі критичні зауваги до нових прем’єр, їх вартими львівської сцени. Адже вже сам матеріал (відверто модерністської спрямованості), і режисерська сміливість до, так би мовити, атонального стилю в театрі – й Алли Бабенко, й Вадима Сікорського – додають ваги поставленим п’єсам, які приваблюють глядача професійним вмінням більшості акторів-«заньківчан» створювати відповідну психологічну атмосферу, яка на дві-три години занурює глядача в певну епоху, у відповідний час та простір, і яка руйнує видимі закони сцени, максимально входячи в наш життєвий світ – такий трагічно простий і комедійно складний водночас.