За затишним склом добре опалюваного "акваріума" певного ресторану на майдані Незалежності в Києві відбувалася міжнародна телеконференція про долю Центрально-Східної Європи в контексті сучасних глобальних трендів та інерції історичних процесів. Організатори поділили нас на групи по троє людей плюс модератор. За вікном був похмурий листопадовий день, але професійне освітлення та блиск, якість і кількість телевізійного устаткування перетворило цей простір на острівець комфорту та респектабельності, а люди – кияни й гості міста – проходили повз нього, зиркали, зазирали і навіть зупинялися, затримуючись на якийсь час, щоби пильніше роздивитися тих, хто за склом. Не впізнаючи нікого з фігурантів цього незвичного шоу, спостерігачі розчаровано вшивалися геть у своїх справах.
Думаю, в кожній країні було би так само. Я кілька разів ловив себе на тому, що так само могло бути у Празі, Будапешті чи Копенгагені – звісно, з поправкою на місцевий колорит. Та й сам Майдан – місце знакове і, сказати б, намолене – правив за ідеальне місце для розмов про долю Центрально-Східної Європи. Бо де ж тоді розмовляти про це, як не тут, де ще п'ять років тому люди гинули за європейські ідеали? Чи може бути відповідніше місце в цьому регіоні для такої важливої теми?
Отже, з одного боку – "акваріум інтелектуалів", наскрізь видимий, але недоступний, бо скло, хоч і прозоре, та все ж стіна. А з іншого боку – випадкові перехожі, яким не були відомі ні сенс, ні тема, ні призначення, ні прізвища учасників дискусії. Тоді ще подумалося, що десь так воно насправді всюди і є. І така ситуація з "акваріумом інтелектуалів" – універсальна в кожному суспільстві. Це не таємна ложа, бо за бажання дискусію можна побачити й почути. Але скористатися сказаним усередині можна тільки тоді, коли хтось до когось зробить крок назустріч: або "акваріум" виставить назовні гучномовці, або хтось іззовні зайде досередини і послухає. А оскільки сучасна культура винайшла канали комунікації – телебачення, інформаційно-аналітичні сайти і Youtube – саме для того, аби сказаним всередині скористалися всі охочі, а не всі, хто в цей момент назовні, то ні гучномовцями ніхто з боку "акваріума" нав'язуватися не буде, ні назовні нікому не спаде на думку порушувати режим випадкового спостереження за випадковими фігурами у випадковому місці й у випадковий час.
Тому представники чеської, польської та угорської літератури зі словацьким модератором на чолі затишно сиділи спиною до реальності закоцюблих від холоду київських перехожих, яка правила за телевізійну декорацію, і розмовляли про глобальні тренди правого популізму, вікопомний есей Мілана Кундери про Міттельойропу, польсько-угорську націонал-консервативну єдність і актуальний угорсько-український конфлікт на тлі мовної роз'єднаності, невчасність національних держав у глобальному світі та глобальні загрози нових тоталітаризмів, хартію-77 і останні пригоди одіозного чеського прем'єр-міністра Бабіша. Одне слово, про все, що цікавило модератора й могло спонукати дискусію серед центральноєвропейських інтелектуалів.
І геть ніщо не віщувало перетворення цих дебатів на чеську комедію в режисерії Вери Хітілової чи Петра Зеленки або на абсурдистську п'єсу Славоміра Мрожека. Все було інтелігентно, розважливо і загалом дуже цікаво та глибоко.
Тривала, майже двогодинна розмова поволі наближалася до свого апогею, й от, урешті-решт, модератор поставив останнє питання учасникам. Поставив так серйозно, що на якусь мить в "акваріумі інтелектуалів" запанувала незвична тиша, коли, здається, чуєш нечутну роботу мозкових звивин, яка відбивається на виснажених, але все ще сконцентрованих обличчях учасників, а повітря від надмірної інтелектуальної напруги само починає повнитися сенсами, метафорами, алюзіями та посиланнями, й незабаром вибухне істиною в останній інстанції або рецептом якоїсь панацеї від усіх бід, як часто буває на таких подіях.
І ось у цій кількасекундній паузі, немовби навмисне створеній уже не за правилами жанру інтелектуальної дискусії, а за законами літератури, у скляних дверях "акваріума інтелектуалів" з'являється колоритний київський жебрак із сіро-бурим від випитого й пережитого обличчям. Але не просто з'являється, а відчиняє двері, заходить до акваріума, зачиняє двері, стає за спинами чотирьох центральноєвропейських інтелектуалів і заповнює собою цю театральну паузу.
У цей момент інтелектуальному заціпенінню останнього питання приходить на зміну людське, надто людське заціпеніння знімальної групи, організаторів і учасників дискусії, які просто не знають, як далі поводитись і що казати.
Десять камер, режим прямого ефіру, останнє доленосне питання... і раптом ні сіло ні впало – він: чортик з табакерки? Deus ex machina? трікстер? Навіщо він? Чому він? Щойно ж ми говорили про Кундеру та Гавела, про загрози євроскептицизму і злиденність ідеологій, про наше призначення, долю і фатум… Що йому тут треба і чим чи можемо допомогти йому і собі? Як можемо виправити цю невиправну ситуацію, цю порушену інтелектуальну гармонію, цю ілюзію безжурного існування інтелектуалів у суспільстві? Секунди видовжуються і здаються вічністю.
Питання про долю Центрально-Східної Європи перестає бути просто питанням, набуваючи плоті та крові реального учасника реальної реальності Центрально-Східної Європи – жебрака, який навіть не розуміє в цей момент, куди він прийшов, хоча явно йшов на тепло людських сердець і на світло софітів, ішов у своїй потребі, яку давно сформулював у звивинах ще не вщент пропитого мозку. Але ніхто не рухається – учасники на своїх місцях, режисери й оператори біля пультів і камер, організатори перезираються, німо запитуючи одне одного: "Що робити?" А він стоїть – як родзинка, як символ, як цвях, як стрижень. Стоїть у повній тиші, під світлом софітів, і раптом промовляє доброю англійською одну-єдину на весь світ давно завчену фразу:
– Я не маю дому. Я збираю собі на алкоголь. Чи не могли би ви?…
І в цю мить здалося, що вся доля Центрально-Східної Європи сконцентрована в цих трьох реченнях. І що саме заради цієї чистої імпровізації все це й було організовано.