В Україні зародилась нова традиція – вшанування пам’яті жертв Голодомору. Одночасно в суспільстві зароджуються і сумніви: чи варто спільну історію будувати на катастрофах, чи варто "зациклюватися" на трагедії, чи варто щороку наприкінці листопада повертати свій погляд у минуле?

 

Варто. 

 

Варто не з точки зору політичної доцільності чи на зло комусь. Це потрібно суспільству. Говорю це з точки зору багаторічного досвіду психотерапевтичної роботи. 

 

Неоплакане горе неминуче конвертується в зневіру, безнадію, страх, немотивовану агресію – перелік можна продовжувати, суть не в тому. 

 

Суть у тому, щоби зрозуміти, для чого це потрібно нам: тим, для кого загроза – лише загроза – економічної кризи, не голоду, викликає холодок страху.

 

Бо всі ці перелічені переживання стають симптомами психічної дисоціації – стану, який виникає тоді, коли сила пережитої травми значно переважає здатності суб’єкта її опрацювати. При цьому спогад про саму подію витісняється зі свідомості; але хоча травма ніби "не пам’ятається", будь-які події, що за зовнішніми ознаками – навіть віддалено – нагадують про катастрофу, викликають невідповідно сильні переживання страху, тривоги, злості чи вини.

 

Таким чином, в індивідуальній чи суспільній психіці спогади про травматичний досвід і емоції, пов’язані з ним, існують окремо, ніби в паралельних світах. Це призводить до дезінтеграції самоусвідомлення – суб’єкт не здатний усвідомити себе як цілісність. А відповідно, і не здатний адекватно сприймати актуальну реальність, бо для такого суб’єкта теперішнє цілковито визначається неусвідомленими афектами травми минулого.

 

Опоненти з кращих міркувань можуть закинути, що історію успішної спільноти треба будувати на перемогах, а не оплакуванні трагедій. Згоден, але шляхом ігноруванням горя самоусвідомлення спільноти також неможливе – з огляду на описаний механізм. 

 

Як протидіяти таким деструктивним тенденціям? У культурі різних цивілізацій для опрацювання горя – так званої траурної роботи – існують спеціальні ритуали. Ті, хто пережив втрату близьких, можуть добре зрозуміти їхнє значення. Ця робота трауру потрібна для того, щоби опрацювати втрату, попрощатися – не уникнути, заперечити і забути, а пам’ятати і попрощатися. Консолідуватися, щоби жити в новій реальності – реальності життя. Такий порядок опрацювання травми через оплакування і ритуал є продуктом розвинутої культури, бо в архаїчних культурах часто культивується заперечення самого факту втрати – смуток заміщається радістю (танці на похороні).

 

Що ж відбувається, якщо оплакувати заборонено, коли влада вбиває голодом мільйони селян і поводиться так, ніби нічого не сталося? Більше того, змушує поводитися так тих, хто втратив близьких. Подібно як психопат влаштовує п’яний дебош, б’є дітей, дружину, а наступного ранку поводиться так, ніби вночі всі мирно спали, і під страхом страшної кари змушує не пам’ятати. 

 

З теорії, підтвердженої власним професійним досвідом, можу пояснити наслідки. Така травматична історія призводить до амнезії – тобто втрати пам’яті, й непояснимої, але тотальної тривоги. 

 

Для такої особи чи спільноти не пам’ятати про травму є єдино можливим виходом. Зникає пам’ять про подію, але страх залишається і стає "безпричинним", породжує екзистенційну тривогу і незрозумілу недовіру до всіх і всього. 

 

Нестерпно важко, коли це неоплакуване горе завдає чужа людина. Але катастрофічно нестерпно пережити таке від найближчих – від тих, хто мав захищати, підтримувати й оберігати. Тоді описані наслідки стають тотальними і всеохоплюючими.

 

Для розуміння глибини трагедії Голодомору треба нагадати, що він був задуманий і організований легітимною на той час владою – не агресором, як під час війни, якому можна опиратися чи здатися, від якого можна втекти, зрештою. Чи варто дивуватися, що базове почуття до будь-якої влади (наголошую – до будь-якої) у нас – це глибока недовіра? Почуття, яке, зрештою, кожна влада успішно намагається підтвердити. 

 

У 1933-му мільйони виявилися безсилими протистояти повільній і неминучій смерті, смерті тотальній і всюдисущій. А протягом двох поколінь по тому згадка про це була кримінальним злочином. Мало того, вже двадцять років про трагедію відкрито говорять, але суспільство парадоксальним чином опирається цій правді. Найсильніше – в районах, де втрати були найбільшими. Для збереження внутрішньої безпеки психіка повинна видаляти спогади про катастрофу, щоби знову не переживати свої нестерпні безсилля, лють, страх, жах. І вину перед вбитими за те, що живеш. 

 

Що ж дасть ритуал оплакування? Усвідомлений сум витіснить неусвідомлену недовіру. 

 

Ми зрозуміємо, чому переживаємо себе як найнещасніший народ у світі – при тому, що для мільярдів мешканців Африки чи Азії наш середній стандарт виглядає недосяжною розкішшю.

 

Ми зрозуміємо, чому в непристосованих підвалах панельних будинків зберігаємо тонни картоплі на зиму, яку навесну пророслу викидаємо, чому запасаємося крупами і боїмося викинути костюм, якого не вдягали десятки років.

 

З цієї точки зору – з точки зору самого ритуалу оплакування – не суть важливо, називають трагедію геноцидом чи ні, всі члени ООН це визнають чи ні. Це радше питання моральної помсти – причому помсти вічної жертви. Це інше питання.

 

Важливо усвідомити трагедію – і не лише Голодомору, зрозуміти весь її жах і змиритися з безповоротністю минулого. Лише переживши сум, можна йти вперед, щоби майбутнє не було вічно вчорашнім. 

 

Мусимо запалити в суботу свічку. Згадати, попрощатися – щоб жити: сумувати за трагічним і гордитися героїчним минулим, умиротворити теперішнє і реалістично творити майбутнє.



(2008)

 

28.11.2020