Дорога до Гантера в жовтні здивувала першим снігом.
На каменистих, порослих деревами, пагорбах – латки снігу, хоча від Нью-Йорка їхати приблизно три з половиною години. Сніг випав, мабуть, уночі. Невисокі гірські кряжі Кесткільських гір з озерами і річками, по суті, дика природа. Водяться у цих лісах чорні американські ведмеді, рисі, койоти, лисиці, вовки та олені. Інколи з пейзажу можна виловити ажурні готелі, які приймали відпочиваючих ще на початку двадцятого століття, а тепер сумирно чекають свого кінця. Трапляються фермерські стодоли, поруч яких стирчать непрацюючі водонапірні вежі. Нові власники, яких чимало змінилося за тривалий час існування тутешніх селищ і містечок, використовують стодоли не за призначенням. Нічого дивного – вони не фермери. Звичайна провінційна сільська Америка. Будинок пошти може нагадувати радянське сільпо, а бензозаправка й надалі використовує збиту з дощок будку. Однак є щось у цій простоті й невибагливости, що так допасовує до синіх і зелених гірських пасем.
Серед цих гір, річок і озер у Вудстоку зароджувалася нова субкультура молоді 1960-тих.
Доми в Гантері переважно нові, хоча трапляються навіть з кінця дев’ятнадцятого століття. У тих старих – добротне дерево, справжня підлога з дощок чи паркету, велике подвір’я, до якого можуть належати частина гори або річки. Будинки продаються й перепродуються. Їдучи мимо, можна помітити виставлені на верандах чи оборах старовинні креденси, крісла, ковальські чи слюсарські інструменти, посуд, книжки, платівки. Продавці переважно – новітні господарі, які хочуть позбутися цього мотлоху. На їхні оголошення в інтернеті злітаються власники антикварних магазинів з околиць або Нью-Йорка. Інколи – зупиняються випадкові подорожуючі. Розмовляють з господарями, прицінюються.
Дім, який вивертають навиворіть, виставляючи напоказ і продаж, що було приховано від сторонього ока й зберігало елемент інтимності – приватної чи родинної, – почувається, мабуть, старцем, опікуни якого готуються запроторити літню людину до будинку престарілих.
В одному такому будинку, при дорозі, серед різноманітних запилюжених предметів, виставлених на веранді в пачках, я знайшов родинний альбом української родини. Господарем будинку чи, власне, спадкоємцем цієї посілості виявився поляк, мешканець Канади. З розмови дізнався, що його родина у 1945 році виїхала зі Львова до Ґданьська, а він до Канади прибився під час воєнного стану в Польщі. І найголовніше – остання дружина – українка, з якою розлучається.
«Прошу пана сказати мені, чому українки такі прикрі?» – допитувався новий знайомий, наче, пояснивши, я зміг би полегшити йому процес розлучення. На українців він ображений. Але, не дивлячись на це, може тому, що цього дня біля дому нечасто зупинялися потенційні покупці, вирішив показати мені дім. Ми почали з другого поверху, спальні якого господар обшив деревом. Це справді були мистецькі роботи. Я похвалив його смак і майстерність. Потім ми зійшли до пивниць. В одній – кілька столярських верстатів і тисячі стамесок.
«Може, щось придбаєте? – кволо поцікавився господар, показуючи на столярські інструменти.
«Ні, дякую. Не мій фах».
Ми вийшли на веранду, з якої відкривався чудовий пейзаж – річка, ліворуч міст і навпроти гора. Худа гірська річка бігла кам’янистими порогами, чекаючи на поживу зимових снігів.
«Половина річки належить мені»
«Класно»
«Ви рибалите?»
«Ні, – кажу – кілька разів намагався, але ледво досиджував годину»
Ми повернулися до пачок.
Синій альбом, який я врешті-решт розгорнув, щоби детальніше роздивитися, став неабиякою знахідкою. Починався він 1912 роком, в якому в тій родині (яку можна, очевидно, ідентифікувати) народилася дівчинка Дорця. Ось щаслива мама новонародженої, ось вона в пелюшках, а ось сидить на горщику. З небагатьох знимок родини цієї дівчинки можна зрозуміти, що родина заможна й освічена. Такий собі середній клас українців за Австрії. Аж ось натрапляю на чотири знимки, під якими є підписи: о. Теофіль Дмоховський (1892), Теодора і д-р Степан Дмоховські (1906), Доміцеля і Ігнатій Подлуські, Наталія Дмоховська (1929). З усіх позначених осіб можна з’ясувати біографію одного – Степана Дмоховського, лікаря, що помер у Чикаго у 1959 році. Ким доводиться Дорця Дмоховським і Подлуським – мені невідомо. В альбомі збережено чітку хронологію і топографію. Її батько австрійський офіцер, щоправда, невідомо – чи лікар, чи кавалерист, чи інженер. Дорця з батьками мешкає то у Кракові, то в Будапешті, то у якійсь Грабівниці, то відпочиває у Криниці або в Кольберґу. У 1918 році, коли розпадається Австро-Угорщина, родина Дорці сфотографувалася в ательє – батько в парадному мундирі офіцера австрійського війська: на петлицях три зірки, два ряди золотих ґудзиків, на грудях – три медалі чи ордени, до лівого боку припнуто шаблю; мама у строгій чорній сукенці з білосніжним мережаним коміром, прищепленим брошкою; у подібні плаття з мережаним плетивом на комірах і рукавах, одягнуто Дорцю та її молодшу сестру Стефцю.
Може, це родинне прощання з імперією?
Як цей альбом опинився серед книжкового мотлоху в будинку на 42-ій місцевій дорозі? Хто його й кому передавав чи перепродував? Однак найцікавіше: як склалися долі цих людей, зображених на старих знимках? Бо до всього іншого – існує ще невеликий текст, але ким писаний? У ньому подається коротка історія цієї родини. Ось один приклад: «10 вересня 1917 року вертав митрополит граф Андрей Шептицький з неволї в Россії – витано єго урочисто в Перемишли – Дорця і Стефця подали букет». Найбільш зворушливий запис: «Улюблена кітка Дорусі спарилась в печі».
«То щось будете купувати?» – питає мене господар, про якого я зовсім забув, захопившись переглядом альбому.
«Я би хотів цей альбом».
Поляк загнув ціну.
Ми не сторгувалися.
Дорогою до Нью-Йорка мене мучила думка, що альбом все-таки варто було б придбати. Наступного дня я зателефонував до гантерівських знайомих, щоби поїхали до того дому і купили-таки альбом за ціну, яку заправив теперішній його власник.
Дивно: але речі чи місця доповнюють те, про що розмірковую і пишу останніми роками. Ось два приклади: дізнавшись, що чортківський ребе Ісроель Фрідман закладав золоту мезузу у фундамент люблінської єшиви, я навіть не передбачав, що цього літа поселюся в тому будинку. А життя сторічної давності – явиться альбомом в будинку, приготовленому на продаж, на 42-й дорозі в кесткільських горах.
Портретна знимка Ярослава Маслюка