Драма в 5 дїях д-ра Ивана Франка, відзначена на конкурсї видїлу краєвого 1892 р.

 

 

Послїдними лїтами тишина залягла нашу галицку літературу драматичну; не можна було стрітитись з оріґінальними творами драматичними, а всї нові штуки, виставлені на нашій сценї, походили з-за кордону. Перед двома роками розписав видїл краєвий, по мисли ухвали соймової, конкурс на твори драматичні і комісія конкурсова признала третю нагороду драмі "Украдене щастє", написаній галицким писателем д-ром Иваном Франком. Отсю драму виставив наш театр сего четверга по досить довгій тяганинї з властями поліційно-цензурними.

 

Основа драми така:

 

В хатї Миколи Задорожного зійшлись дївчата і паробки на вечерницї; прядуть, мотають пряжу, співають. Господиня, Анна, сама в хатї, бо чоловік Микола поїхав до лїса на фірманку. Анна чогось неспокійна, а вже цїлком збиває ся з толку, коли їй кума Настя нагадує про дївованє та про те, як брати єї скривдили, віддаючи за наймита аж на десяте село. Настя розвідалась про се від Михайла Гурмана, з котрим любила ся Анна, заки ще пійшов до войска, а про котрого розпустили фальшиву вість, що погиб в Боснї. На вість, що Михайло служить в сусїднім селї, Анна стає мов не своя, бо пригадує собі, як она тому Михайлови кляла ся, присягала, що радше в могилу пійде анїж з ким иншим до слюбу стане. Але нагадавши на свого чоловіка слюбного, не хоче мучити ся споминами про Михайла, тим більше, що виправдує себе, складаючи всю вину на братів, котрі єї обтуманили і обдерли з батьківщини. Муж Анни, Микола вертає з дороги, перемерзлий, нарікає на лихій заробок і на тих людоїдів, що живуть людскою кервавиною. Анна вийшла заходити ся коло коней, відтак хотїла ззути чоботи Миколї, коли нараз побачила, що він покірвавлений. Микола не хоче з-разу признати ся, що єму лучило ся в дорозї, але в кінци визнає, що єго війт побив за крадїж полїн. Анна обмиває лице Миколи з крови, а відтак разом засїдають вечеряти. Нараз загримало щось до вікна і дає ся чути голос щоби пустити до хати і не дати души загибати. Микола боязливий не хоче пустити до хати, але Анна вговорює єго. До хати входить Михайло Гурман. Вона пізнає єго від разу і стає мов нежива та лиш шепче молитви. Відтак пізнає і Микола Михайла та розпитує про єго минувше житє. Михайлови удає ся перелякати Миколу простою вигадкою, що він вже давно помер а тепер встав з гробу і прийшов по душу Миколи. Коли-ж повечеряли, зійшла розмова на фірманку і тогдї то побачив Михайло, що Микола подрапаний на лици, та став випитувати ся. Микола не виявляє правди, лиш незручно вибріхує ся, мов то латри впали єму на голову. Коли-ж Микола вийшов по солому постелити Михайлови, Михайло приступає до Анни і зачинає згадувати про свою минулу любов, як мав ити до войска, проклинає Анниних братів, що розлучили их а з поодиноких голосів розпуки Анни дізнає ся, що й она не забула на давну любов. Анна з жахом відпихає Михайла від себе, кажучи: "Я слюбна жінка, я чоловіка маю". Михайло, певний своєї переваги над Анною, зачинає розводити гадки, чи Анна була би щаслива, коли-б чоловіка не стало. Анну ті слова ще більше лякають, але она безсильна супротив них і знає лиш напімнути Михайла, що Бог тяжко єго покарає за лихі наміри. Микола вносить солому і укладаючи ся до сну, сам признає, що Анну побиває якась тяжка тоска. На тім кінчить ся перша дїя.

 

Микола і Анна повставали зі сну і порають ся в хатї, бо Микола вибирає ся знов на фірманку, Михайло вийшов з хати так досвіта, що нїхто й не чув. Анна розповідає сон: коралї сипали ся по хатї, пси гавкали на хату з всїх боків, до слюбу єї вбирали в біле шматє — з того ворожать собі обоє якесь лихо. Сходить бесїда на Михайла; обоє пізнають, що брати піддурили их, щоби загарбати батьківщину. Микола питає добродушно Анну, чи любила дуже Михайла, але она не хоче про се й згадувати, бо все те минуло ся. Анна, оставши сама в хатї, роздумує, чи любила дуже Михайла і доходить до того, що мабуть дуже, бо ще й тепер на саму згадку мороз переходить. — Але мабуть се не була любов, лиш радше боязнь. У Михайла така сила, що вола кине на землю, а таких як Микола бере двох у одну жменю. Єго погляд прошибає на скрізь і знати по нїм, що він в своїй завзятости готов знищити нелюбого собі чоловіка. А оборони против Михайла не найти Аннї у свого чоловіка. — В хату входять війт, присяжний, жандарм, спроваджені Михайлом, котрий кинув підозрінє, що Микола міг мати участь в убійстві жидів в коршмі, куди переїздив вчера вечером, З допитів жандарма виходять познаки, що Микола міг бути убійником, тож жандарм заковує Миколу, щоби відвести до суду. В хатї остають Михайло і Анна, бо всї прочі вийшли на обору глядати за дальшими слїдами убійства. Анна, зломана сим, що лучило ся, дрожить з переляку, але Михайло велить приступити їй до себе і oнa не має сили опертись тому грізному наказови. Анна бачить, що Михайло причина всему лиху, тож старає ся пересвідчити єго о невинности свого чоловіка: "Він такій добрий, що й хробака дармо не розтопче!" Михайло не хоче того слухати, бо в него що иншого на думцї. "Любиш мене?" — питає він з напором і Анна по неволи признає ся до того. "Но то тям собі се. Знай, що від мене не втечеш! Раз менї щастя всміхнуло ся по стільки роках, то вже я єго не випущу!" — кличе пристрастно Михайло. Анна стараєсь вговорити єго, що се гріх, що она мусить ломити присягу, що люди будуть з неї глузувати — але ті слова ще збільшують пристрасть Михайла. "На перекір людям, на перекір тим, що нас розлучили, пожиймо свобідно, закушаймо щастя..." кличе Михайло. "Чи довго-ж те щастя тріває?" — питає Анна. "Щастє нїколи довго не тріває. Щастє все — день, година, одна хвилина..." вмовляє Михайло. Під напором тих пристрастних і грізних слів Анна прирікає віддатись Михайлови, а він ще й грозить, щоб не одурила єго, бо страшно помстить ся на нїй і на Миколї. — З-на двору входять прочі особи і наступає сцена пращаня. Микола в розпуцї, що невинно має ити до вязницї, що лишає любу і все господарство, знає лиш таку розраду, щоби здатись на волю Божу, та таку потїху подає тремтячим голосом Аннї. Анна вже не має сердечних слів для чоловіка, бо лиш вговорює єго не плакати при чужих людях.

 

Сцена перед коршмою. Дївчата і паробки збирають ся затанцювати на пущенє. Від послїдних подїй минуло кілька тижднїв. Три куми розповідають собі про сїльскі новини. Микола сидить в арештї, бо не хоче виявити своїх спільників убійства. Кума Настя знає доповісти, що Миколу будуть вішати, а як найблизша сусїдка Анни, розповідає, що дїє ся в хатї Задорожного. Анна — каже она — вже остатна негідниця — нї Бога не боїть ся, нї сорому не має перед людьми, бо лиш раз в раз заходить собі з Михайлом а на чоловіка забула, не відвідує єго в арештї. Коли дївчата мають ставати до танцю, являє ся Михайло з Анною. Анна не хоче ити між людей, але Михайло то насмішкою то погордою приневолює єї до того. "По тім що стало ся, вже не можеш зважати на людскі позирки і насмішки" — каже Михайло Аннї. Дївчата і паробки зачинають танцювати, а коли Михайло з Анною пускає ся рівнож в танець, то они всї перестають і вступають ся на бік, Михайла се лютить, бо паробки, навіть виразно кажуть єму, що им робить встид з "такою" жінкою. Михайло велить ставляти паробкам пива, горівки, і навіть війт вговорює паробків, не робити встиду Михайлови. Зачинаєсь на ново танець, але по хвилинї знов устає. Сим разом причиною заколоту Микола, котрий з клуночком на плечех, оброслий бородою, вертає з арешту домів. Михайло удає радість з повороту Миколи і хоче пересвідчити єго, що він причинив ся до випущеня єго на волю. Микола добродушно слухає того, але заразом иронічно дякує Михайлови, що знав так добре доглядати за той час Анну. Анна не витаєсь з Миколою, бо каже, що се не годить ся перед усїми людьми, і разом идуть домів. Михайло впрошуєсь сам проводити их домів, а коли Миколї якось се нїяково, то Михайло ще глумить собі з єго дурноти.

 

Дїя четверта в хатї Миколи. Анна роздумує пережиті хвилї з Михайлом: "І боюсь і жити без него не можу. Якій страшний, якій грізний, яка в него сила! і чим страшнїйшій, чим острійше до мене говорить, тим мабуть я більше єго люблю. І нема тогдї в мене своєї волї, анї своєї думки, анї сили, анї застанови... і віддала-ж я єму все, що може віддати жінка любому чоловікови. Він для мене все: і світ, і люде, і честь, і присяга." В хату вбігає Михайло і розпитує, як поводить ся Микола, чи не бьє, чи не сварить Анну і чи взагалї догадуєсь, що між ними зайшло. Але Аннї тепер се все байдужне, бо Микола обрид їй, хоч заразом і признає, що Микола нї одним злим словом не дав нїчого пізнати. Анна кидаєсь Михайлови на шию. Микола входить в двері, але побачивши се, цофає ся назад і запирає двері. Михайло виходить з хати, обіцюючи прийти за хвилину. Микола вийшовши до хати, рад би почати розмову з Анною про Михайла, але якось не має смілости. Нараз вибухає плачем і питає Анни, чи она не має для него хоч крихітки любови, — і Анна з резиґнацією відповідає, що все пропало. У неї тепер вже нема сили вернути до давного стану і длятого она витерпить всяку кару за свою вину. Але Микола любить Анну, єму жаль єї, як власної душі, він не може бути єї катом, тож просить, щоби бодай вважала на людей, на сміх людскій. І сеї просьби не може вволити Анна, бо у неї тепер иншій пан: "що він скаже, се она робить; ганьба то ганьба, смерть то смерть". На се входить Михайло, а побачивши Миколу, зломаного тяжким болем, розважує єго жартом, насмішками і чаркою вишняку. Микола в роспуцї може відважити ся лиш пожелати здоровля Михайлови словами: "Здох-бись!", а коли Михайло обертає се в сміх і сама Анна пьє здоровлє не свого чоловіка а лиш Михайла, то Микола висказує вже лиш смирне бажанє, щоби Михайло не показував ся в єго хатї. Михайло хапаєсь иншого способу: він лякає Миколу, що суд велїв наглядати єму над ним ще в справі звістного убійства, а коли Микола приголомшений тою вісткою, тогдї Михайло дає єму ради, як має від тепер жити. "Не роби комедії, не роби галасу; не дбай про се, що довкола тебе творить ся. Тисячі людей живуть так само і не питають ся навіть, як се склало ся. Від посміховиска людей можна грозьбою і силою увільнити ся." По такій радї виправляє Михайло Миколу на тік спати, а сам оставши з Анною, вговорює єї, щоби не мучилась думками про будучність: "Нїби то хто в світї знає, чим що скінчить ся і до чого дійде! Жий та дихай, доки жиєш! Будемо любити ся, доки можна. Будемо людям в очи сміяти ся, доки они нас під ноги не візьмуть."

 

В пятій дїї бачимо в хатї Миколи поспрошуваних сусїд на гостину. Микола частує их горівкою, перепрошує і сам пьє, бо в тім єго тепер розрада. Не хоче з-разу признаватись перед людьми, що жінка не варить нїчого в хатї, що не говорить цїлими днями до него а все лиш Михайла виглядає, але коли находить на него хвиля жалю, він тогдї розкриває перед сусїдами своє серце і питає поради. Сусїди радять остро взятись до жінки, навіть вибити єї, а Михайла прогнати з хати. Миколї промовила та порада до серця і він говорить гіркі слова правди Михайлови, котрий під той час війшов з Анною до хати. Михайло тепер бутний вже й при чужих людях, домагає ся частунку від Миколи, а Микола плює єму в лице. За се кидає ся Михайло на Миколу і тяжко побиває єго по голові. Люде кидають ся боронити Миколу, але Михайло хопивши сокиру проганяє людей з хати. Микола прискакує до Михайла і питає, яким правом сміє проганяти єго гостей, а Михайло важить ся на се давати єму раду, щоби не марнував господарства. Се доводить Миколу до лютости; він рад би знати, з-відки Михайло має право давати єму таку науку. Михайло пригадує, що брати Анни і Микола вкрали єму щастє і зробили єго лютим звірем. Микола не може сего порозуміти супротив свого теперішного нещастя і толкує собі все те хиба тим, що Михайло причарував Анну. Михайло глумить з такого толкованя і вказує Миколї, якого рода ті чари, словами: "Бо ти віхоть а не чоловік!" Се доводить Миколу до крайної лютости, він силою хоче викинути Михайла з хати. Михайло, щоби утихомирити Миколу, тикає єму під ніс наказ судовий нагляду в справі убійства жидів. Але се вже для Миколи не страшне; він дере папір і топче ногами, а коли за се дістає в лице від Михайла хапає сокиру і влучав Михайла в голову. Михайло паде на землю і чуючи близьку смерть, простягає руку до Миколи з прощенєм, а людям, які війшли до хати, каже, що се він сам наложив на себе руку. Анна кидаєсь з розпукою на умираючого Михайла і кличе: "На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світї значу?" — а дістає в відповідь від Миколи: "Анно, вспокій ся, ти маєш для кого жити!"

 

Основа драми поєдинча не хоплена живо з житя. Любов, що пристрасно розгоріла в серци Михайла, заслїплює єго і доводить до катастрофи. Михайло уважає себе нещасливим, він бачить зломане своє житє і длятого не жахаєсь перед нїяким чином, щоби лиш зазнати хвилину того щастя, яке відобрали єму лихі люде. Він був честний паробок, може троха за горячій, за палкій, але світ напоїв єго горем, придавив всякі честнїйші пориви серця. Він бачить перед собою людей, котрі не дорівнують єму силою волї, характеру і длятого ломить их, не оглядаючись на их біль, на розпуку. Доля обійшлась з ним люто і длятого в єго поглядах на світ і обставини житя крайний цинізм і скептизм. Він консеквентно поступає вперед; для него не истнують нї люде, нї цїлий світ, бо він хоче жити своїм житєм. Але ся борба, сей пробій против истнуючого порядку втомлюють єго і він радістно принимає смерть з рук Миколи, вважаючи єї великою прислугою. Він сам хотїв вже давно наложити на себе руку, але рука якось не піднималась.

 

А Анна се пасивний характер. Прибита горем і злиднями вийшла за чоловіка, котрий не міг підбити єї серця, добути любови. Нераз стає перед нею предмет єї першої любови. "Що за сила в него, якій погляд прошибаючій, яким жахом перенимає вже сам голос єго" — отсе рефлєксії Анни в боротьбі між обовязком а розбудженим чувством любови. І она з замкненими очима віддаєсь чоловікови, котрого она любила і котрого боїть ся. Для неї вже не истнують нїякі взгляди нї чести нї обовязку, она вже має иншого пана, котрого мусить слухати. Она готова перетерпіти найбільшу кару і муку за свою вину, котру вповнї відчуває, але вже не добуде в собі на стілько сили, щоби придушити в собі всї чувства, прошибаючі єї серце, єї душу. Коли-б бачила бодай якій найменшій обяв енерґії у свого законного чоловіка, коли-б була певна, що найде бодай найменшу поміч в своїй внутрішній борбі, хто знає чи не була-б встоялась против демонічної переваги Михайла? Але она не найшла тої опори, того захисту і длятого піддалась з повною резиґнацією. Впрочім єї не вязало нїчого з чоловіком, нїчого не нагадувало їй обовязків і длятого вага перехилилась на сторону незаконної любови.

 

Микола се чоловік мягкій, податливий, без енерґії і без волї. Він любить Анну сильним чувством, але та любов більше пасивна, она не в силї спонукати єго до дїла. З любови до жінки він готов примкнути на все очи, щоби лиш бачити єї щасливою, а лиш просить заховати поверховно взгляди, ратувати фальшиву честь. Коли-ж бачить, що й сего, так дрібного бажаня, не може добитись, він тратить рівновагу та вбиває червака алькоголем. Під впливом того наркотику, він набирає енерґії, чує, що мусить прийти до якоїсь розвязки і мимоволї стає ся судєю в тій справі. Для него смерть Михайла єсть тягарем, що впав з грудей, єго помотані мисли прояснюють ся, він приходить до душевного спокою.

 

Характери осіб змальовані в драмі живо і природно. Они поведені консеквентно від завязку фабули драматичної аж до єї розвязки. Умотивовані психольоґічно не разять і не наражають зрітеля на нїякі несподїванки.

 

Акція драми розвиває ся перед очима цїлком природно і спокійно; одна подїя випливає з другої і нема нїяких промахів. Автор знав дуже складно вплести в головну акцію побічні і на их тлї ще красше, ще більше виразно визначуєсь основа драми. Безперечно, що знамените знанє психольоґії і світогляду тої верстви народу, з котрої взяв автор темат драми, причинило ся в великій мірі до повного успіху цїлого твору. Досить згадати дїю третю, в котрій автор веде акцію на тлї танцїв перед коршмою. Ефект незвичайний — се уриванє музики і цїлої забави, відтак поява Миколи роблять велике вражінє.

 

Взагалї треба зачислити драму "Украдене щастє" між первовзори нашої літератури драматичної. Драма трактована реалістично в повнім того слова значіню, а помимо того автор знав задержати таку уміреність, що нїчим не разить зрітеля. А було досить нагоди, де можна було схибнути з тої дороги, та лиш вправі писательскій і високому змислови автора треба се завдячити, що не чує ся несмаку і простакуватости.

 

Автор д-р Иван Франко першій раз виступає на поли драматичнім і відносить повну побіду на цїлій лінії. Се повинно бути заохотою для автора до дальшої працї на тім поли, бо вже по сїм першім виступі можна заповідати як найкрасші успіхи. Рівнож треба тїшити ся тим, що репертуар нашого театру збогатив ся таким твором, котрий додавати буде єму вповнї заслуженої слави і блеску.

 

Вкінци годить ся згадати ще про одну річ. Драма "Украдене щастє", так як була виставлена на нашій сценї, єсть вже другого едицією а не первотвором автора. Комісія конкурсова видїлу краєвого, відзначивши драму премією поставила заразом услівє перемінити характер дїєвий головної особи, Михаїла Гурмана, котрий в первотворі був жандармом а в переробцї мусїв вийти сїльским листоносом. Розуміє ся, що на такій перемінї потерпів лиш сам твір. Комісії очевидно руководилась тим, що правительство нїяк не допустило би грати штуки з Михайлом яко жандармом. Ся примітка причинить ся певно до поясненя деяких не досить докладно перероблених сцен.

 

_______

 

Трем артистам п. К. Підвисоцкому, С. Яновичеви і п-и А. Осиповичевій припала роля представити три головні особи дїєві. Всї они вивязались зі своєї задачі дуже добре а гра их свідчила о совістнім перестудіованю ролї. П. К. Підвисоцкій представив тип мягкого, добрящого мужика, о низькій степени интеліґенції. Але після нашої гадки, треба би оминати тон плаксивий, котрий цїлком не причиняє ся до виразнїйшого замаркованя слабого характеру а противно осмішує деякі сцени траґічні. Впрочім п. К. Підвисоцкій вивязав ся дуже добре з сеї трудної ролї. — П. С. Янович в роли листоноса Mиxaйла вибив ся своєю грою на першій плян. Поминувши вже саму внїшну вдачу артиста до того рода роль (гарна стать, звінкій сильний голос), мусимо з признанєм піднести, що міміка і ґестикуляція доповняли знаменито цїлість гри. Певність своєї переваги над окружаючими особами, як сего хотїв автор, пробивала в кождім найменшім руху п. Яновича і длятого гра єго вязнила зрітеля при кождій появі на сценї. П. Янович може зачислити ролю Михайла до перших в своїм репертоарі. — П-і А. Осиповичева поняла пасивний характер своєї ролї і знала удержатись на тім становищи через цїлу драму. Але все таки можна би жадати більше житя в цїлій грі, більше активної участи в акції на сценї, бо инакше в деяких уступах виходить річ млаво. З другої же сторони треба признати, що п-ї Осиповичева не далась пірвати патосови, не числила на ефекти, котрим так легко підпадають героїнї драм, а трактувала свою ролю вповнї реалістично.

 

В другорядних ролях визначались п. С. Підвисоцкій і п. Е. Підвисоцка. Они знали своїми характеристичними ролями так гарно достроїтись до цїлости, а навіть доповнити єї, що велика частина признаня, яка припала для головних осіб дїєвих, мусить розтягатись і на них.

 

Режисерія була до певної міри старанна; ансамблї сценічні виходили дуже складно і удачно.

 

[Дѣло, 18.11.1893]

18.11.1893