[З нїмецкого.]

Она вже рік була за-мужем, вдячна, доброго серця та досить розумна женщина. Чоловік звав єї Оленкою, знакомі панею Оленою, а деколи тихцем і "Красною Оленою". Мала двацять лїт, гарні сині очи, усточка коралеві, темні буйні коси та гнучкий стан, мов тополя. Чоловік любив єї горячо та дуже цїнив єї, як жінку добру та благородного серця. Она вийшла за нього з любови — і була се пара дібрана як слїд, бо панї Олена і в тім з мужем годила ся, що яко жінка професора та ученого чоловіка любила читати, та єї ум занимало щось більше, нїж домашне господарство та хороші строї. Товариство, яким єї муж окружив, складало ся також з людей висшого знаня і можна сказати, що тепер як-раз кінчила она свою освіту, бо муж старав і для неї добрих книжок та серце в нього радувалось, що єго жіночка залюбки читає. Нераз вечерами толкували про всїлякі житєві питаня, котрі — що правда — звичайно она порушала. Може бути, він волїв би, щоб она заграла єму на фортепянї, бо дуже любив музику а она зовсїм не зле грала, але она мала досить часу на музику, коли єго не було дома, та й волїла розговір, якій часто вміла звернути на сторону всїляких питань житєвих та суспільних.

Нераз зачіпала за питанє рівноуправненя жінок з мужчинами. Завдяки живій єї вдачі найбільше запалювала ся при тім питаню, бо єї ум дратувала гадка, що муж може вважати єї низшим єством, нїж сам, хоч повтаряв їй, що она лиш різна від него, се обиджало єї, разом і болїло. — Так ми сотворені лиш на те, щоби бути вашими хозяйками, думати про обід та про ваше білє? — кликнула раз сердито.

— Нї, — одвітив муж, — вашим видїлом справи внутрішні родини, ви виховуєте діти, отже творите будучність. Прошу тебе прочитай з увагою книжку, що я єї тобі завтра принесу: "Мудрощі домового ладу".

— Обід мусить вам точно бути о тій годинї, коли вам хоче ся їсти! — закликала Олена з досадою.

— І се річ не без значіня. Мужчина заробляє на сей хлїб, що ним родина живить ся, тож і має право, щоби...

— Щоби жінка служила єму покірно! — кликнула Олена, чим-раз більше сердита. — Ви панами світа, а ми... ми вашими послугачками...

— Хибно глядиш на сі справи, але полишім те питанє, бо менї тяжко приходить ся вияснити тобі, що уладженє житя людского не може бути инше. Я думав, що для такого ума, як твій, оно легко прийде порозуміти, що...

— Що ми повинні покірно приняти права, які ви нам накинули, називаючи нас слабшим полом, хоч се цїлком не правда. Але, славити Господа, світло правди вже зачинає сходити по над світом, женщина починає розуміти, що она так добре чоловіком, як ви, і я сама се так само почуваю. Я вже не наївна дївчина, що брала за добру монету ваші патетичні слова про високе післанництво жінки при домовій ватрі. Сегодня я почуваю себе рівною вам.

— Не перечу тобі та завсїгди одно й то саме кажу, що рівність не залежить на однаковости. Дороги житя мусять бути різні, саме тому, що всїх людей ведуть до одної цїли та коли-б не було так, було би переповненє на становищах одних а недостача на других.

— А! наконець і ти щирий. Випихаєте нас до пекарнї та бавити дїти, щоби усунути собі конкуренцію. Але тепер, коли вже жінка зрозуміла, до чого се йде, не вдасть ся оно вже так легко. Ще раз кажу, що не почуваю себе низшою від вас та не хочу вже довше жити житєм тої машини домової, що має вам покірно служити, брати на себе матеріяльний труд житя, щоби ви могли свобідно рядити світом... Ах! — докинула гірко, — які-ж се мрії молодости обаламучують нас нещастних! але тепер, коли я вкінци прозріла, не дам собі завертати голови гарним титулом вестальки домової ватри, просто сказавши — кухарки. Хочу такої дїяльности, яка отворила би менї ширші простори житя. Мусиш на се пристати, мусиш, бо я чую в собі досить сил, щоби сего доказати, і ум мій єсть здібний дати менї инше поле дїланя, нїж бути слугою..

— Оленко...

— Так... Не відкличу сего, що сказала. Поступ — се не пуста фраза, все на світї звершує ся та йде на перед, чи-ж тілько жінка одна мусить стояти на місци.

— Закони природи...

— То пута приковуючі нас до обовязку вам служити, як колись невольника приковували до землї, що єї він відтак зрошував потом свого чола.

— Оленочко! — озвав ся муж поважно, — моя мати була жінка розсудна і всї, що єї знали, поважали єї, а прецїнь уміла почувати ся щасливою та других робила щасливими, ведучи таке житє, яким ти гордиш.

— Нїчо на місци не стоїть, усе поступає на перед, і я хочу відітхнути новим житєм, покористувати ся своїми здібностями відповідно до сил, якими мене природа надїлила... Чи пристаєш на се?

— Правду сказавши, не розумію, о що тобі йде?

Она гірко засміяла ся.

— О права чоловіка! — одвітила коротко і вийшла з комнати.

Хотїв ити за нею, хотїв хопити єї руку та пригорнути до грудей, завдаючи рівночасно питанє, чи їй не досить бути щастєм єго житя, осолодою в хвилях досвідів судьби, — але почув, що она скоренько перебігла їдальню та звернула ся до дверей своєї комнати... Втихомирить ся на самотї, — подумав, — най там. Відтак лекше дасть ся пересвідчити, що єї понятя про житє хибні.

Сїв сумний при столї та взявши книжку почав читати. Коли змеркло ся, встав і, відсунувши книжку на бік, постановив пійти до комнати подруги та лагідно але поважно вияснити їй, що суперечка, яка єї роздратувала, не веде на дїлї до нїчого. Розпещена дитина! — шепнув та усміхав ся, згадуючи, яка она була красна в тій хвили, коли почервонїла та з очима, заплилими сльозою, доказувала єму несправедливість мужчин, що хоче з жінок зробити низші єства. — Перед нею ми падаємо на колїна! — додав в гадцї — она рішає про щастє та спокій нашого житя.

— Дитина... дитина, — говорив до себе та заковтав до зачинених дверей. Коли-ж не чув нїякого одвіту, увійшов і — о диво! — комната була порожна... Певно вийшла на місто до городу, — подумав, коли побачив нараз лист на столї запечатаний, до него заадресований. Письмо було єї. Що се? — запитав неспокійно сам себе, — де она могла пійти?...

Лист дав єму відповідь. Виїхала, покинула хату й мужа. — "Ти добрий та вирозумілий для всїх, — писала она, — лишень жінцї не хочеш признати тих прав рівности, котрі їй належать ся", — а по письмі знати було, що перо скоро бігало по папері. — "По якімсь часї розлуки, котра дасть тобі спромогу роздумати над тим, що я вчинила, знаю, що признаєш правду менї. Не дурна охота забав, розривок світових розлучує нас, але то бажанє світла, що підносить чоловіка по-над цїлу природу, що несвідома своїх цїлей а рядить собою лиш инстинктом. Я, що почуваю в собі вольного духа людского, бажаю світла і знаня такого, яке хоче посїдати лише сам мужчина виключно..."

Се був грім, що затряс цїлим єго єством. — Шалена дитино! — крикнув та хотїв кликати на прислужника, щоби подав єму револьвер, але куди-ж він мав тепер повернути ся? Написав лист до знакомого професора на університетї в Цириху. Дістав відповідь, що там Олени нема, але разом і пораду, щоби звернув ся до Лондона, де богато жінок слухає викладів на всяких видїлах. Нещастний чоловічиско зараз другої днини пустив ся в дорогу, днем і нічю спішив до мети — і, на щастє, не обманув ся. В Лондонї звернув ся до університетских властей і відшукав свою згубу, але-ж як перелякав ся сердега, коли у властительки кватири студенток дізнав ся, що глядана лежить недужа. "Завсїгди була блїденька та сумна мов сирітка, — оповідала хозяйка, а тепер мусїла бідна положити ся..."

Хвилю стрічи не легко описати. Олена сміялась і плакала разом, цїлувала мужа по руках як дитина, та хотїла таки на другій день вертатись домів. Та се було неможливе, бо до сил ще не прийшла. Коли вкінци приїхали домів, до своєї хати, котру она так нерозсудно покинула, очи їй зайшли сльозами.

— Любчику мій! — говорила, — я нїчо не стратила на тій подорожи а радше навчила ся бач сего, що жінцї, щоб могла щасливо та розумно жити, треба поперед усего знати, що їй потрібне, аби могла розуміти обовязки свого покликаня. Наука — се світло, для жінки конечне, але не самою лиш наукою живе чоловік.

Переклав Волод. Герасимович.

[Дѣло]