Тихо і непомітно спускається вечірня сутінь на стривожений город. Пустими вулицями простую до хати. Денеде зачopнiє темна постать самопевного вартового, денеде вигляне боком тороплива служанка, тут і там вельми схвильовано крадеться попід мури невтральний нащадок хороброго Давида.
Підходжу до воріт. Вже думаю потягнути за дзвінок, коли це негайно з'являється передомною тов. Цьокан. Вічно усміхнений тою здержливо-панською і притягаючою усмішкою, яка постійно додає стільки принади і довіря його стрункій постаті, стискає одною рукою мою руку, а другою цупко тримає величезний синьо-жовтий прапор. Яка чудова, прегарна картина; молодий юнак з синьо-жовтим прапором! Дуже жалкую, що не вмію рисувати, а то зараз схопив би цю принадну картину.
— Куди йдете? — питаю.
— Зараз віддам прапор, а відтак вертаю на позицію. Чудесна в мене позиція! Якщо хочете, то ходіть зі мною.
Тут таки передає прапор і бере мене за рамя.
— Ходіть, покажу вам, як "робиться войнy". А позиція просто чудо!
Не скажу, щоб я був переповнений бажанням конечно побачити ту "чудову позицію", але і вдавати труса не є моїм звичаєм. До того-ж тов. Цьокан не скупий на слова.
— Не думайте, що вам щось неприємного станеться — каже він. — За цілість вашої особи ґарантую.
Ну — думаю собі — як ось чоловік так певно "ґарантує" цілість моєї цінної особи, то чому-б не заглянути.
Тимчасом зовсім стемніло. Йдемо якоюсь проклятущою вуличкою, відтак входимо в якісь апокаліптичні ворота. За нами волочиться сумовитий погляд бідненької сторожихи, що в сінях з лямпою вибігла на стрічу. Ступаємо на болотом вимощене жидівське подвіря. Тут і якісь вози старосвітської, мабуть бердичівської породи. І якась неприємна у звукови бляха і обсипана цегла. Опісля ліземо драбиною на мур і знову другою драбиною спускаємось на нове подвіря. Знов брама і вартовий.
— Гасло! — шепотить він.
Йому подають гасло і ми входимо до якогось досить примітивного бюра. Тут ясно і тепло. Жовнірі кінчать вечеряти.
— Що чувати хлопці? — питається тов. Цьокан. — Чи не голодні, чи тепло, чи може не виспані, чи гарно все і в порядку?
Відповіди як найкращі. Розглядаюсь довкруги. Жовнірів нeбогaцькo і то всі в старших літах. Моторно походжає між ними удалий вістун Головка. Похвалюється, як це гарно і "акуратно" уставив він машиновий кріс. Мовляв, буде біда!
Досить довго просидів я між тими людьми, що взяли на себе величезне завдання оборони Львова перед навалою польської чорної сотні. Дивлюсь в їх сині очі, в їх поорані журбою обличя, і дивуюсь, що вони веселі, самопевні, без тіні сумнівів. Справді це невмірущі, тихі герої. Не нарікають, не скаржаться. Коли їх поручник є з ними, вони на все готові. Відтак сходами добіраємося на поверх. Всюди темно. Тільки ми в двері, а напроти нас якась пані. Тремтючим, бувшим "урядовим язиком" говорить спішно, торопливо. Вона хотіла б чогось там з другої кімнати, занятої військом, якихось ліків чи чогось, бо ось недавно комусь там вродився хлопчик, і може буде потрібно.
— Кажете, пані, хлопчик, а гарний, здоровий, — питає тов. Цьокін.
— Дуже здоровий.
— Як так, то він буде ще й відважний, коли вродився в таку гремучу хвилю. А мене то може попросите за хрестного батька.
Переходимо до другої кімнати. Тут теж жовнірі, кріси і муніція. Тов. Цьокан вияснює мені всякі стратеґічні рухи і т. п. Страшно цікаві речі. Біда лиш, що з тими рухами не можна так спокійно поводитись. Оглядаю скоростріл. Мені дають ріжні пояснення, а вістун Головка, довідавшись, що я "з ґазети" хотівби навіть зарепродукувати перед мною справність cкoростріла. Не настаю. Навпаки хвалю, кажу, що машина нічого собі дуже корисна і певно службу гарно робить. Що до репродукції, то я не намагаюсь, хіба я дитина? Але вістун Головка не хоче проминути нагоди, щоб не стрілити в такім-то а такім напрямі. А до того-ж у мою честь! Відмовлятись не випадало; ще подумають, що я боягуз або заприсяжнений, принципіяльний антимілітарист, як деякі наші сквашені патріоти.
Мені казали роззявити губу і почалось безконечне, надмірно галасливе тарахкотіння. Я мусів ще вислухати (теж з роззявленою губою!) кількох сальв звичайних крісів, і постановив вернути домів тою-ж таки невдячною, але ще найбільш безпечною дорогою.
Тов. Цьокан дуже гостинний. Він не вдоволився тим, що я оглянув частину його позиції, дивної позиції в гарно мебльованих кімнатах, де родяться хлопчики і тарахкотять скоростріли. Ні, він хотів показати мені ще більш цікаві і, розуміється, більш експоновані частини довжезної позиції, а властиво фронту. Дуже сердечно запрошував мене на ті обзорини, теж "ґарантуючи" цілість моєї особи, навіть своїм життєм.
Я людина дуже отверта. Мимо того не міг я отверто признатись, що недоцінюю його "гарантій". Я вимовився тим, що перш усього мушу списати те, що бачив, а відтак, то я ще загляну й на инші місця. Чому би ні?
[Діло, 08.11.1918]