Великі металеві блискучі роги, металеві відбійники, які прикручують і навіть приварюють перед автомобілями, на які, по ідеї, мали б кріпитися додаткові фари. Особливо популярні вони у власників бусиків чи джипів, хоча я бачив їх і на старих жигулях, шостій моделі, і навіть на міському автобусі. Мова не про спортивні автомобілі чи машини, які беруть участь у ралі, перегонах, виконують спецзавдання – рятувальні, військові. Ні. Йдеться про звичайні, які ми бачимо на наших дорогах.

 

 

В Європі рогів немає. Вони там заборонені. Старі автомобілі, де спереду було залізо і гума – бампер, який амортизував удар і рятував машину, – вже не в ходу. Концепція помінялася. Головне – безпека людини. Не травмувати пішохода, а машина – це потім, вона набагато легше підлягає відновленню або заміні.

 

Погана новина – що у нас це все не працює, і це не є таємницею чи якимсь відкриттям. Нас не врятує «м’який бампер» і подушка безпеки, пішохідний перехід, тротуар, відбійники і навіть «лежачий поліцай», якщо «мені тепер нічого не страшно, я в ньому як в танку, нехай спробує підрізати хтось» – як озвучила настрій відвертої ворожнечі й неповаги до ближнього, що панує на наших дорогах і вулицях, одна київська цьоця, залазячи в чорний хромований джип. Хороша новина – це лікується.

 

Наші люди – пасажири, водії, пішоходи, туристи і працівники всього і вся – поводяться чемно на дорогах і тротуарах, робочих місцях, магазинах, транспорті на просторах Європи. Сила і жорсткість закону, невідворотність кари за «злочин». Це діє. Ми помалу, навіть дуже помалу, але до цього прийдемо. Драконівські штрафи – тільки початок. От до чого ми невідомо, чи скоро прийдемо, то це до дотримання неписаних правил.

 

Не говорити по телефону так, щоби все це – особисте, інтимне, сімейне – чув увесь базар, магазин, лікарняна плата, вулиця, вагон електрички,трамвая,тролейбуса. Не запускати в небо салют о третій ночі, щоби не спав весь квартал, бо в тебе, бач, уродини, хрестини, весілля, вихід на пенсію чи новосілля. З псом не гуляти на дитячому майданчику: ну і що з того, що «він не кусається»? Не давати дитині в школу останні айфон – її і так за свою не сприймають і друзів у неї нема.

 

Цього «не робити і не казати» просто тьма, можна зошит списати і паперу не стане. Але є головне – бути чесним з собою й іншими, мати мужність сказати, визнати: я це не можу, не вмію, не знаю; вибач, але це не моє – тобі треба до іншого лікаря, вчителя, майстра чи господині. А не гроші взяти і потім плести «ну видиш, я роблю, май трохи терпіння, то скоро не буде».

 

Відкрутити, демонтувати, зняти металеві відбійники, роги з жовтого автобуса, на якому метровими буквами напис «Діти» – це справа від сили п’ятнадцяти хвилин, ну півгодини і все. А от ці інші, яких не видно, – як їх відкрутити?

 

08.11.2018