Гнат Хоткевич на сцені заньківчан у режисурі Вадима Сікорського

Різнобіжна біполярність спостерігається у такому поширеному явищі, як зацікавлення мешканців урбаністичного середовища питомою рустикальністю. Що симетрично взаємовіддеркалює дихотомія «місто-село»: лише моду на народну автентику, тренд етніки чи  усвідомлення праоснов як імпульсу натхнення до розвитку сучасної творчості?

У цьому глобальному процесі Львів – не виняток. Хоча б тому, що свій 101-й сезон восени 2018 року Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької розпочав прем’єрою  вистави за оригінальною п’єсою  Гната Хоткевича «Гуцульський рік» у постановці режисера Вадима Сікорського та художниці сценографії Наталії Тарасенко.  

Цією прем’єрою театр намагається дати відповідь на питання своєї власної сенсовності: він театр минулого, сучасного чи майбутнього? Що для нього важливіше: вектор чи коло? Чи  й досі він перебуває у сценічній парадигмі XIX століття, що повсякчас закидає йому нещадна критика? Чи ж насправді, звертаючись до набутків, він відшукує вітальні сили для утвердження традиції як тяглості усвідомлення не просто тожсамости, а за великим рахунком національної гідності у  XXI столітті?

Афіша ретроспекції вистав Вадима Сікорського до 60-річчя від дня народження режисера-заньківчанина.

Для заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського пошук цих сенсів важливий у багатьох аспектах. Зокрема й у персональному. Недарма афіші листопадового репертуару в театрі ім. Марії Заньковецької рясніли заголовками ретроспекції «Листопад вистав Вадима Сікорського». Режисер, який цього року відзначає 60-ліття від дня народження, здійснив у рідному театрі понад 50 постановок. А серед них не тільки така знакова для української культури «Пропала грамота», а й одна з яскравих вистав, що з неабияким успіхом йде на кону театру ім. Марії Заньковецької, –  «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» за оригінальним сценарієм Івана Миколайчука. Саме «Небилиці…» переконали, що гуцульська тематика – одна з улюблених у доробку  режисера-ювіляра та всієї театральної трупи акторів-заньківчан. Що й казати, стільки яскравих ігрових моментів, жартів, співу, музики, хореографії, акторських робіт, що запам’ятовуються! Тому ж нема жодної випадковості в тому, що Вадимові Сікорському захотілося продовжити гуцульську лінію новою постановкою етнокласики.

Візуальний образ вистави Вадима Сікорського «Гуцульський рік» вдалося створити прозоро промовистим, метатекстуальним, знаковим.

Сам Гнат Хоткевич визначив жанр свого драматичного твору як «етнографічне представленє в ІV діях». У календарно-етнографічному році гуцулів найвиразнішими складовими є чотири обрядові компоненти: Святвечір (Різдво та Коляда), Великдень (писанки, парубоцько-дівочі «перебранки» та співані хороводи-«гагілки»), Весілля та Похорон. За ілюстрацією цих обрядових складових і побудована оригінальна концепція режисури Вадима Сікорського.

При цьому варто зазначити, що  «Гуцульський рік» Гната Хоткевича має свою цікаву театральну історію, яку започаткував самодіяльний театр села Красноїлля Верховинського району Івано-Франківської області. Власне цей аматорський колектив створив у серпні 1910 року сам Гнат Хоткевич для того, аби показати світу самобутню історію, культуру та побут давньої Гуцулії. Акторами у першій постановці були корінні гуцули, які мали завдання грати самих себе.

На початку ХХ століття  цей Гуцульський самодіяльний театр виконував подвижницьку місію мандрівного «вертепного» театру: усі вистави ставали небуденним видовищним святом народного гуцульського мистецтва завдяки колоритному гуцульському одягу та реквізиту, а найважливіше – завдяки автентичній гуцульській говірці і достовірності усіх обрядових елементів театралізації гуцульського життя – пісень, жартів, танців, і навіть «смачної», «соковитої» у своєму лексичному звучанні, побутової лайки.

Гуцульський театр Гната Хоткевича зумів за короткий час пройти шлях від звичайного аматорського театрального гуртка до напівпрофесійного театру. На той час кількість поставлених гастрольних вистав у краї була більша лише у професійного театру товариства «Руська бесіда». Гуцульський театр здійснював гастролі  Галичиною, Польщею (Краків), а частина трупи навіть виступила на театральних сценах Москви, чим шокувала столичну аристократичну публіку і тогочасних театральних критиків.

Репертуар театру, що його заснував Гнат Хоткевич, становили п'єса польського письменника Ю. Коженьовського «Верховинці» («Karpaccy górale»), яку переробив Гнат Хоткевич, а також три оригінальні п'єси «Довбуш», «Гуцульський рік», «Непросте». Їх спеціально написав Гнат Хоткевич для постановок у Гуцульському театрі. Усі ці п'єси відображали життя гуцулів у всіх його контрастних проявах. У цих виставах гуцульські артисти змогли продемонструвати всі грані свого таланту. Серед багатьох так званих «малоросійських труп»  з псевдонародним репертуаром, Гуцульський театр Гната Хоткевича зумів піднести гуцульський фольклор до вершин поетичної образності і захопливої етнографічної колористичності.

Художниця-постановниця Наталія Тарасенко свідомо відмовилася від музейної етнографічної автентики на користь нового сценічного костюму за мотивами народного.

У контексті сценічної історії «Гуцульського року»  режисура Вадима Сікорського також наголошує саме на автентичності життя гуцулів, що проявляється в буденних та святочних обрядодіях, а відтак заповнює увесь календарний «гуцульський Рік».  Допомагає втілити режисерську концепцію колористика сценографії та одягу виконавців обрядів у виконанні художниці-постановниці Наталії Тарасенко, яка цю автентичність подала вельми своєрідно.

Почнімо з Святвечора та Коляди. Колір панорами гуцульських гір, що їх висвітлює світлова партитура як декорацію сцени – світло-голубий, як чистий сніг недоторканої Природи. Сцена поділена на два ігрових простори: гуцульська хата, з великою типово розписаною кахлею на стіні, у чекання Різдва,  і частина ґаздівського двору, що зливається з панорамними світло-тінями.

У гуцульській хаті всім заправляє невгамовним темпераментом лайки ґаздиня Параска (Марта Кулай) – одна з яскравих персонажів «Гуцульського року» Гната Хоткевича в інтерпретації заньківчан. Тота Параска «дає на горіхи» і своєму чоловікові Івану (з.а. України Ярослав Мука), і наймитові Микулі (Дмитро Каршневич), і нерідній доньці (Марія Шумейко, Інна Калинюк). Усім дістається штурханів і словесної зливи добірних лайливих гуцульських фраземних ідіом. Це ставить ґаздиню Параску в один шерег із добре відомими українцям персонажами Бабою Параскою та Бабою Палажкою Івана Нечуя-Левицького.

Як класична симфонія складається із чотирьох частин, так Святвечір, Великдень, Весілля та Похорон за концепцією  Вадима Сікорського ілюструють обрядову складову «Гуцульського року».

Гуцульська ґаздиня Параска робить початок вистави динамічним і сповненим інтриги, глядач одразу поринає у колорит гуцульського побуту, жваво і весело реагує на численні приклади Парасчиного бурхливого норову. Вистава набирає потрібного темпоритму. Особливо коли на сцені з’являється персонаж Дмитрик (з.а. України Василь Коржук) з його чудовою вимовою гуцульської говірки. Тут слід зазначити, що не у всіх акторів-заньківчан вона бездоганна, хоч і режисер, і самі актори доклали чимало зусиль у роботі над чистотою звучання гуцульського діалекту, навіть їздили у діалектологічну та фольклорну експедицію у високогірні Карпати. Хочеться сподіватися, що з плином часу цей мовний бар’єр  обов’язково буде подоланий, бо із ним вистава не справлятиме потрібного ефекту.

У сцені Святвечірньої  Коляди виграшними, з погляду режисури, є рідвяні співи та віншування парубочого гурту, що проходить з народними музиками через глядацький зал і своїм святочним одягом із традиційними реквізитами – гуцульськими топірцями – зачаровує  глядачів. Перша картинка «Гуцульського року» обіцяє багато цікавого, зал з нетерпінням чекає продовження.

Відкинувши етнографічну достеменність та побутову буквалістичність, сценографія «Гуцульського року» провокує глядача на пошук засадничих ідей, застосованих у дизайнуванні художнього оформлення вистави.  

Зміна Зими на Весну у гуцульському календарі спричиняє і зміни кольору театральної сценографії: з блакитнього простір Карпатських краєвидів набирає відтінку молодої зеленої трави. Разом із кольором простору сцени міняють свій одяг і мешканці Карпатського краю: вони всі як один у зелених і зеленаво-лазурових свитках, що, хоч і сценічно вмотивовано образною символікою, усе ж виглядає трохи дивно, адже немає нічого кращого за автентичний гуцульський убір у всій своїй різнобарвній яскравості, особливо коли йдеться про гуцульські вишивані чоловічі та жіночі сорочки, кептарі, свитки (у костюмерні театру ім. Марії Заньковецької такого вбрання достатньо, адже в репертуарі театральної трупи було і є багато гуцульської тематики).

Суттєво відходить від засад Гната Хоткевича й свідоме рішення художниці-постановниці Наталії Тарасенко вбирати масовку у стилізовані народні строї, хоч і виготовлені вручну, про що зазначено в анонсах вистави. Це відчуття стилізації  переслідує  спостережливих ще від недавньої постановки  Федора Стригуна «Украденого щастя», – відчувається один і той же постмодерний творчий підхід.  Вдумливий глядач замислюється: якщо не використано автентичних строїв, то чи не задля того, щоб наголосити: маємо до діла не зі справжніми обрядами, а лишень із показом їхньої ідеї, сучасною розповіддю про них, що засадничо визначено сценічною умовністю? І хоч розум здатен це збагнути, однак душі так прагнеться самодостатньої гуцульської справжності! 

 Хоч яка складна до виконання говірка горян, а гуцульська тематика – одна з улюблених у доробку  режисера-ювіляра та всієї театральної трупи акторів-заньківчан.

Та нехай там як, а до сцени «Великодня» зауважень більше: вона втрачає набрану динаміку гри, незважаючи на численні зміни «гагілчаної» хороводно-пісенної ритміки, поодинокі «історії» та репліки персонажів жіночого та парубоцького гурту, що традиційно змагаються між собою в умінні оповіді неймовірних історій, жартів та легенд, вадить дуже  нерівне виконання, невиразність у характерах і дикції. Глядацький зал пожвавлюється лишень з появою знайомої уже із першої сцени Коляди героїні – ґаздині Параски, і репліки із жіночого гурту: «Нехай си візлостит, домашнім легше буде!». Тому складається саме так, що персонаж Параски єднає драматичну дію «етнографічних образків» «Гуцульського року» Гната Хоткевича в єдину драматичну колізію.

Третя сцена вистави пов’язана з похороном Параски, яка нагло померла. Сценографія панорами Карпат набуває у «Смерті» фіолетового відтінку, а актори-виконавці перебираються в глибині сцени у «чорне» на очах у глядачів, – зависає невмотивована пауза. Сцена пустує. Можливо її наочно заповнити трембітами, що виконують свої «жалібні» сповіщення про покійника? У виставі вони прозвучать поза сценою, трохи пізніше, коли чоловіки будуть загадувати, хто з трембітарів заграє свою тему виразніше.

У прем’єрі  Вадима Сікорського чимало  яскравих ігрових моментів, жартів, співу, музики, хореографії, акторських робіт, що запам’ятовуються.

Із «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського, де похорон змальовано у поступовому наростанні від печалі до радості, від голосіння до нестримних ритмів коломийки та парубоцького танцю поруч із померлим, у «Гуцульському році» поодинокі жарти жіночого гурту про лайливу вдачу померлої  Параски, побожні зітхання та хрестопоклони, а ще такі промовисті атрибути поховального обряду, як тесання домовини,  не рятують «провисання» драматичної дії вистави.

 Співи, танці й барвисте убрання неодмінно приносять бажану естетичну насолоду прихильникам заньківчан. 

Сцена «Весілля» нерідної Парасчиної доньки Оленки (Марія Шумейко, Інна Калинюк)  з коханим обранцем Василем (з.а. України Назарій Московець, Роман Гавриш), що стає можливою лише після смерті мачухи, завершує «Гуцульський рік» Гната Хоткевича і заповнює  жадану видовищність розкішними костюмами наречених і всього весільного гурту, а також імітацією весільного гуцульського обряду з його незмінними складовими: вбиранням нареченої та виття «вильця», приїздом молодого, «викупом» нареченої та «посадом наречених»:

«А ми вбрали деревечко тими калачами,

Щоби наші молодєта були богачами»…

Простір Карпатських гір періоду «Гуцульського весілля» неодмінно багряний.

Вистава завершується на піднесенні. Глядачі, змушені внутрішньо подолати певну дистанцію  відстороненості з огляду на дизайнерський підхід до сценічних костюмів, отримують естетичну сатисфакцію від вдалої постановки: насолоджуються співами, танцями і барвистими кольорами убрання. Календарний коловорот «Гуцульського року» у репертуарній афіші театру триває.

Фото: офіційний сайт Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької