Див. першу частину: «Цінності та ідентичності»

 

 

Українське суспільство за більшістю своїх ціннісних настанов та орієнтацій не надто відрізняється від російського, як і від інших східноєвропейських суспільств, зокрема тих, що належать до православного цивілізаційного обширу та котрі перебували у складі «орієнтальних» (не західних) імперій – Російської й Отоманської. Цю подібність виразно видно на Інґлгартовій «цивілізаційній мапі», її причини описані в безлічi праць, зокрема у блискучій розвідці Дьєрдя Шопфліна «Політичні традиції у Східній Європі», цікавій для нас, серед іншого, ще й історичним прогнозом, зробленим 1990 року стосовно подальшого розвитку новопосталих посткомуністичних країн. У найкращому разі, стверджував він, ці країни будуть схожі не на Данію чи Голландію, а на Грецію – єдину країну зі східноєвропейського реґіону, яка не постраждала від комуністичного експерименту.

 

Інакше кажучи, за всього неґативного впливу совєтського комунізму на розвиток цих країн, причини їхнього відставання від Західної Європи є значно глибшими. Дьєрдь Шопфлін вбачає їх передусім у принципово іншій, етатистсько-патерналістській політичній традиції, що утвердилася на Сході, тим часом як на Заході історично розвинувся плюралізм і відбулася фраґментація влади (аж до актуального в сьогоднішньому ЄС принципу субсидіарності). Це обумовило принципово інші взаємини держави й суспільства, інше ставлення до модерності й інше розуміння її викликів. Східна Європа з її слабкими громадянськими суспільствами виявилася не готовою ані до дедалі складніших соціальних, економічних та політичних трансакцій, що їх потребувала модерність, ані до дедалі вищої участі громадян у визначенні політичних стратегій.

 

Найголовнішими у західній політичній традиції були поділ влади та обмеження абсолютизму, що розвинулись історично з розділення релігійної та світської леґітимізації. Шопфлін згадує емблематичний для західної традиції піший похід германського імператора Генріха IV до Каноси (у 1077 р.) – на прощу до Папи Григорія VII, і зазначає, що подібний конфлікт між світським і церковним володарем (і його розв’язання) могли відбутися лише у Західній Європі. Уявити собі царя чи султана, які йдуть босоніж на прощу у власяниці до церковного зверхника, просто неможливо.

 

Розділене існування світської і церковної влади уможливило існування й інших автономних сфер, насамперед тих, незалежність яких спиралася на власний, не до кінця підвладний і підконтрольний володарям капітал – фінансовий (торгівля), інтелектуальний (наука) та професійний (ремесла). Це посприяло, своєю чергою, поступовій інституалізації їхньої автономії – у вигляді університетського, цехового й міського самоврядування. А також розвитку незалежного судівництва, адже сам факт контрактних взаємин між володарями і підданими, тобто формалізованого визнання взаємних прав і обов’язків, передбачав також наявність інституції, яка би розв’язувала можливі конфлікти, і рішення якої було би прийнятним і леґітимних для обох сторін.

 

Зрозуміло, що поділ влади і всі види автономії існували насамперед на нормативному рівні, тим часом як на практиці формальні правила часто порушували, і сваволя володарів не була у середньовіччі великою рідкістю. Проте всі ці порушення сприймалися саме як порушення, як відступ від норми, підважування леґальності й леґітимності, і в цьому сенсі були предметом принаймні морального осуду, – що природно обмежувало і бажання, й можливості владців чинити сваволю. Феодалізм запровадив у суспільну свідомість ідею взаємної відповідальності; ідея контракту утвердилася як у владних, так і в комерційних відносинах; відвзаємнення і взаємодовіра набули статусу суспільної цінності, сприяючи поступовій акумуляції суспільного капіталу.

 

Інституціалізоване обмеження абсолютної влади й існування автономних самоврядних сфер, а також, як зазначає Шопфлін, церковна традиція голосування леґітимізували у суспільній свідомості ідею виборного представництва; «голос народу» здобував визнання – не тільки на нормативному рівні, а й на практичному – аж до новочасного парламентаризму та поступового поширення права голосу з вузького кола упривілейованих на всіх громадян. У Східній Європі всі ці традиції були або слабшими (в католицько-протестантській її частині), або ж відсутніми (у частині православній).

 

Шопфлін у тій давній статті не заглиблювався у доктринальні відмінності між західним християнством та східним і в їхній можливий вплив на світоглядні й ціннісні орієнтації східних і західних європейців. У 1990 році головною проблемою (й викликом) для посткомуністичних країн була навздогінна модернізація. І Шопфлін розглядав її з точки зору сили/слабкості інституцій. Розділення світської і церковної влади на Заході (та, відповідно, форм і джерел леґітимності) і, навпаки, відсутність такого розділення на Сході мало справді вирішальне значення для подальшого розвитку і характеру інституцій в обох частинах Європи.

 

Тим часом сьогодні, коли східноєвропейські інституції великою мірою скопійовані з західних і навіть отримують від них розмаїту партнерську підтримку, на перший план виходить проблема їхнього функціонування (чи, частіше, їхньої дисфункціональності), тобто проблема суспільного контексту – системи ціннісних настанов і поведінкових моделей, якими те (дис)функціонування, власне, й визначається. І тут варт звернути увагу на новіші публікації, зокрема на дослідження двох болгарських учених – Сімеона Дянкова та Елени Ніколової «Комунізм як невдале пришестя», побудоване на матеріалах уже згадуваного «Всесвітнього дослідження цінностей» та на більш спеціалізованих опитуваннях «Життя в транзиті», проведених Всесвітнім банком та Європейським банком реконструкції і розвитку у 2010–2016 роках.

 

Предметом дослідження болгарських учених є вплив релігії на суспільні настанови («преференції») та, відповідно, на розвиток і функціонування політичних і економічних інституцій. Їх цікавить, зокрема, вплив трьох основних християнських конфесій – православ’я, католицизму і протестантизму – на ставлення до новизни і традиції, до жінок і представників інших релігій, до ринкової економіки, способу врядування тощо. Отримані результати показують, що православні – на відміну від католиків, протестантів та атеїстів – зазвичай мають менше соціального капіталу, більш схильні уникати ризиків, більш прихильні до старих ідей і занять, ніж нових, до державної власності на противагу приватній, і частіш покладають відповідальність на владу, ніж на себе чи співгромадян.

 

Дянков і Ніколова, як і Дьєрдь Шопфлін, констатують різний вплив східного й західного християнства на розвиток інституцій, проте приділяють більше уваги формуванню відмінних ціннісних настанов, зокрема у зв’язку з особливостями віровчення в відповідних конфесіях. «Західне християнство, – пишуть вони, – клало наголос на раціоналізм, логічний аналіз, індивідуалізм та перевіряння непорушних істин. Східне християнство більше асоціювалося з містичним досвідом, було більш емоційним та комунітарним і клало менший наголос на право, раціональне мислення та підважування авторитетів. Прикметно, що всі ці глибинні відмінності в настановах перетривали понад чотири десятиліття комуністичного врядування. Бо комуністичні режими хоч і боролися з релігією, вважаючи її несумісною з марксистсько-ленінською доктриною, проте охоче підтримували ті аспекти православного світогляду (традиціоналізм, патерналізм, комунітаризм), які слугували поширенню й закоріненню комуністичної ідеології. У цьому сенсі православ’я створило справді сприятливі умови для становлення комуністичних режимів».

 

Україна у цьому контексті мала певну специфіку, яку варто відзначити. По-перше, українське православ’я аж до XVIII століття (коли воно, власне, перестало бути «українським») істотно відрізнялося від російського (чи візантійського). В інституційному плані воно ніколи не було одержавленим, скоріш навпаки – як і протестантизм, воно мусило бути у певному сенсі інституцією «опозиційною» до католицької держави, тобто інституцією суспільною. У доктринальному плані воно мусило конкурувати з панівним католицизмом, не маючи ані державного протекціонізму, як у Росії, ані, тим більше, монополії. Це спонукало опановувати мову суперника (не лише буквально, а й концептуально), здобувати європейську освіту, вести полеміку, застосовувати раціональні арґументи, підважувати авторитети.

 

І по-друге, значна частина України тривалий час – подекуди аж до ІІ Світової війни – перебувала поза сферою російських впливів, зазнаючи натомість відчутних впливів західних – польських і габсбурзьких. Це стосується європейської системи освіти, судівництва та самоврядування (Маґдебурзьке право), характерних для Першої Речіпосполитої; і засад конституціалізму, парламентаризму та багатопартійності, характерних для Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі (попри виразно авторитарні тенденції в обох державах). Жодна із цих держав не була взірцевою ліберальною демократією, проте всі вони принципово відрізнялися від Росії (а тим більше СССР) рівнем інституціалізованих свобод, плюралізму та обмеження влади системою правових/контрактних взаємин.

 

Звідси походить справді істотна відмінність між Україною та Росією (попри загальну подібність у багатьох інших відношеннях), а водночас і відмінність між різними українськими реґіонами – бо ж для деяких із них саме російсько-імперський та радянсько-імперський досвід був визначальним, а імперія – головним аґентом модернізації й об’єктом лояльності. Європейські впливи і запозичення, як пояснює Ярослав Грицак, «стосувалися головним чином території "старої України" – заселеної зі старих часів землеробської території. Натомість вони не були знані і не були практиковані на "новій Україні"  –  території колишнього "Дикого степу", [яка] в ХІХ ст. стала тереном інтенсивної урбанізації та індустріалізації... [і в якій] пов'язання між українськістю й європейськістю було значно слабшим. Це не означає, що ця Україна не була європейською... "Нова Україна" була європейською, але в інший спосіб: її європейськість більш недавньою і пов’язаною з імперською високою культурою.  Тому різниці між "старою" і "новою" Україною – чи, як у нас тепер спрощено говорять, між Західною і Східною Україною – значною мірою є різницями у способі, як вони зазнавали на собі європейських впливів: що з тих впливів переймалося, а що – ні, наскільки глибоко  і т. д. і т. п. У кожному випадку, вживання культурного арґументу для підтвердження європейського характеру українців є таким же проблематичним, що й у випадку географічного арґументу».

 

А проте саме культура, в даному випадку політична, відрізняє Україну від Росії й наближає певною мірою до Європи. Про це писав ще в ХІХ ст. Михайло Драгоманов, це проголошував «на порозі нової України» Михайло Грушевський, а вслід за ним і його ідеологічний опонент Вячеслав Липинський: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, …  а інший витворений віками устрій політичний, інший … метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства». У недавньому інтерв’ю соціолог Євген Головаха, попри вельми скептичне ставлення до гіпотетичних ціннісних змін в українському соціумі, визнав усе ж, що Україна суттєво відрізняється від Росії насамперед відсутністю в ній тривалого досвіду тотального етатизму. Трагедія Росії, на його думку, в тому, що держава для росіян – найвища цінність, куди вища, ніж цінність окремої людини. Тим часом «в Україні держава ніколи такої цінності не мала. В нас немає досвіду сакрального ставлення до держави. Це породжує як проблеми, бо ж складніш захищатися, так і переваги – з погляду реалізації європейського проекту».

 

Саме з такого погляду й варто оцінити українську специфіку, усвідомлюючи, що несхожість з Росією у ціннісному аспекті є необхідною, проте аж ніяк не достатньою умовою успішної європеїзації.

 

 

Від нормативного визнання до практичного засвоєння

 

Економісти і соціологи назагал оцінюють задекларовану «європейськість» України і українців значно скептичніше, ніж історики, культурологи, а тим більше публіцисти. Може, тому, що частіш і охочіше покладаються на конкретні дані, які піддаються верифікації, ніж на абстрактні категорії, які можуть інтерпретуватися досить широко. Під цим оглядом показовою була лекція Олександра Пасхавера, прочитана незадовго перед Євромайданом, наприкінці вересня 2013 року, у Львові в рамках Школи міжнародної журналістики «Україна–ЄС». Її назва – «Чому українці не європейці» – полемічно апелювала до назви іншої лекції, прочитаної Ярославом Грицаком у рамках тієї ж Школи – «Чому українці європейці?»

 

«Ми географічно є у Європі, – стверджував Пасхавер, – але ми не є у Європі ані з погляду цивілізаційних координат, тобто тих інститутів, форм, що є в соціальному житті, ані з погляду наших цінностей. Можливо, ми як християни маємо спільні християнські цінності. Але я кажу не про особисту етику, а про набір соціальних стандартів поведінки. Ми — не європейці. Бо ж Європа — це не тільки географія. Європа — це клуб досить багатих країн із вельми обмеженим доступом. І той доступ клуб обмежує за певними критеріями. Критерії — це цивілізаційні координати, в які треба вписуватися. Це, зокрема, реґульована правовою державою демократія, активне громадянське суспільство, високий статус і рівень соціального капіталу (це довіра), людського капіталу (це освіченість) і соціальна ринкова економіка. За кожним із цих понять стоїть море інститутів, тобто відповідних норм — і формальних, і неформальних. Комплекс цей єдиний. Неможливо мати один параметр і не мати іншого».

 

Соціолог Євген Головаха у згадуваному інтерв’ю відзначав переважання саме «неєвропейських» цінностей в українському суспільстві як головну перешкоду для європейської інтеґрації і головну причину дисфункціональності більшості інституцій, змодельованих начебто за європейськими зразками. Українське суспільство, за його спостереженнями, неофеодальне (чи, як він висловився в іншому виступі, неостанове – з олігархією в ролі феодальної знаті, проте без характерного для західних феодалів культурного багажу та кодексу честі) і патримоніальне. Формальні закони в такому суспільстві мають другорядне значення, оскільки їхнє застосування визначається неформальними правилами і залежить від статусу і ресурсів суб’єкта (феодала, його васалів, клієнтів, довірених слуг чи звичайних плебеїв). Найважливіше, підкреслює соціолог – що українське суспільство (в основній своїй масі) приймає таку систему й уможливлює її існування. Неопатріамоніальна система фактично відбиває ціннісні настанови людей і, у певному сенсі, є їхнім інституційним утіленням. Чи, як влучно зауважила соціологиня Наталя Кононенко, «український гібридний політичний режим існує, не в останню чергу, завдяки гібридному характеру цінностей».

 

Українці, наприклад, рішуче засуджують політичну корупцію, але водночас вважають цілком прийнятним полагоджувати свої особисті проблеми за допомогою подачок і подарунків. Вони хочуть суворих законів і «твердої руки», але тільки для інших, а не для себе. Вони декларують високий рівень релігійності й водночас схвалюють застосування смертної кари (причому саме релігійні особи виявляються значно більшими її прихильниками, ніж атеїсти). Українці хочуть розвиненої вільноринкової економіки («як на Заході») і водночас рішуче заперечують проти приватизації землі, великих підприємств і скасування сутнісно корупційного перерозподілу національних багатств через незліченні й переважно необґрунтовані пільги й субсидії. Визнають українську мову незаперечною цінністю, проте не надто прагнуть нею послуговуватися.

 

Суперечливість ціннісних настанов, чи так звана суспільна амбівалентність, є характерною особливістю всіх «транзитних» суспільств, які втратили раптом одну систему цінностей і не встигли засвоїти іншу. «Пострадянські країни, – окреслював цю ситуацію український філософ Олексій Шевченко, – пережили швидку зміну символічних координат орієнтації та ідентифікації їхнього населення, що, в свою чергу, призвело до різновиду ціннісного колапсу». Відтоді «українське суспільство все ще перебуває у стані своєрідного ціннісного "вакууму", пошуку системи ціннісних орієнтирів» (Ю. Шайгородський).

 

Соціологи відзначають, зокрема, надзвичайно високий рівень невизначеності у відповідях респондентів із посткомуністичних, особливо постсовєтських країн та разючу несумісність між декларованими ціностями і реальною поведінкою: висока заявлена релігійність поєднується з низьким відвідуванням церков, пошана до т. зв. «родинних цінностей» – із високим показником розлучень, поцінування освіти – із невеликим бажанням її продовжувати після здобуття диплому або ж займатися самоосвітою; прихильне ставлення до демократії – з низьким рівнем участі та неповагою до процедур.

 

І все ж, якщо вірити Роберту Патнему, жодна ситуація не є безнадійною. Тож в українському випадку варто пошукати своєрідних «точок зростання» – насамперед у тих сегментах суспільства і групах цінностей, де є певні проблиски «європейськості».

 

Із суспільними групами справа загалом зрозуміла: в усіх українських опитуваннях вік респондентів виразно корелює з їхньою проєвропейською орієнтацією. І хоча твердження професора Грицака про молодих українців як нібито ближчих за цінностями до своїх ровесників у Польщі й Британії, аніж до власних батьків і дідів – це, скоріш за все, ентузіастичне перебільшення, фактом є їхня справді істотно вища, ніж у всіх попередників, проєвропейськість. Більше за те, під цим оглядом, як показує Йоанна Конєчна, реґіональні відмінності між молодими українцями робляться дедалі меншими – хоча, слід зазначити, їхні відмінності у ставленні до Росії залишаються й надалі дуже великими.

 


Проросійські/прозахідні орієнтації українських респондентів за віком та реґіоном.
Джерело: «Values and the Future of Ukraine»

 

Висновки професора Головахи в цьому відношенні виглядають переконливіше, ніж припущення професора Грицака. Визнаючи важливість поколіннєвої зміни для розриву порочного кола, в якому дефективні інституції репродукують ретроґрадні цінності, а ті, своєю чергою, роблять дефективними всі інституції, він застерігає колег від надмірного оптимізму: «На жаль, механізм ретрансляції цінностей між генераціями все одно діятиме, і нові покоління зберігатимуть де в чому цинізм нинішньої епохи. І тут, до речі, утилітаризм має відіграти позитивну роль, адже юні циніки зрозуміють, що жити так, як у Європі, просто вигідніше й доцільніше. Дуже важливим для суспільного зламу має стати безвізовий режим із ЄС, який допоможе більшості населення України дістати досвід іншого життя й упорядкування соціуму».

 

Що ж до більш-менш засвоєних «європейських» цінностей, які дають шанс Україні зблизитися з Європою, то походять вони почасти з історичного, хай і обмеженого, «європейського» досвіду, почасти із дифузії європейських ідей і практик у пізніші часи – але найбільше, мабуть, зі свідомого вибору, обумовленого геополітикою. Символічна «Європа», хотілось би цього українцям чи ні, виявилася єдиною політичною й культурною альтернативою Російській імперії, котра не могла (і не може досі) погодитися з існуванням окремої української нації та ідентичності. Це правда, що така символічна самоідентифікація з «Європою» закорінилася більшою мірою у «старій» (тобто Центральній та Західній) Україні  і значно меншою – у «новій» (Південній та Східній). А все ж це дає українським європеїзаторам-західникам значно ширшу реґіональну базу, ніж її мають їхні російські колеґи, зосереджені переважно у кількох великих містах. Ширшою є й соціальна база в українських «західників», тому що їхній прозахідний вибір підтримують не лише ліберали, щиро віддані «європейським» цінностям, а й націоналісти (крім марґінальних радикалів), котрі вибирають «Європу» як «менше зло» і volens-nolens, різною мірою і в різній комбінації, приймають тамтешні цінності. У Росії майже всі націоналісти є запеклими антизахідниками, і в цьому сенсі вони – однодумці тамтешньої влади, а не союзники (хоч би й ситуативні) прозахідних лібералів.

 

Українці, як уже зазначалося, не надто відрізняються від росіян за переважним масивом ціннісних настанов. Так, до прикладу, з твердженням «Більшості людей довіряти не можна» погоджується 66% росіян і 70% українців (тимчасом як у Швеції з цим погоджується лише 37% респондентів, у Новій Зеландії – 42%; натомість рекордсменами з недовіри є 91% румунів та 96% філіппінців і тринідадців). Активними чи бодай пасивними членами політичних партій себе вважає 3% росіян і 5% українців (на тлі майже 50% «партійців» в Індії та 45% у США). Однакова кількість українців і росіян не хотіла б мати сусідами людей іншої раси (по 17%), іншої віри (15%), людей хворих на СНІД (54% негативних відповідей у Росії, 52% в Україні; для порівняння – таку нехіть у Швеції, Арґентині чи Уруґваї висловлює лише 6%), ще вища нетерпимість у росіян та українців до гомосексуалістів (відповідно 66% і 62% не хотіли б їх мати сусідами; вищу нетолерантність демонструють лише деякі африканські та мусульманські держави). Українці, щоправда, толерантніші за росіян щодо ґастарбайтерів (не хотіло б їх мати сусідами 32% росіян і 19% українців) та щодо людей, які розмовляють іншими мовами (не хотіло б їх мати сусідами 19% росіян і 12% українців), а також помітно, хоча й не кардинально відрізняються в кращий бік у питаннях ґендерної рівності.

 

Так чи так, а обидва суспільства істотно відстають від розвиненіших країн за ключовими показниками довіри і толерантності, а відтак і за рівнем соціального капіталу, бо ж від цих двох параметрів залежить насамперед його накопичення. Україна має тут порівняно незначну перевагу, але має також у певних істотних галузях обнадійливу динаміку. Так, за даними соціологів, в Україні відбувається поступовий відхід від патерналістських очікувань та зростання запиту на індивідуальну активність та інтернальну позицію: «Якщо у 2011 році майже 80% респондентів вважали, що саме влада повинна брати на себе відповідальність у забезпеченні життя кожного громадянина, то на сьогодні таких опитаних менше 60%. Найбільш схильні до патерналістських ціннісних орієнтацій найстарші та найбідніші опитані, до індивідуальної активності – наймолодші та найзаможніші. Рівень освіти також позитивно впливає на зміни у ціннісних орієнтирах громадян. Аналогічно змінюються погляди стосовно необхідності «зрівняння» доходів. Сім років тому майже 70% підтримували подібні ініціативи, сьогодні таких вдвічі менше. Натомість зростає підтримка тези, що потрібно стимулювати індивідуальну активність громадян шляхом розширення можливостей для збільшення доходів».

 

Серед інших позитивних показників заслуговує на увагу істотне зменшення (з 37% у 2013 році до 13% у 2018-му) кількості людей, які вважають виправданим давання хабара для розв’язання особистих питань, хоча на практиці хабарі дає майже вдвічі більше – 22% опитаних, зайво унаочнюючи драматичний розрив між ціннісними уявленнями та реальною поведінкою. Цей розрив, імовірно, є однією з причин, через які в Україні зростає кількість людей (до 70%), що хотіли би радикальних суспільних змін, і зменшується (до 20%) кількість тих, що хотіли б збереження статус-кво або повернення до status quo ante. Прикметно, що змін хочуть насамперед не бідніші, а заможніші (а також, передбачувано, молодші й освіченіші).

 

В Україні, на відміну від Росії з її програмовим сповідуванням «власних», великою мірою антизахідних, консервативних, а часто й цілком ретроградних цінностей, відбулося нормативне визнання «європейських» цінностей як бажаних для всього суспільства. Інша річ, що віддаль від нормативного визнання певних цінностей до їх практичного засвоєння й повсякденного втілення може бути справді досить великою. Надто, коли владні «еліти» систематично поглиблюють цей розрив, декларуючи, з одного боку, «європейський вибір», а з іншого – демонструючи своєю політикою й поведінкою прихильність до цілком інших цінностей і норм.

 

Проведене Інститутом Горшеніна соціологічне дослідження підтвердило прихильність більшості українських респондентів до так званих «європейських» цінностей (демократії, верховенства права, громадянських свобод; проблематичним у дискусійних фокус-групах виявилося лише питання толерантності). «У цілому, – підсумували дослідники, – європейський світогляд і цінності визнаються респондентами як гідний ідеал для наслідування… Водночас для українців характерним є те, що вони схильні гіпотетично підтримувати ці цінності, але у повсякденній практиці їх втілюють вибірково… Люди не вірять у дієвість цих принципів на території власної держави».

 

Перехід від нормативного визнання певних цінностей і засад до їх неухильного втілення у повсякденних практиках може бути справді надзвичайно складним і тривалим. На Заході цей процес зайняв майже тисячу років. Досвід східноєвропейських держав показує, що цей шлях може бути коротшим, проте теж досить вибоїстим і суперечливим. Україна, на відміну від Росії, наважилася ступити на цей шлях, і тепер його подолання залежить від здатності владних еліт послідовно застосувати проголошені «європейські» норми у власній діяльності, показати на особистому прикладі їхню дієвість і тим самим перемкнути наявну модель відтворення неґативного соціального капіталу на творення позитивного. Очевидна відсутність сьогодні таких еліт не повинна занадто розчаровувати. Вони рано чи пізно з’являться, якщо суспільство залишатиметься відкритим, проєвропейська молодь – пасіонарною, а «європейські» цінності – незаперечними принаймні на нормативному рівні, – про що владним «елітам» слід постійно нагадувати.

 

 

Висновки

 

Українці зберегли «європейський» демократичний свободолюбний інстинкт, і відтак спонтанне неприйняття будь-якої абсолютної влади – чим відрізняються від росіян. А проте, як і росіяни, не набули іншого, не менш важливого для Європи інстинкту –  правового. Вони й досі належно не усвідомлюють, що демократія – це не лише влада більшості, а й права меншості. Що свобода – це не лише вільний вибір, а й відповідальність. Що кожне право передбачає також певні обов’язки. І що всі ці прегарні «європейські» речі потребують для свого повноцінного втілення чіткої, осмисленої, інституційно вреґульованої процедури.

 

Українці не стали поки що європейцями за своїми підставовими цінностями, а тому й намагання запровадити у державі європейські інституції наражається на пасивний спротив не лише владних «еліт», а й переважної більшості суспільства. Немає іншого, однак, способу змінити цінності, крім як поволі реформуючи, модернізуючи інституції. У Європі на це знадобилося дуже багато зусиль і ще більше часу. Нема підстав сподіватися, що у нас цей процес відбудеться швидко й безболісно, за помахом однієї або й двох революційних паличок. Навздогінна модернізація, у принципі, є можливою за належного зовнішнього сприяння (як у випадку більшості східноєвропейських та кількох східноазійських країн) і наявності невеликої, але відданої реформам частини населення. В Україні, за різними даними, існує вже кільканадцять відсотків «пасіонаріїв», зокрема серед молоді, які сповідують європейські цінності й готові творити і відстоювати нові інституції – точки цивілізаційного зростання.

 

Соціологи пов’язують європейськість як систему ціннісно обумовленої суспільної поведінки з ініціативністю, новаторством, раціональним мисленням, законослухняністю, здатністю домовлятися – «зі сприйняттям компромісу не як поразки, а як спільної перемоги». Україна з усім цим має великі проблеми. Проте її траєкторія розвитку визначається не лише традиціями візантійсько-російського цезаропапізму і не тільки наслідками совєтського соціоциду. Але також – постійним впливом європейських ідей та практик, періодичним перебуванням різних її частин у європейському політичному і культурному просторі, та уявною або й реальною приналежністю до того простору щонайменше кільканадцяти відсотків згадуваних соціологами «пасіонаріїв».

 

 

31.10.2018