Львів, 30. жовтня 1918.
Десять днів минуло від хвилі, коли в сали Народного Дому у Львові проголошено публично утворення української держави з українських областей Австро-Угорщини. Відповідальні перед українським народом, господарем сих областей, чинники, члени законодатних тіл і відпоручники партійних орґанізацій, виконали пpавo самоозначення і покликали до життя новий державний твір і перший його законодатний орґан — Українську Національну Раду.
Перші рішення У. Н. Ради, перша основа нашого державно-правного устрою і перших конституційних підстав стали одначе на половині дороги. Передовсім не сказано нічого про певну суверенність і незалежність нового державного твору і тим самим не означено зовсім йoгo державно-правної будучности. Сей знак хитання що-до державно-правної будучности сього новотвору можна розуміти так, що може він бути залучений в одну державу зі своїм матірним пнем — самостійною українською державою в Київі. Ceго одначе не означено, а тільки після статута У. Н. Ради застережено їй в відповідній хвилі виконати право самоозначення для покликаного нею до життя нового державного орґанізму.
Тим самим оставлено змогу інтерпретувати становище У. Н. Ради як згоду з маніфестом австрійського цісаря з 17. с. м.
Проголошена у Львові дня 19. с. м. українська держава з простором около 75.000 квадратових кільометрів, а около шість і півміліоновим числом населення (після переписи з 1910 р.), в чім близько три четвертини українського, не булаби здібна до повного самостійного розвитку. Некорисне ґеоґрафічне положення i отверті границі, повне зруйнування війною цілої области, господарська руїна населення та господарська відсталість цеї території з виключним аґрарним характером, без промислу, хочби рільничого, не дають певних основ до державної самостійности сих областей. Прибитя воєнним спадком — воєнними тягарами — втисненя між сусідні більші державні орґанізми, визискувана сусідними промисловими державами з заходу, мусілаби скора стати фактичною їх кольонією, місцем збуту для всякої тандити. Очевидно, що в таких обставинах нема і мови про наш повний національний розвиток в сій державі, якої населення навіть при переведенню можливо як найкориснійших аґрарних реформ мусілоби скоро кидати землю і йти в світ за очи.
Така сама більше менше будучність в господарській і культурній сфері стрінулаби сю нову нашу державу, колиби вона війшла в державний союз з наддунайскими державами, що повстають на руїнах австро-угорської монархії, — творячи тоді для них предмет визиску.
Анектування областей цеї держави Польщею, чи навіть союз з нею, рівнавсяби ще скорійше її загладі, бо крім визиску господарського, що бувби там більше нахабний і безпощадний, що зруйнована Польща стараласьби двигнутися господарським коштом чужих областей — прийшовби і гніт національно-культурний, так добре нам звісний проєктами "nа zniszczеnie Rusi".
Одиноким певним ратунком для українських австро-угорських областей є їх повне державне з’єдинення з українською державою, з Kиївoм. Однорічне істнування цeї держави витворило cтільки національно-культурного добра, що всі наші півстолітні придбаня в Австрії в культурній сфері виглядають нині зовсім мізерно. Там маємо вже два державні університети, десятки середник і фахових шкіл, своє народне шкільництво, формування української академії наук, свою пресу і т. д., і ця культурна орґанізація з кождою хвилиною поширюється і поглиблюється. Обезпечення державної самостійности міжнародним мировим договором зробить це, що в короткім розмірно часі Наддніпрянська Україна стане культурною і могучою державою, маючою всі дані до дальшого всесторонного життя і розвитку.
Господарський розвиток цеї держави рівнож забезпечений. Родюча земля і технічно-господарська культура, величезна — як на нашу галицьку міру — банкова і кооперативна орґанізація, вуголь і зелізo та своє море творить основи і забезпечення, що українська держава не знидіє в нужді. Вкінци мало заселені простори Сибіри, Туркестану, Прикавказя і Закавказя творити муть і на дальше природні терени до української кольонізаційної експанзії, яка і на будуче буде їх здобувати для нас і творити нові великі українські етноґрафічні области.
Навіть на найгірший для нас випадок — відбудування Росії — сі господарські користи для нас не дуже маліють. І в сім найгіршім випадку наша національна культура на областях державної України таки вдержиться, укріпиться і буде розвиватися і не треба творити окремої держави в формі новотвора з 19. с. м. для її обезпечення.
Одним словом, нема ніяких обєктивних даних, що змушувалоби Українців Австро-Угорщини до творення другорядної, засудженої на животіння української держави, або до злуки її в наддунайський державний союз.
Для нас лишається отже тільки одно: всіми силами і всіми засобами стреміти до з'єдинення всіх українських земель, розділених доси кордонами, в одну державу, у вільну, самостійну українську републику. Ніякі страхіття, ширені деким серед нашого громадянства про слабість державної України, не повинні бути перешкодою до здійснення цього великого клича нинішної світової війни. Нехай нам присвічують приміри славянських і инших народів, що розбирають кордони і лучать в одну державну цілість порозривані доси шматки своєї землї.
Величезну вагу з'єдинення всіх українських земель розуміє добре наше селянство, що без виїмку має державну орієнтацію на Київ.
Цих кілька уваг треба було сказати, бо проголошення української держави з австро-угорських українських областей без означення її будучности, подиктоване тактичними мотивами, використовується в цей спосіб, що згадану порожнечу виповнюється австрійським змістом. Віденські державні круги і німецька преса зрозуміли цей новотвір як пробу ратування Австрії, чому ніхто публично не заперечив. Пішли переговори на давний спосіб з австрійским правительством, котре малими — як на нині — уступками в области адміністрації хотілоби зєднати наших політичних керманичів і то в хвилі, коли валиться ціла державна будівля і розлазиться на очах державний апарат, а поодинокі народи монархії ставлять для себе власні державні будівлі. Як щирі є заміри австрійського правительства, яку воно хоче нам дати "поміч", на котру надіялися наші керманичі, доказом є полишення в кабінеті Лямпаша польського міністра Ґалєцького, що виконувати ме дальше контролю над нашим народом і тоді, коли він в Австрії проголосив свою державну самостійність.
На дрібні уступки, які до недавна могли бути важними, тепер не пора. Велика хвиля вимагає не тілько великих діл, але і великого запалу і розмаху, на що доси не здобулися ті, що в Відни — не у Львові! — творять екзекутиву У. Н. Ради. В найбільшій хвилі, яку знає історія, не можна держатися пословиці "покірне теля дві корови ссе", але мужно і ясно станути на становищи з'єдинення і самостійности, яка нині може бути одинокою нашою плятформою, і виконати право самоозначення в напрямі з'єдинення всіх українських земель давної Росії і Австро-Угорщини в одну українську державу. Кождий день зволікання для нас безмежно шкідливий.
Українська Національна Рада має тільки покликати ліквідаційне правительство чи ліквідаційну комісію для австро-угорських українських областей для переняття державного апарату в сих областях — як се зробили Поляки — і передачі його в руки одноцільної української держави в Київі.
Звісно, це річ не легка, тим більше, що маємо проти себе польське правительство в Варшаві, яке при помочи польського урядничого апарату в Східній Галичині хоче в найблизшім вже часі заняти цілу Східну Галичину як складову часть польської держави. Хоронене німецькими і австрійськими баґнетами перед власним большевизмом хоче польське правительство поставити світ перед факт довершений. На поміч Австрії нам годі числити, і тут ми тільки своєю фізичною силою і своєю орґанізаційною справністю можемо охоронити себе перед повним національним поневоленням. Тому творення такої сили і орґанізаційного апарату після зазиву львівської делєґації У. Н. Ради є нашим першим обовязком.
А свідомість, що і наша справа мусить бути справою міжнародною і що кождий з нас є покликаний і обовязаний здійснювати хочби жертвою власного життя наш найвисший національний ідеал — утворення вільної, самостійної, з'єдиненої української републики — нехай нас всіх згуртує разом і веде одною дорогою — до Золотоверхого Київа!
[Діло, 31 жовтня 1918]