1710 року було затверджено першу Конституцію України. Вона у популярній літературі іменується по-різному: і «Бендерською конституцією», і «Конституцією Пилипа Орлика» і «Пактами і постановами».
Проте її правильна назва звучить так: «Постанови прав і вольностей держави Війська Запорозького…». Що ж було у тих постановах?
Преамбула і 16 пунктів – отакий лаконічний документ вийшов з-під пера тогочасної української політичної еліти на самому початку XVIII століття. У цьому документі ця давня, але питома українська політична еліта на повний голос заявила про свою суб’єктність на території Європейського субконтиненту, про свою причетність до християнського культурного світу, про своєрідність власної національної культури і про якість тієї національної – української – культури.
Ця Конституція не була одномоментним актом. Їй передували довготривалі роздуми і наради тогочасної еліти про роль і місце українського народу-нації в історії і культурі Європи, про роль і завдання – місію українців – в утвердженні християнських цінностей, про роль і завдання, а – головне – про здобутки українців у справі оборони цих християнських і демократичних цінностей і вартостей в історії Європи.
Наради тривали, як пише Пилип Орлик у «Листі до Стефана Яворського», довго, принаймні від 1707 року. Старшини вивчали раніші історичні документи – документи, які стосувалися статусу і стану Української церкви в часи Володимира і Ярослава, в часи Великого Князівства Литовського, в часи Речі Посполитої, аналізували контакти з Римським престолом, спроби відновити єдність західної і східної Церков митрополитом Київським Ісидором, митрополитом Київським Цамблаком, документи про відновлення української Єрархії при сприянні Петра Конашевича-Сагайдачного і заснування Києво-Могилянської академії, міжнародні угоди з Польщею – Річчю Посполитою, міждержавні договори зі Шведським королівством…
Увесь цей досвід колективний розум козацької старшини – найближчих прибічників і соратників Івана Мазепи сформулював в «Укладі прав і вольностей держави Війська Запорозького…», який і ратифікував український народ 1710 р. як свою Конституцію.
Погляньмо на текст історичного документу – Конституції 1710 року. У Преамбулі викладено бачення козацькою старшиною перебігу історії України від найдавніших часів: «Отак і войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) потрясав таким страхом, що той Візантійський імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв'язком з володарем того народу – нарік дочку кагана, тобто князя козаків нареченою своєму синові».
У цій фразі козацька старшина висловлює свою позицію причетності до православної віри. Відомо ж бо, що саме від Константинопольського Патріарха дістала Русь-Україна свого часу Благодать віри Христової, і що Хрещення Руси-України відбулося саме у Києві. Тому й бачимо у Конституції 1710 року промовисту фразу: «Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав».
Здавалося б, навіщо наголошувати усім відому тезу? Читаймо далі: «Для того закликав ревного заступника за православну віру, палкого оборонця одвічних прав і вольностей Вітчизни, звитяжного гетьмана вічної пам'яті Богдана Хмельницького, який з Його Божественною допомогою […] та ще завдяки власній проникливості, старанню, величі духу і замислу визволив з польської неволі Військо Запорозьке і закріпачений, пригноблений руський народ, – та й добровільно піддався сам і весь народ козацький віддав під самодержавну руку Московської імперії. Мав-бо надію на те, що вона, як єдиновірна з нами, буде непорушно дотримуватися своїх зобов'язань, які викладені у договорах і статтях, скріплених присягою, і повік оберігатиме своїм покровительством Військо Запорозьке і вільний руський народ, шануючи суверенність їхніх прав і вольностей».
Проте пізніше відбулися зміни. Договір 1654 року не передбачав змін канонічного статусу Київської митрополії. Проте від 1686 року зміни стали незворотними.
Як стверджено у Конституції, «Однак по кончині блаженної пам'яті гетьмана Богдана Хмельницького ота Московська імперія всіма можливими способами і засобами намагалася обмежити права і вольності Війська Запорозького, нею ж підтверджені, і скасувати їх до решти, а на вільний козацький народ, якого не здолала завоювати збройно, віроломно накинути невольничу кормигу. Отож, скільки б разів Військо Запорозьке не зазнавало отакої наруги, воно було змушене власною кров'ю, з відчайдушною мужністю захищати недоторканість своїх прав і вольностей. У тій боротьбі його милостиво підтримував сам Бог, месник за кривди».
І далі: «І врешті, вже цілком недавно, за проводу ясновельможного гетьмана блаженної пам'яті небіжчика Івана Мазепи, Московська імперія замірилась-таки доконати своїх злочинних намірів і, відплачуючи нам злом за добро, – замість почуття вдячності за роки неоціненної вірної служби, замість того, щоб прихильно подбати про військову скарбницю, вичерпану до останку воєнними діями, – забажала у відплату за безліч лицарських подвигів і битв, у яких козаки не щадили своєї крові, перетворити їх у своє регулярне військо, [українські] міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а Військо Запорозьке, що перебуває у низових околицях Дніпра, до решти викорінити і саме ім'я його навіки стерти з пам'яті, Усе те було очевидним, і нині ще існують тому свідоцтва, свідчення і починання».
А в пункті IV Конституції читаємо: «Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його грунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців – Січ-заступницю».
“Військове гніздо запорожців” недарма назване у тексті “Січ-заступниця” (Sicz antemurale); у староукраїнському тексті цієї прикладки немає. З одного боку, ця функція і покликання прирівнює запорожців і козаків до народу-шляхти, до рицарських орденів Європи, з іншого, – стає достатньою мотивацією для розірвання угоди з Московською владою, адже та всіляко утискувала Військо Запорозьке у його споконвічних правах і вольностях, “а наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців – Січ-заступницю” (аd extremum sedem militarem Siecz antemurale Zaporoviensium fugibundo Marte in ruinam redigerat), причому виконала це fugibundo Marte – облудно (дослівно: полохливим Марсом); ця репліка наявна лише в латинському тексті.
Твердження Конституції 1710 р. кореняться у підставових рисах світогляду нації, відображають особливості тогочасного світосприйняття. Як пише Олександра Трофимук, «Пилип Орлик використав у Конституції дві основні міфологеми “козацької нації”: релігійну мотивацію чину “antemurale” і секулярне прагнення до незалежності. У синтезованому вигляді вони приймають форму хозарської етногенеалогічної легенди, за котрою козаки були споконвік незалежним станом, який добровільно служив володарям на основі угод.
Отож – з одного боку маємо тут християнську концепцію «antemurale» – захист власних прав і свобід, у тому числі й релігійних, культурно-національних, з іншого ж – поєднання ідеї національного подвигу у християнському розумінні, як власне захисту своїх ідеалів. Ці дві категорії давали тодішній українській еліті підставу до політичних контактів із володарями «милістю Божою» – до політичних контактів з однодумцями.
Тому й бачимо у тексті Конституції це наголошення на розриві з Московською імперією, яка зрадила і очікування і плани українського православного народу. Тих людей, які чесно і справедливо, праведно виконували свої обов’язки. «Не жаліючи власнї крові»…
В окремих пунктах Конституції 1710 року окреслено проблеми організації різних аспектів державного устрою Гетьманщини: визначено кордони держави (пункт II), панівну ідеологію та організацію шкільництва (I), запровадження парламенту – Генеральної ради, як законодавчого та дорадчого органу при гетьманові (VI). У різних пунктах наголошено на важливості впорядкування фінансів, судівництва (причому йдеться про розподіл законодавчої, виконавчої та судової гілок влади), визначено порядок налагодження міжнародних стосунків, організації системи поширення інформації та системи пересування, впорядкування торгівлі, усталення прав міського населення і зокрема закону про столицю України – місто Київ, підтверджено права різних соціальних груп населення, зокрема “роксоланських посполитих” та козацьких вдів.
Всі ці елементи Конституції 1710 року об’єктивно свідчать про те, що цей документ описує систему новопосталої держави, модерної держави української нації, яка стала наслідком тривалої драматичної історії, виборювання своєї незалежності і суб’єкності на політичній карті Європи. Проте ішлося і про ідентичність, яка мала універсальний вимір. І таким виміром постає національна Церква.
Процитую ще раз: «Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для краю, що йому наділений, наданий і довірений від апостольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади.
Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі».
Так три сотні років тому (дослівно – 308!) наша політична еліта висловила своє прагнення до культурної і духовної незалежності. До самостійності.