Під прапором мураєвщини

Ярослав Грицак продовжує ошелешувати своїми парадоксальними висновками, які, однак, не мають під собою здорового підґрунтя.

 

 

Спочатку він виголошує доволі підозрілу, як на талановитого історика, думку: «Настав час українцям зрозуміти: економіка не барон Мюнхгаузен, вона не витягне сама себе із болота за волосся. Економіка запускається політикою. Але не тією, що прописує мовні квоти».

 

Невже це справді той сам Ярослав Грицак, якого ми знаємо, а не який-небудь, прости Господи, мураєв, калєснічєнко чи табачнік?

 

Недарма ж свіжу статтю Я. Грицака відразу підхопили російськомовні, а навіть російські, сайти. І недарма ще до нашого історика адепти русского міра тринділи те саме: «Язык, конечно, на хлеб не намажешь. Язык не может подменять решение экономических проблем или проблем по безопасности. Украинизация почти не дает возможностей прорыва в области модернизации и экономики».

 

Тобто не Я. Грицак Америку відкрив, але повторив те, в чому вже багато років намагаються нас переконати ненависники українізації.

 

А далі, споглядаючи військовий парад, наш історик впадає в ще більшу мураєвщину: «Чому ж за україномовного президента у нас проблеми з економікою?» Та наступна фраза просто добиває: «І, навпаки, за російськомовного – хай бандита і з авторитарними замашками – економіка зростала? Може, тому що російськомовні президенти байдужі до національного будівництва?»

 

Це вже ніяк на голову не налізає. Невже так важко було зазирнути до Вікіпедії? Я теж не економіст. Але, якщо взяти зростання ВВП України, то при українськомовному Ющенкові у 2006 році було 7,6%, у 2007-му – 8,2%, а при російськомовному Януковичу в 2010 році – 4,1%, в 2011 – 5,4%, в 2012 – 0,2%, а в 2013 – 0,0%!!! А з 2016 року знову ВВП росте.

 

Не знаю, чи нашому історику пороблено, але не може він не бачити, що за останні чотири роки зроблено в Україні далеко більше, аніж за попередні двадцять. І це при тому, що країна перебуває в стані війни й велика частина коштів виділяється на знищену російськомовними папєрєднікамі армію.

 

Я письменник і не знаю, чи це зростає добробут нашого народу, чи його культура, але хоч ціни на книжки значно виросли, а книжок видають все більше і купують більше.

 

І хоча ціна на бензин теж виросла, але обсяги продажу бензину й солярки зросли, машин на вулицях не меншає.

 

Дивний комплімент історика на адресу Януковича як економічного реформатора спонукав мене зазирнути вглиб: а що раніше думав Я. Грицак про Януковича?

 

Виявляється, Янукович подавав великі надії. В січні 2014 року Я. Грицак дав інтерв’ю Д. Гордону: «Комментируя заявление спикера парламента Крыма Владимира Константинова, что Янукович, как в свое время Хмельницкий, сделал правильный выбор и взял курс на Россию, историк сказал, что украинский президент больше похож на Ивана Мазепу.

 

І далі: «В 19-м веке в Украине было сформировано два течения: богдановцы и мазепинцы. Богдановцы выступали за автономию, но в союзе с Россией, а мазепинцы – за полное отделение от России. После 1917 года и, особенно, после развала СССР в украинском обществе доминируют мазепинцы. Возможно, Янукович и хотел бы стать богдановцем, но поле для маневра у него для этого слишком узкое. Каждый президент по определению является мазепинцем...» Після цього він цитує відомого буковинсько-галицького перекинчика: «В свое время политолог Кость Бондаренко так заявил о нашем [!!!] президенте: «Янукович за независимость Украины пасть порвет!».

 

Янукович – новітній Мазепа! Це ж треба! В той час, коли я волав: «Убий підараса!», коли опублікував фейлетон «Останній бункер», де передбачив Майдан і штурм Межигір'я та Банкової, галицький історик усе ще вірив, що Янукович може стати другим Мазепою?

 

Ні. Владімір Константінов мав більшу рацію. Янукович не просто продався Росії, він знищив армію, погодився на те, щоб ключові посади в країні зайняли московські воєводи. Він провадив тотальну русифікацію і розграбунок країни.

 

Далі він пише про те, що «міжвоєнна Польща теж була однією з найбідніших держав Європи... До того ж славилася своєю агресивною націоналістичною політикою проти національних меншин... Логіка була простою: спочатку збудуємо сильну національну державу, а економіка запрацює сама собою».

 

І, мовляв, у цьому помилка Польщі, як і помилка сучасної України: «Наприклад, якби справа дійшла до великомасштабного зіткнення із російською армією, чи встояла б українська армія? Не повторила б вона долю польської армії в 1939-му, коли Вермахту вдалося зломити її трохи більше ніж за два тижні?»

 

Отже, Польща програла війну через слабку економіку? Хоча й трималася два тижні. А Львів боронився цілих 10 днів. Звісно, 10 днів оборони Львова – не так уже й багато, але цього терміну було цілком достатньо, аби попадали цілі держави. За 5 днів німці захопили Голландію, а ще за 5 – Бельгію і Францію, за 7 днів було зламано опір Югославії.

 

Так-от Голландія, Бельгія і Франція були економічно значно сильніші за Польщу. Але не за польський дух. Бо Чехословаччина, яка взагалі не боронилася, була теж економічно сильнішою за Польщу. Але нам не відомі битви армії Чехословаччини порівняні з обороною Вестерплятте, Бреста чи обороною Львова. То, може, дух тут більше вартує, як економіка?

 

Як на мене, вся піраміда доказів історика розсипається.

 

А мураєвщина й далі присутня: «Але що робимо ми? Правильно: до пожежного та інших інспекторів додаємо ще одного — мовного!»

 

Авжеж, мовні інспектори давно й активно були висміяні нашими ворогами і русифікаторами. Дивно, що й у цьому випадку до них приєднався Я. Грицак. Адже в багатьох значно розвинутіших країнах існують мовні інспектори і поліцейські. Бо не можна так знущатися з мови, як ми це бачимо на кожному кроці. В Німеччині оштрафували турка за неправильний напис на крамниці... турецькою мовою! А в нас кожен пише, як йому його куций мозок підказує, і – жодних штрафів.

 

«Я не стверджую, що перехід на російську мову зробив би нас багатими, – роздумує Я. Грицак. – Просто кажу, що економіка не запускається гуманітарною політикою, мовною чи історичною».

 

Але приклад В. Ющенка свідчить про протилежне: він запустив економіку, не цураючись гуманітарної, мовної та історичної політики, яку успішно довів до ручки новітній «Мазепа».

 

 

24.10.2018