Про арт-критиків, які пишуть портрети художників, але породжують не менший інтерес, ніж самі художники
15-16 вересня у Києві в рамках VII Мистецтвознавчого Конкурсу відбулися лекції з провідними мистецтвознавцями, арт-критиками, кураторами, редакторами. Лекції зосереджувались довкола теми портрету художника і факторів, що впливають на затребуваність мистецтва в сучасному світі. Окрім того, вони дали змогу придивитися до особистості арт-критика і порозпитувати учасників про їх мотивацію займатися такою не надто відомою для загалу справою. Тож виникла нагода поряд з портретом художника створити портрет арт-критика.
Учасники та організатори VII Мистецтвознавчого Конкурсу (перший ряд зліва на право: Анастасія Холявка, Анна Філіпова, Поліна Ліміна, Катерина Носко, Наталя Мандра, Анна Калугер, Валентина Клименко; другий ряд зліва направо: Лілія Гоголь, Валерій Шаповалов, Юрій Весельський, Влад Головко, Тетяна Волошина)
Валентина Клименко, координаторка Мистецтвознавчого Конкурсу: «Конкурс існує уже 7 років, і щоразу після визначення переможців і вручення призів засновниця Stedley Art Foundation і Мистецтвознавчого Конкурсу Стелла Беньямінова запитує мене: це комусь потрібно? Оскільки щороку учасники, а серед них є філософи, філологи, культурологи, мистецтвознавці, художники, музикознавці, журналісти, своїм інтересом до Конкурсу підтверджують його потрібність, я не шукаю додаткових аргументів.
Конкурс в принципі дає хорошу мотивацію у вигляді призів: за перше місце – триденна поїздка до Італії, дивитися музеї, за друге місце – 5000 грн, і за третє – мистецька бібліотека від видавництва «Родовід» на суму 2500 грн. Плюс гарантована публікація текстів призерів, і на розсуд редакторів - не тільки призерів - у медіа. Але ми подумали, що вимагати від молодих людей хороших критичних текстів, не давши їм хоч мінімальних підказок у вигляді лекцій – це нечесно. Так з’явився «освітній вікенд» у вересні, і з’ясувалося, що він – один із найцінніших бонусів. Для фіналістів, тобто тих, хто пройшов перше експертне сито, читали лекції куратор Валерій Сахарук, завідуюча відділом мистецтва ХХ-ХХІ століття НХМУ Оксана Баршинова, мистецтвознавиця, лекторка Діана Клочко, кураторки і арт-критикині Аліса Ложкіна, Ольга Балашова, Ліза Герман, Катерина Носко, Катерина Ботанова, історик мистецтва Богдан Шумилович, головна редакторка онлайн журналу Korydor Віра Балдинюк, професорка філософії з НаУКМА Ірина Бонадревська, редактор Костянтин Донін, фотограф, журналіст Олександр Ляпін. Це хороший викладацький пул для курсу чи школи з арт-критики.
Мистецтвознавчий Конкурс – це історія про вливання нової крові в українську арт-критику. І про об’єднання різних інституцій, людей, ініціатив навколо «вирощування» критичного, розумного, освіченого українського арт-критика. 16 листопада вітатимемо нового переможця».
Катерина Носко аналізує приклади портретів
Катерина Носко, мистецтвознавиця, головна редакторка IST Publishing: Радію, що подібні ініціативи у культурному полі існують. Це можливість випробувати свої сили, поспілкуватись з колегами, обговорити професійні питання та отримати фідбек на свою роботу від фахівців. Це усе сприяє розвитку арт-критики. Конкурс є однією з тих небагатьох можливостей випробувати себе.
– Чи потрібні арт-критики суспільству так само, як художникам?
– Арт-критики є повноцінними агентами в культурному полі. Комусь з художників вони стають важливими співрозмовниками, людьми, з якими ведеш розмову про свою роботу. Але завжди будуть ті, кому ця фігура буде здаватися зайвою. Арт-критик робить спробу розставити все по своїм місцям, прокоментувати, визначити цінності в контексті сучасних процесів у мистецтві.
– В чому полягає відмінність арт-критиків від мистецтвознавців?
– Мистецтвознавець, передусім, працює з наукою, або навіть системою наукових дисциплін: історією мистецтва, різними джерелами, атрибуцією, іконографією тощо. Арт-критик – це такий, можна сказати, «креативний мистецтвознавець», який критично дивиться на те, що відбувається сьогодні, може оцінити чи дати інтерпретацію, тоді як мистецтвознавець – не завжди.
– Де арт-критик може сформуватися як фахівець? Чи є якісь освітні заходи, окрім цих лекцій?
– В Україні ситуація така, що потрібно активно займатися самоосвітою, якщо хочеш працювати в цій сфері. Є окремі курси, лекції, але провідна роль відведена саме самоосвіті та розвитку критичного мислення, вмінню відділяти вартісне від того, що ним лише хоче здаватись.
Ліза Герман розповідає про роботу зі спадком художника
Ліза Герман, історикиня мистецва, арт-критикиня, незалежна кураторка: Цей конкурс – це дуже-дуже важлива ініціатива. Він один в своєму роді, оскільки для мистецтвознавців і арт-критиків практично нічого не організовується. Для художників таких заходів більше, а для людей, які пишуть, можливостей дуже мало. Мені здається, зараз в Україні важкі часи для арт-критиків, бо мало видань. Ті, які мали розділ про культуру, закривають його, як це сталося на «Українській правді». Тобто люди, які можуть писати, є, але їм складно розвиватися. Тому Конкурс супер важливий, бо надихає і дає, як мінімум, причину писати, сприяє духу суперництва, що теж непогано. І звісно ж, створює контакти між людьми. Мені здається, цей Конкурс зараз закриває деяку прогалину в культурі та освіті.
– Навіщо арт-критики художникам?
– Це насправді питання до художників (сміється). Щоб бачити сторонню, але професійну думку про свою практику. Для мене як для куратора, про чиї виставки теж пишуть, дуже важливо мати сторонній погляд на те, що я роблю.
– Чи впливає арт-критика на роботу художника?
– Як на мене, критика зараз вже немає такого великого значення, як мала раніше. Зараз роль критиків часто виконують куратори, від їхнього бачення залежить багато. А критика менш активна і менш впливова.
– А суспільству арт-критики потрібні?
– Потрібні, бо це, власне, медіатори, провідники у складний, не завжди зрозумілий світ мистецтва, де критик має бути навігатором, може дати додатковий контекст, який непідготовлений глядач не може взяти з інших джерел. Завдання критика для суспільства – пропагувати мистецтво і робити його привабливим, заохочувати до сприйняття.
– В Конкурсі беруть участь люди з різною освітою, не тільки мистецтвознавці, тож арт-критика об’єднує професійно різнопланових людей?
– Мені це не здається проблемою. Щоб писати про мистецтво потрібно мати ерудицію, понятійний та категоріальний інструментарій, але його не обов’язково отримувати на мистецтвознавчому факультеті. До того ж, розуміти мистецтво – це те, що в певному сенсі тренується, але в певному – як дар, нехай це і пафосно звучить. Відчувати мистецтво – це внутрішня історія. Талант до письма може бути в людини, яка має технічну освіту, поряд з тим не всі, хто студіює мистецтвознавство, можуть писати гарно. Багато в чому це питання практики і самоосвіти.
Костянтин Донін, головний редактор Stedley Art Foundation : Арт-критика ніяк не затребувана і виконує маргінальну функцію, обслуговуючи тих небагатьох, хто може собі дозволити цікавитися мистецтвом, в кого є для того і матеріальні, і ментальні підстави. Це дуже вузьке коло, відповідно і тих, хто його обслуговує теж мало. Конкуренція жорстка. Тому мені здається дуже здоровою західна практика, коли інтелектуальні «вершки» на кшталт мистецтвознавства це скоріш хобі, ніж професія. Навіть деякі Нобелівські лауреати з літератури жили на зарплату викладачів, тобто вони не тільки писали вірші. А ми все ще рухаємося по якійсь радянській інерції, коли гуманітарний «прошарок» утримувала держава заради суто пропагандистських ідеологічних цілей. Ідеологія давно зникла, а «прошарок» залишився.
– Яка роль Конкурсу в формуванні середовища арт-критиків?
– Роль – колосальна. Щороку він збирає близько 30-ти учасників, найвмотивованішу, найактивнішу творчу молодь. Користі від конкурсу більше, ніж від усього «мистецтвознавчого» факультету Художньої академії.
– Що б ви порадили тим, хто хоче практикувати арт-критику?
– Читати правильні книжки. Потрібно знайти такі, після яких рука не підніметеся писати. Я точно знаю, що такі є. Тож, якщо ви все ще хочете писати, ви їх просто ще не знайшли.
Валерій Шаповалов, мистецтвознавець: Зараз мій основний інтерес – сучасне мистецтво. І я вказав у мотиваційному листі, що мене мотивувала взяти участь у Конкурсі потреба сісти і написати текст. Відрефлексувати зібрану інформацію, розплутати її, як клубок, і перевести в 10 000 знаків.
– Були сумніви, чи подавати лист на Конкурс?
– Жодних. Побачив, зрозумів, що якщо я чекав на якийсь знак, то ось він. Написав лист і ось я тут.
– Твоя професійна діяльність впливає на те, що ти пишеш зараз?
– Я вже не вчуся і на даний час ніде не працюю. Але саме інтерес до мистецтва визначає те, що я пишу.
– Що тобі дали лекції, організовані в рамках Конкурсу?
– Дали більш чітке розуміння напряму, в якому хочу рухатися. З’явилися нові ідеї. Однозначно, текст який вийде після них буде кращим, ніж якби я на них не пішов.
Анна Калугер, історикиня мистецтв, театральна критикиня: Цей Конкурс для мене перш за все – форма соціалізації. Критичне середовище в Україні дуже роззосереджене, є багато людей, які пишуть, але не знають один про одного. Я зацікавлена у створення комунікаційних майданчиків між людьми, які роблять спільну справу. Вже рік існує мій проект - дискусійний клуб з історії мистецтв Art History Discussion Club, куди ми запрошуємо тих, хто робить щось цікаве в сфері мистецтва, тих, хто готові підіймати, актуалізувати мистецтвознавчі проблеми в Україні. Свого часу він теж створювався як комунікаційний майданчик, в першу чергу як своєрідне комунікаційне доповнення до кафедри історії мистецтв КНУ ім. Т.Г. Шевченка, яке згодом трансформувалося в самостійний проект. Комунікацію варто налагоджувати як в університетському колі, так і в загальному - мистецтвознавчому середовищі Києва. Цей принцип ми брали за основу, засновуючи цей проект, він лишився незмінним, єдина різниця – в якості комунікаційних майданчиків ми почали використовувати галереї, національні музеї, незалежні арт – простори і, умовно, вийшли за межі просто студентського проекту. Коли ми представляли цей проект у Гамбурзі серед подібних мистецтвознавчих ініціатив на конференції AMSC, ми зрозуміли, що наш клуб – частина європейської тенденції певної «діалогоцентричності». Адже все починається з діалогу, від середовища – до нових теоретичних шкіл.
– Чи заповнюють лекції, які відбуваються у рамках Конкурсу, прогалини в офіційній мистецтвознавчій освіті?
– Я не можу назвати жодного спеціалізованого академічного курсу по арт-критиці чи редакторській майстерності художнього тексту. Тому лекція з редагування у конкурсній програмі– перший досвід у моєму житті, коли довелося працювати з текстом, як з художньою одиницею, а не просто набором знаків.
– Що порадиш тим, хто хоче взяти участь, але не наважується?
– Подавайтеся обов’язково! Знайомтеся, спілкуйтеся. Це не просто сприятиме вашій роботі, а дозволить утворитися стійкому колу однодумців, мистецькому прошарку, який вам ж покаже, що не ви одні працюєте над проблемними питаннями.
Юрій Весельський, історик мистецтв, куратор мистецьких проектів: Мене дуже цікавить арт-середовище, тому я планую спробувати себе в якомога більшій кількості ролей, які його стосуються. Я працював як художник, як медіатор, як куратор, як проектний менеджер… Зараз вирішив поекспериментувати саме з написанням критичних текстів.
– Бачиш якісь перспективи для себе в арт-критиці?
– Після цього експерименту подумаю (сміється). Мені здається, зараз це доволі популярна, навіть «модна» сфера, про що свідчить навіть те, скільки людей стежать за цим Конкурсом. Для мне він, власне, є можливістю побути в середовищі і визначитися, чи буду надалі займатися арт-критикою.
Валентина Клименко з учасниками Конкурсу
Наталя Мандра, художниця, аспірантка Інституту проблем сучасного мистецтва: Коли я побачила оголошення про конкурс вперше, звернула увагу на вікове обмеження. Я подумала: терміново треба щось писати, бо ще рік – і я не зможу взяти участь. Це було в 2014 році, виникало багато роздумів про те, що в таких умовах може робити художник, це все накопичилося, і я написала есе. Воно вийшло надто загальним. Це я зрозуміла, коли стала порівнювати тексти інших конкурсантів і лекторів з власним підходом до обраної проблематики. Тому в плані навичок роботи з мистецтвознавчим текстом конкурс багато дав. Були запрошення відвідувати виставки і писати про них.
Влад Головко, вільний арт-критик: Удруге беру участь у Конкурсі. Мій підхід до написання тексту не змінився. Каркас стоїть той самий, він, радше, обріс новою «тканиною». Я краще зрозумів, як писати текст, як розподіляти час для роботи, на що звертати увагу в процесі, як потім редагувати написане. Конкурс спонукає писати більше, бо створює таку атмосферу здорової конкуренції. Іноді дуже потрібен саме зовнішній стимул.
– Мені здається, що участь в Конкурсі і вихід у фінал сприяють впевненості в собі…
– Так. Пишучи тексти не на оцінку, а просто для себе, ставишся до них або надто критично, або надто компліментарно. Але коли отримуєш оцінку ззовні, то вона дуже корисна і справді допомагає покращити роботу.
– Чого очікуєш від цьогорічного Конкурсу?
– Минулого року я писав про Воротньова і планував надалі досліджувати його творчість, тепер спрямований цьогорічною темою. Але зараз зрозумів, що хотів би докорінно змінити підхід. Я вирішив пошукати когось з, на мою думку, несправедливо відкинутих українських художниць.
– Твій інтерес до арт-критики виник під час навчання?
– В мене філологічна освіта. Мене цікавить саме явище критики, не тільки в контексті візуального мистецтва, а культури загалом. Я б не розмежовував театральну критику, літературну, кінокритику, фотокритику…
– Ти розглядаєш цей Конкурс як можливість додаткової неформальної освіти?
– Це не стільки навчальний проект, як своєрідна лабораторія. Нам дають багато можливостей, нам допомагають, скеровують, ми можемо експериментувати. Арт-критика це спосіб мислення, який можна застосовувати до багатьох родів діяльності. Чи писатиму тексти? Не певен. Але зараз є запал до цього.
Поліна Ліміна, авторка, кураторка: Як на мене, Конкурс - комунікаційний захід, адже тут ми формуємо власні кола спілкування і стаємо частинами чиїхось таких кіл. До того ж, тема Конкурсу дуже близька до того, що я роблю. Останні роки я займалася біографіями художників і мені цікаво відійти від тих доробків, які вже є і знайти нові підходи до теми, конкретизувати власні інтереси.
– Ти є авторкою трьох книг[1], в тебе, мабуть, найбільший досвід в написанні мистецтвознавчих текстів серед учасників Конкурсу. Чому ти вирішила взяти в ньому участь?
– Мені було цікаво взяти участь саме в події такого формату. Перш за все, мені дуже хотілося познайомитися з іншими учасниками, бо в мене була певна відірваність від кола моїх однолітків, які цікавляться мистецтвознавством, арт-критикою.
– Що тобі дали лекції, на яких ми були в ці дні?
– Цінним було прослухати про особистий досвід спікерів. На лекціях вони багато розповідали чогось такого з «внутрішньої кухні», а це ті речі, про які в інших умовах не довідаєшся.
Що б ти порадила тим, хто тільки починає працювати як арт-критик?
Я не погоджуюся з позицією, що писати – це виключно талант. Це практика. Тільки постійно пишучи можна навчитись впорядковувати власні думки, надавати їм форми, цікавої для читачів. Тому необхідно сміливо занурюватися в середовище і писати, писати, писати. І обов’язково ділитися з іншими.
[1] Поліна Ліміна. Професія: художник. Книга про Сергія Якутовича. – Видавництво Артбук, 2018. – 192 с.: іл. [укр., англ.]; Як у Тіні. Георгій Якутович як ілюстратор книги «Тіні забутих предків» / Упорядники: Поліна Ліміна, Павло Гудімов; Тексти: Поліна Ліміна; Дизайнер: Катерина Сіваченко. – Київ : видавництво Артбук, 2017. - 184 с.: іл. [укр., англ.]
Фото: Руслан Сингаєвський