Як знайти свій рецепт успіху у світі, де чи не єдиною визначеністю є невизначеність? Про реальність, у якій ми вже увійшли в еру змін, коли знати недостатньо, коли сотні професій зникають, а натомість з’являються нові, а страх — наша найбільша перепона. Мотивуючий виступ керівної партнерки юридичної компанії Danevych, коуча Міжнародного Еріксонівського університету Наталі Каді під час Tedx UCU в рамках Днів УКУ.
Ми всі боїмося змін. Ми не знаємо, якими вони будуть, боїмося нових правил гри, нас лякає невизначеність, невідомість. Не варто. Ера змін вже розпочалася, а невизначеність — її головне правило.
Близько 35 років тому ми із сестрою-близнючкою повертались з дитячого садочка. Тоді це були місця, де ліпили однакових їжачків і осінні листочки. І ці роботи віддавали батькам. Школа, у яку ми із сестрою вступали після дитячого садка, межувала із садочком. Першого вересня на лінійці з нами стояли ті самі друзі, але вже в новій ролі. Ми були дітьми лікаря та інженера, і питання про те, як ми могли навчатися, не стояло. Лише на відмінно. Оскільки ми були відмінницями у школі, далі могла бути тільки вища освіта. Школа — це був п’ятиповерховий заклад, поділений на однакові класи, з однаковою кількістю парт та стільців і однаковими книжками. Все чітко та зрозуміло. Зрозуміти, що ти не в своєму класі, можна було, тільки помітивши, що довкола не ті люди. Чіткі предмети, чіткі завдання і все взагалі чітко і зрозуміло. Дитячий садочок — школа — університет — робота на все життя.
На той час для мене, друзів і родини все було чітко, визначено і зрозуміло. Але ким визначено і для кого зрозуміло? Класно, коли в тебе є чітка мапа з усіма станціями метро у Парижі, круто, коли, приїжджаючи в Стентфорд, я бачу мапу, на якій більше аніж 200 навчальних закладів. Але чи круто мати мапу власного життя, визначену кимось для тебе? Суспільством, друзями, стандартами, нормами. Моя мама — лікарка, вона має стаж роботи 47 років в одному кабінеті. Я запитала її, чи не жалкує про це. Відповіла, що не жалкує. Я спитала, чи не жалкує за тим, скільки ще вона не дізналась, не спробувала себе в чомусь. Жалкує. Вона стала на життєвий шлях і не змогла зійти вбік, аби подивитись, що ще є за рамками її медичного кабінету.
Професії на все життя більше не існує. Визначеності більше не існує. Будь-яке передбачення про майбутнє зараз однаково неправильне. Єдина реальність і єдина незмінна — це зміна, невизначеність, нестабільність. До 2030 року 700 млн людей у всьому світі втратять свої робочі місця. У США, на складах Amazon, близько 100 тисяч роботів замінили собою людей. В ОАЕ розробляють програми, які би захищали робочі місця і розподіляли їх між людьми та роботами. За два роки у світі винайдуть 153 нові професії. А до 2025-го — 157 професій зникнуть. А чи можете уявити, що цих професій зараз навчаються наші діти?
Визначеності не існує, і це круто, бо виникає нова ера — ера людини, коли в центрі всього — людина. Справжня людина, а не та, що садить дерево, будує будинок і возить тещу на море з дітьми. А та людина, яка ставить собі запитання, хто я, які мої цінності, що я можу і, головне, що я хочу.
Оксфордський університет провів дослідження і визначив, що на 85% успіх людини майбутнього визначатимуть не професійні точні знання, а soft skills — все, що пов’язане з комунікацією, взаємодією, емоційним інтелектом та інтелектом допитливості.
Трохи про навички майбутнього, без яких нам не досягти успіху. Йдеться передусім про готовність до змін. Поняття changeability ще не має українського відповідника. Це здатність сприймати все по-новому: сьогодні так, завтра — інакше, і не опиратись змінам тому, що щось треба робити по-новому чи до чогось треба ставитись по-новому. Серцем і душею сприймати нові інструменти, пробувати себе, ставити питання — а що, якщо я це спробую?
Ще одне поняття — findability. Кількість інформації, яку ми споживаємо щодня, нереальна, її неможливо виміряти. Відео, букви, знаки, цифри, шум, запахи, все інше. Знати сьогодні недостатньо. Більше того, не треба засмічувати голову знаннями, натомість треба вчитись знаходити необхідну інформацію — це те ключове, за що нас будуть цінувати. Там і критичне мислення, і аналітичне, там і питання: «А для чого це мені? Яку інформацію з цього потоку я виберу для себе?».
Ще одна надзвичайно важлива навичка — комунікація. Кордонів більше немає, Facebook відкрив найбільший у світі офіс openspace. Чи можете собі уявити, що в офісі на 10 тисяч осіб немає перегородок, немає кабінетів?! Через взаємодію, через комунікацію, через спільну реалізацію мети, завдань, цілей люди можуть досягати набагато більших результатів. У Netflix — компанії, де працює чотири тисячі осіб, єдина політика, яка регламентує робочий графік працівників, — це 156 слайдів, які показують під час інтерв’ю і де йдеться про принципи, повагу, включеність, небайдужість. На цьому політики трекінгу закінчуються. Немає значення, коли ти зайшов в офіс: о 9 чи о 9.15. Бо робочий час — це не тільки кількість проведених годин на роботі, а професійність, не кількість корпоративів, проведених в одній компанії. Це значно більше і глибше.
Lifelonglearning. У нас досі була чітка парадигма: першу частину життя навчаємось, а другу — реалізовуємо потенціал. Парадигма змінилась. Те, що ми вивчали досі, нам допомагало вчора, сьогодні допомагає утримуватись там, де ми є, а завтра буде шкодити. Бо завтра це буде обмежувати шалений обсяг інформації та можливостей, які навколо нас і яких ми не бачимо через те, у що віримо чи що знаємо. Lifelonglearning означає, що від сьогодні треба навчатись кожної хвилини. Не 24 хвилини на тиждень, як, за визначенням науковців, навчаються у 2018 році менеджери, а кожної хвилини.
Допитливість. Вона провокує у нас бажання дізнаватись щось нове, про щось нове думати, запитувати інших і себе, шукати нову інформацію, аналітично та критично мислити.
Кооперація. У нас вже немає бар’єрів між країнами та компаніями, є об’єднання людей. Зараз кажуть, що резюме будь-якої людини стає рідким — люди перетікають з однієї компанії в іншу, з одного проекту в інший. Аби дізнатись щось про людин,у навіть не треба її резюме, уся інформація є назовні — Facebook, Instagram тощо. Через знаходження правильних людей і вміння себе оточити тими, хто сприяє особистісному розвитку, можна досягати великих результатів. І лише разом і допомагаючи одне одному. Більше немає парадигми, хто більший, хто сильніший, хто швидший. Єдиний орієнтир, на який варто орієнтуватись, — це ми. Єдиний критерій, з яким порівнювати, — я вчора і я сьогодні.
Коли ми говоримо про еру майбутнього, ми говоримо про змагання людей і машин. І це не якесь нереальне майбутнє. Зараз у багатьох у голові фраза: ми стоїмо на порозі змін. Насправді ми вже давно туди зайшли. У цій новій парадигмі вже є змагання між людиною та роботом. Єдине, що нас рятує і рятуватиме надалі, — це наша автентичність, справжність. Аби її зрозуміти, треба собі завжди ставити запитання, хто я, для чого я, яке моє призначення і справжня мета у цьому житті. Тільки так можна реалізувати свій справжній потенціал. Але щоб навчитись відповідати на ці запитання, не менш важливо вчитись помилятись. У якому виші в Україні вчать помилятись, святкують помилки? Помилки для нас зі знаком «-», хоча насправді це той шлях, не пройшовши якого, ми не можемо розвиватись. Треба любити усім серцем помилки, і коли їх любиш та приймаєш, ти не боїшся робити крок у майбутнє і крок до мрії. Страх — це лише ментальний бар’єр. Він на 100% вигаданий. Коли ми чогось боїмося, ми ж цього ще не робили, не пробували, не знаємо. Але мозок вже вигадав картину і ми ніби пережили цей досвід. Але за цим ментальним бар’єром усі наші можливості та наші мрії. Переступивши уявний ментальний бар’єр, ми можемо їх реалізувати.
Я закликаю йти у майбутнє, брати у нього свої мрії, залишати у минулому страхи і постійно вчитися. Вчитися бути людиною.
Підготувала Мирослава Іваник