Отсей нарис взято з поcлїднього видання Ілюстрованої історії України проф. М. Грушевського, де представленнє подїй на Українї доведено майже до гетьманського перевороту.
Російська революція й визволеннє України.
В Шевченківські днї (12 марта н. ст. 1917) в Петербурзї вибухла революція. Українська петербурзька громада відограла в них чималу ролю. Українські революціонери, які найшли дорогу в учебну команду одного з запасних ґвардійських полків, дали перший початок революційному вибухови, а в розвою його українські салдати та робітники петербурзькі відограли дуже велику, першорядну ролю. І коли вість про упадок царизму розносилась по Росії й Українї, українські орґанїзації приймали її як благовістє нового, певнїйшого розкріпощенпя — визволення України.
Стара орґанїзація "українських поступовцїв" (ТУП), що підтримувала свою дїяльність і звязки між собою сїтю провінціяльних громад під час всього лихолїття (від неї виходили сливе всї орґанїзовані українські виступи послїдних років), вийшовши з свого таємного істнування, взяла інїціятиву до сотворення національного орґану в Київі, в перших днях марта 1917 р. На порозумінням з ріжними київськими ґрупами й гуртами такий орґан і завязано, під назвою "Української Центральної Ради", з представників партійних ґруп, кооперативів, робітників, військових, культурних і професійних орґанїзацій, для орґанїзування українського громадянства незалежно від партійних і групових ріжниць задля осягнення широкої національно-територіяльної автономії в російській федеративній республицї.
Завданнє се не було легде при недостачі української преси. По всїх попереднїх розгромах українського життя і повнім розстрою друкарства, вчиненім війною, вона орґанїзувалась тільки поволї, з кінцем марта (почавши відновленою "Новою Радою", потім соціял-демократичною "Робітничою Газетою", щe пізнїйше, вже в травнї, селянською "Народньою Волею" і ріжними меншими виданнями). Через таку неорґанїзованість української преси освідомленнє українського громадянства про полїтичні завдання моменту йшло дуже пиняво — через російську пресу, почтою і телєґрафом — дуже неакуратним в сїм часї. Одначе громадянство було на стільки насторожене, що з півслова приймало всякі полїтичні й орґанїзаційні гасла. Перші звістки про заснуваннє в Київі Центральної Ради дали сильний початок до орґанїзацій провінціяльних, які заявляли Ц. Радї, що признають її своїм провідним і зверхнїм орґаном, тимчасовим українським національним урядом, просять прийняти до себе їх представників і дати вказівки щодо місцевої роботи. Для того, щоб виявити розміри масової української свідомости, У. Ц. Рада призначила в Київі на день 19 марта національну манїфестацію, яка вийшла дуже величаво і показала явно, що українство зовсїм не являєть ся власністю якогось інтелїґентського гуртка, а справдї пішло широко в маси. На вічу підчас сеї манїфестації прийнято принціпіяльні постанови: що автономний лад повинен заводити ся на Українї зараз і потім податись до затвердження Рос. Установчому Зібранню, і що Тимчасове Рос. Правительство має негайно видати деклярацію з признаннєм потреби широкої автономії України, — аби міцно звязати інтереси українського народу з інтересами нового ладу.
За сею манїфестацією пішли великі зїзди з цїлої України. Відкрив ся ряд їх на Благовіщеннє зїздом "Тов. У. П.", що прийняв назву Союза автономистів-федералїстів. Потім, на Великдень, відбув ся учительський зїзд, а 6—8 квітня український національний зїзд, скликаний Центральною Радою, щоб зробити нові вибори, надати їй характер справжнього представництва всього орґанїзованого українського народу і ствердити його полїтичну плятформу. Двері зїзду відкрито широко, дано змогу взяти участь всяким обєднанням, орґанїзаціям і установам, які признають себе за українські. Невважаючи на трудні обставини, в яких приходило ся збирати сей зїзд, випав він людно й інтересно. Згромадив коло 900 представників з правосильними мандатами, багато селян і салдатів, й заложив міцні підстави до дальшої орґанїзації України. Нову Центральну Раду зложено з представників від територій (ґубернїй), від військових, селянських і робітничих орґанїзацій, від партій і культурних та професійних товариств. Плятформу сеї орґанїзації з початку зіставлено чисто полїтичну: національно-теріторіяльну автономію України в федеративнiй російській республицї, свідомо оминаючи инші пункти, які могли викликати ріжницю між представниками партій і ґруп. Але місяць пізнїйше Ц. Рада признала неможливим виключати з своєї програми питання економічної полїтики, з огляду на пляни економічної централїзації, висунені Рос. Центр. Урядом. Рішено прийняти в програму охорону економічних інтересів краю й його трудящого народу, певні середні норми, на котрих мусять зійти ся партії. Поповненнє У. Ц. Ради представництвом робочих мас, переведене з початком червня, надало їй кінець-кінцем виразну соціялїстичну фізіономію, зробило орґаном трудящої демократії, і поруч полїтичних домагань твердо поставило економічно-соціялїстичні домагання.
Орґанїзаційні завдання, поставлені У. Ц. Радою, програма українїзації життя й ладу на Українї несподївано для багатьох викликали найбільший рух в війську, який послужив на найблизші місяцї найсильнїйшою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що орґанїзаційна українська хвиля найсильнїйше пішла в військових кругах, не було нїчого несподїваного — в війську взагалї зібрав ся самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалї військо виявило себе найбільш активно. Вільні несподївано було, що сей рух вилив ся в домаганню формування нових українських військових частей та переформування і вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формованнє польських лєґіонів, розпочате за старого режіму дивним дивом якраз на Українї: в Київі й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людности. Новозасноване Військове товариство ім. Полуботка в Київі виступило з проєктом орґанїзації українських козацьких полків по сьому прикладу. Позволено формувати такий полк з невоєннообовязаних добровольцїв, але на сей поклик почали відзиватись люде з військових частей, а в другій половинї квітня на київськім "распредѣлительномъ пунктѣ" зібралось кілька тисяч солдатів, які заявили, що підуть на фронт не инакше, як в видї українського полку. Місцеві військові власти і демократичні не українські орґанїзації непотрібно вчинили з сього велику справу, погрозу фронтови, оборонї, революції, й своєю різкою й нетактовною опозіцією та погрозами заогнили справу. В війську пішов величезний рух. Одна за другою прибували до У. Ц. Ради делєґації від військових орґанїзацій все більших і численїйших, а на військовій з'їзд, призначений на 5 квітня, прибули представники без малого від мілїону орґанїзованих українських вояків. Другий військовий зїзд, призначений місяць пізнїйше, дав представництво ще більш імпозантне, майже вдвоє більшої маси уоруженого українського народу (1736 тисяч по підрахунку), і то особливо з фронтових частей, не вважаючи на заборону зїзду воєнним мінїстром.
Сї зїзди вперше дали поняттє про справжнї розміри українського руху. Всеукраїнський селянський зїзд, що відбув ся при кінцї мая і зібрав представників приблизно від тисячі волостей, також був дуже цїнним з сього становища. Він виявив той твердий ґрунт, на якім стоять полїтичні українські домагання. Укр. Центральна Рада, виносячи домаганнє широкої автономії України, могла рахувати на селянство і військо. Озброєний український народ, розкиданий по всьому фронту і тилу, обстоюючи свої військові домагання, заразом заявив тверду волю підтримати У. Ц. Раду в її загально-полїтичних домаганнях і жадав від неї рішучої і певної тактики. До його голосу прилучалось селянство, і їх голос не міг зістатись без відклику з сторони У. Ц. Ради.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 25.08.1918]
(Продовженнє).
Боротьба за автономність України і федеративний лад.
Російська демократія і Тимчасовий Центральний Уряд не оцїнювали відповідно сих фактів. По перших актах революційного братання вони поставили ся підозріливо і неприхильно до полїтичних українських домагань, до орґанїзаційної роботи Ц. Ради, її програми і тактики. Поголоски про те, що Українцї скликають свій національний конґрес, щоб проголосити автономію України і російську федерацію, викликали в Київі в переддень всеукраїнського зїзду, на великоднїх святах таке сильне напруженнє в революційних кругах, що дійшло до погроз розгону сього зїзду революційними штиками. Конференція представників не-українських орґанїзацій з українськими, зроблена в сїй справі, ослабила се напруженнє, але воно поновлялось потім знову кілька разів. Революційна київська преса нераз заводила против-українські піснї в один тон з чорносотенною, яка весь час вела неослабно свою кампанїю брехень та інсінуацій нротив українського руху. Центр. рос. уряд теж більше прислухав ся до всяких противних українству голосів, нїж до голосу українського народу. Відносини його до українських домагань диктувались кадетами-централїстами, були невірні й неприхильні. Всї заходи до порозуміння з ним, початі з перших днїв революції, зіставались без успіху.
У. Ц. Рада через те довго вагала ся вступати в офіціяльні переговори з рос. урядом. Деклярація і депутація приготовлені після київського віча, в останніх днях березня, зістались невисланими. Тільки коли перший військовий зїзд поновив ще з більшою силою домаганнє київського віча, щоб У. Ц. Рада добивалась від рос. центр. уряду принціпіяльного признання автономії України, уставлення українського коміcapa при Центр. Рос. Урядї й призначення комісара на українську область, з краєвою радою при нїм, У. Ц. Рада рішила вислати таку депутацію і передати українські домагання центр. урядови і петербурзькій радї салдатських і робітничих депутатів. Але і ц. уряд і рада роб. і салд. депутатів поставили ся доволї неуважно і до депутації і до її домагань. Відповідь уряду по всїм пунктам домагань була відмовна від початку до кінця. Більше того — він поставив під сумнїв правосильність У. Ц. Ради виявляти волю українського народу і висловив сумнїви щодо українства взагалї.
Все се, припавши слїдом за забороною військового зїзду, викликало дуже рішучий настрій на великих українських з'їздах, селянськім і військовім, що відбували ся тодї. Сї днї 2—10 червня стали історичними днями українського життя. Військові депутати, зїхавши ся до Київа в числї кількох тисяч, присягали на Софійській площі, що не виїдуть, не діждавши ся проголошення відповідного акту. Твердо ставши на федеративній плятформі, вони домагались від Ц. Ради рішучих заходів до здїйснення широкої автономії України. Вважаючи на такий настрій народнїх мас — селянства й війська, Центральна Рада постановила приступити незалежно від рос. уряду до творення підстав української автономії й звернулась до української людности з першим : своїм Унїверсалом, з дня 10 червня, оголошуючи йому свою волю: "однинї творити самим своє життє". Закликала всю українську людність і всї установи України війти в найтіснїйші орґанїзаційні зносини з Ц. Радою, оподаткувати українську людність національним податком і приступити до орґанїзованих заходів для усунення з місцевої адмінїстрації людей ворожих українству.
Унїверсал зробив величезне вражіннє — нę так своїми розпорядженнями, взагалї поміркованими, як своїм твердим тоном української національної власти, в котрім всї, свої й чужі, почули голос будучої краєвої власти. Коли слїдом за тим Ц. Рада для здїйснення своєї програми орґанїзувала Ґенеральний Секретаріят, се зрозуміли на фактичну орґанїзацію власти на цїлу Україну. В правительственних кругах під впливом сих фактів і відомостей про те, з яким запалом стрічає унїверсал українська людність, став ся різкий поворот в відносинах до українського питання. Мінїстри-соціялїсти відмовились іти далї за вказівками кадетів в сїй справі, й рішили залагодити українську справу щирими й рішучими уступками. Після ріжних півзаходів — як виданнє дуже неясної відозви "до громадян Українцїв", та проєкт висилки комісії для інформації про Ц. Раду й її унїверсал, під впливом грандіозної української манїфестації в Петербурзї перемогла гадка про радикальне заспокоєннє українських жадань, і 28 червня до Київа прибули мінїстри, уповажнені до сього.
Грунт для згоди їх з Ц. Радою був підготовлений переломом, що наступив в відносинах між Ц. Радою і київськими не-українськими революційними орґанїзаціями — зближеннєм їх до Українцїв і прінціпіяльним порозуміннєм щодо вступлення в склад Ц. Ради. Се було власне те, що вважало ся мінїстрами-соціялїстами умовою признання Ц. Ради краєвим орґаном. Перешкод для такого признання тепер не було. Вироблені мінїстрами спільно з Ц. Радою тексти правительственної деклярації і другого Унїверсалу Ц. Ради в справі передачі Ґен. Секретаріятови зверхньої власти на Українї були спішно прийняті Ц. Радою: більшість її признала побажаним спинятись над сумнївними подробицями, щоб не затягати справу. Але несподївано ся угода викликала сильну опозіцію мінїстрів-кадетів. Коли більшість Ради мінїстрів дала все-таки згоду на них, се прискорило мінїстеріяльну крізу — вихід кадетів з мінїстерства і перехід його вповнї в руки соціялїстів. Нове правительство твердо стало на згодї з Ц. Радою і 3 червня проголошено його деклярацію і заразом Унїверсал.
Україна фактично отримувала краєву автономію, котрій належало тільки надати закінчені правні форми. Так розуміло се громадянство, так розуміло правительство: мінїстр Церетелї, закінчивши переговори, поздоровив ґен. Секретаріят з отриманою автономією. Грізні обставини, в яких се сталось — оголеннє фронту в Галичинї й нїмецький прорив і натиск на Волини й Поділю немало вплинули з свого боку на те, що всї спірки й непорозуміння з Українцями серед не-української демократії відложено на бік, і вона під сю хвилю з охотою заходилась разом з ними орґанїзувати нові орґани краєвої власти, згідно з умовою правительства. Доповнено комітет Ц. Ради (або Малу Раду, як її називано) представниками не-української демократії, перевибрано з їх участю Ґен. Секретаріят, вироблено його статут — "першу конституцію України", як її величали в хвилї ентузіязму участники, і передано на затвердженнє Центрального Уряду. Се був дїйсно світлий і радісний момент, який настроював всїх надїйно й бадьоро щодо будучности України. Навіть заграничні українські орґанїзації, (Союз визволення України), які давнїйше, до-революції стояли на ґрунтї иншої орієнтації, тепер бачили розвязаннє полїтичних завдань України там, де вказувала їх Ц. Рада, і піддавались під її провід.
Але тим часом заходили зміни в полїтичних обставинах й творили нові перешкоди на сїм, здавалось — уже рівнім і гладкім шляху. Частинна кріза рос. кабінету, вчинена виходом з нього кадетів з приводу угоди з Українцями, була використана радикальними елєментами з одного боку, контрреволюційними з другого, для натиску на правительство. В Петербурзї виникло повстаннє; задавлене тут, воно перекинулось на фронт, і мало наслїдком згадану катастрофу в Галичинї. Протягом кількох днїв була страчена сливе вся окупована російськими військами Галичина і Буковина. Волинь і Подїлє стали перед перспективою ворожого натиску. В армії виявилась страшна дезорґанїзація, присутність елєментів непевних і небезпечних. Нечувані погроми, вчинені сим військом при уступленню, викликали жах і огиду. Наступив грізний упадок в настрою. Впало довірє до революції. Явні і тайні вороги її підняли голови — а вони заразом були завзятими ворогами й українства.
Російські соціялїсти не відважались узяти на себе правлїннє й шукали союзу і помочи буржуазних елєментів. Кадети, вернувшись знову в склад кабінету, чули себе в нїм панами й се зараз відбило ся на українських відносинах. Коли ґенеральні секретарі в серединї липня прибули до Петербургу для установлення відносин і діждали ся там утворення нового кабінету по довгій і прикрій крізї, — в сїм кабінетї вони стріли відносини неприхильні й підозріливі. Поставлено під сумнїв межі власти Ґ. Секретаріяту й територію, що має їй підлягати. Статут вироблений для нього Ц. Радою, признано неможливим. На місце його тимчасове правительство без порозуміння з Ґ. Секретаріятом і Ц. Радою видало 4 серпня свою "інструкцію", яка сильно відходила від умови 30 червня. З завідування Секретаріяту вичерпувались справи військові, судові, продовольчі, дороги і почта та телєґраф. Власть його обмежувалась тільки пятьма українськими ґубернїями (київською, подільською, волинською, полтавською й чернигівською — без чотирьох північних повітів), і то ще центральний уряд зіставляв за собою право в виїмкових обставинах розпоряджатись і в них безпосередно, поминаючи Секретаріят.
Ц. Рада, скликана саме на сей час на повну сесію, опинилась в дуже труднім становищі супроти такого кроку центрального уряду. "Інструкція" суперечила всїм її плянам, і була піддана убійчій критицї не тільки українськими, але не українськими членами Ц. Ради. Вона розбивала те, що було потребою даного моменту: міцне обєднаннє всїх громадських, народнїх сил для того, щоб охоронити Україну від того безладдя й анархії, що підіймалась навколо неї в нїй самій прокидалась уже через те, що ріжні представники правительства далї вели ворожу українству полїтику. Незвичайно прикре вражіннє на громадянство зробив розстріл першого українського полку при виїзді його з Київа на фронт (26 липня): він був очевидним наслїдком протиукраїнської аґітації, що йшла з ріжних темних джерел.
Але з другого боку бажаннєм не тільки не-українських верств (що особливо гарячо з ним виступили, побоюючись розриву), але й великих мас української людности все-таки було не розривати в такий гострий момент з правительством, нї з російською демократією. Ц. Рада тому великою більшістю рішила подати на затвердженнє центральному правительству Секретаріят в тім складї, який воно визначило своєю інструкцією, щоб закріпити бодай вчасти пройдену путь полїтичного розвитку, а тимчасом подбати про найскорше скликаннє українських установчих зборів і взагалї про все, що могло-б виявити волю України щодо її полїтичного устрою, одноцїльности її території й повноти її автономної власти. По довгих переговорах Ґeн. Секретаріят 20 серпня подано центральному урядови в числї 7 секретарів і дня 1 вересня вони були затверджені.
Українська Народня Республика.
Коалїційне російське правительство дало свою згоду на утвореннє української автономної власти під натиском обставин, під вражіннями контрреволюційної корнилівської авантюри, в якій були замішані ріжні його члени, викликаної нею крізи й незвичайно грізних воєнних обставин (прорив ризького фронту, погрози Петербургови і т. ин.). Але коли йому з помічю ріжних маневрів, як здавалось, удалось підвести деякий фундамент під своє істнуваннє (під фірмою "демократичної наради", скликаної в серединї вересня), вся дальша тактика сього правительства Керенського в відносинах до України обернулась на те, щоб звести на нїщо навіть ту куцу автономну власть, яку воно признало своєю інструкцією й затвердженнєм Ґен. Секретаріяту. Воно іґнорувало його в своїх розпорядженнях на Українї, поручило тутешнїм установам далї зноситись з російськими мінїстерствами, минаючи ґенеральних секретарів, від себе визначало вищих урядовцїв краю, не давало Ґен. Секретаріятови нїяких засобів на його орґанїзаційну роботу, зіставляло без уваги всї його заяви й представлення, гальмувало його орґанїзаційні заходи. Російський сенат, сей всїми забутий останок старого устрою, схотїв нагадати про себе, відмовившись розпублїкувати інструкцію Ґен. Секретаріяту, і се з формального боку мало-б позбавити її обовязуючого значіння. Нарештї-ж се правительство задумало підняти руку на саме істнуваннє Ґ. Секретаріяту й Ц. Ради. З нагоди програми дїяльности, предложеної Ґ. Секретаріятом Ц. Ради, де Ґ. Секретаріят між иншим згадував про те, що він в найблизшім часї візьметься до підготовлення українських установчих зборів, правительство Керенського попробувало зробити з сих українських установчих зборів притоку до обвинувачення Ґ. Секретаріяту й Ц. Ради. Київському прокуророви поручено взятись до розслїду сеї справи й ужити проти Ґ. Секретаріату й Ц. Ради карних заходів, а заразом викликало ґенеральних секретарів до Петербурга для вияснень сеї справи.
Се по всїм попереднїм викликало незвичайне обуреннє в українськім громадянстві і настроїло дуже рішучо його представників, то тодї, дня 20 жовтня саме зібрались на третій військовий зїзд і повну сесію Ц. Ради. Несподївано одначе обставини різко змінились. В тім самім часї впало коалїційне правительство, серед повстання піднятого в Петербурзї соціял-демократами большевиками, а зорґанїзоване цими правительство "народнїх комісарів" не знаходило признання нї в армії, нї в громадянстві. Російська республика впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусїли жити своїм життєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймав ся під большевицькими кличами: "вся власть совѣтамъ!" (радам робочих, салдатських і селянських депутатів). Аґенти коалїційного правительства в Київі зпочатку, обвинувачуючи Ц. Раду, що вона тримає разом з большевиками, хотїли були заодно розбити і большевиків і Українцїв, напустивши на них свої війська: козаків, чеські дружини, юнкерів то що. Се їм не вдалось, інтриґу виявлено, представники старого уряду мусїли полишити Київ, а також ті частини, які їх тримались. Але тодї в большевицьких кругах зявились наміри збити Ц. Раду під гаслом її буржуазности, домагатись її перевибору й передачі всеї власти на місцях совітам робочих і салдатських депутатів. Київ і цїла Україна з кінцем жовтня опинилась в грізній ситуації між сими двома ворожими таборами. В Київі й по инших містах шли оружні сутички. Мара крівавої міжусобицї нависла над краєм.
В сих обставинах утвореннє єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї. Ґ. Секретаріят не міг довше висїти в повітрі, як орґан якогось центрального правительства, котрого не було, — і не було навіть надїї, щоб воно могло утворитись. Він мусїв стати правительством Української Держави. В тім напрямі рішучо висловив ся уже в останнїх днях жовтня військовий зїзд. З того часу ся справа дебатувалась і розбиралась по фракціях Ц. Ради, які й прийшли до того переконання, що Українська Республика справдї мусить бути проголошена негайно, але се проголошеннє не може обмежитись одною формальною стороною,, разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціялїстичний характер сеї відновленої Української Держави. За порозуміннєм фракцій українських соціял-демократів і соціялїстів-революціонерів був вироблений проєкт третього Унїверсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста 1917 р.
Він проголошував Українську Народню Республику, а разом з тим скасованнє приватної власности на землї сїльсько-господарського значіння, заведеннє восьмигодинного робочого дня, контролю над продукцією, заходи до негайного миру, ампестію за полїтичні виступи, скасованнє кари смерти, реформу судівництва й адмінїстрації, заведеннє національно-персональної автономії для не-українських народностей. Се була ґрандіозна програма, до здїйснення її принаймнї частинного прикладала потім усї сили Ц. Рада й Секретаріят, заразом уживаючи всїх старань, щоб перевести вибори до українських установчих зборів, які мали повести державне й соціяльне будівництво в формах уже не революційних, а конституційних.
Приходилось се все не легко. Весь час Україна жила в станї внутрішньої війни. Правительство народнїх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзї й Москві, на північнім і західнїм фронтї, накликало свої війська до боротьби з Ц. Радою, або сунуло ті віддїли війська, які признавали їх власть, на українську територію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі частини й висилав їх з України в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а також через те, що український уряд, щоб запобігти міжусобицї, не перепускав большевицького війська на Дон, на козаків, а натомісць свобідно пропускав з фронту козацькі полки до дому, правительство "народнїх комісарів" стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню, формальну війну проти України.
Воно закидало ґенеральним секретарям України контрреволюційну полїтику, спілку з донським атаманом Калєдіном і ріжними реакційними елєментами. Поставило своїм ультиматом, щоб українське правительство пропустило большевицькі війська через Україну, затримало Донцїв і признало власть совітів на Українї. Українське правительство рішучо не згодилось вести свою полїтику по вказівкам народнїх комісарів — поборювати тих, кого воно признає контрреволюційним, і піддати орґани самоуправи й адміністрації совітам робочих і салдатських депутатів, що встигли вже виявити свою повну нездатність до власти. Тодї большевицьке правительство проголосило Ц. Раду збором реакційних і буржуазних, поміщицьких елєментів. Напустило на Україну своїх аґітаторів, які ширили демаґоґічні брехнї на Ц. Раду й її ґенеральних секретарів (напр. толкували людям, що там самі ґенерали, тому й звуть ся ґенеральними). Стало діймати Україну грішми: спинило висилку грошей до всякого роду установ так, що українське правительство мусїло спішно заходитись коло випуску власних грошей. Нарештї повело воєнні операції формально, звернувши на Україну війська, які могло рушити з північного й полудневого фронту, щоб уставити большевицьку власть і знищити Ц. Раду. Заразом большевицькі орґанїзації України скликали до Київа на перші дні грудня збори делєґатів совітів салдатських і робочих депутатів в тій надїї, що на них можна буде винести постанову про перевибір Ц. Ради й таким чином повалити й її й українське правительство.
Сей замах ухилено: на визначений для зїзду час скликано селянських делєґатів в такій мірі, щоб сей зїзд був дїйсним виразом волї людности, і сей поповнений селянськими делєґатами зїзд рішучо став по сторонї Ц. Ради. Восьма сесія Ц. Ради, скликана на середину грудня, виявила тверду й непохитну волю українського громадянства до оборони авторітету свого правительства і суверенности Української Республики, що фактично стала вже самостійною й незалежною. Всї заходи Ц. Ради й ґенеральних секретарів, щоб протиставити федеративну орґанїзацію тому фактичному розкладови російської держави, що почав ся вже завдяки большевикам, не приводили до нїчого. Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волї в сїм напрямі, по части тому, що була паралїзована большевицькою анархією, по части й ще більше тому, що все-таки не могла відірватись від своїх централїстичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди. Надїї на федерацію не було, а тим самим український нарід мусів свою державність утверджати в формах полїтичної самостійности. Охоронити себе від безладя і загибели міг тільки поглиблюючи й укріплюючи свою державність і окремішність, щоб не розплинутись в тім хаосї, що підіймав ся навколо та грозив затопити й його самого.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 08.09.1918]
(Продовженнє)*.
Україна Самостійна.
З другої половини грудня 1917 становище України ставало все більше грізним. Большевицька аґітація не проходила без слїду. В війську пішов повний розклад. Віддїли що стояли на фронтї і в тилу розграбовували й розкрадували військове майно, решту кидали на погибіль і розходились самочинно до дому, в додатку грабуючи та розбиваючи часом і те, що стрічалось на дорозї. В селах все більше напливало елєменту анархічного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільш відпорні. Грабованнє і нищеннє панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло багацтво краю, підтинались його продуктивні сили.
З другого боку вставала гроза усобицї полїтичної. Купка большевиків, провалившись на київськім зїздї совітів, виїхала до Харкова і тут інсценювала зїзд "рад робітників донецького і криворозького району, рад салдацьких і частини селянських", як його афішували большевики. Сей фальшований зїзд вибрав, 13. грудня, "центральний виконавчий комітет", який противставив Центральній Радї себе, як "орґан власти всеї України", ґенеральним секретарям своїх "народнїх секретарів", заявив, що Ц. Рада не виявляє собою волї українського трудового народу, і накликав його до боротьби з нею. Все се могло б скінчитись опереткою, коли б, на нещастє, не прорвались до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хулїґанів, які стояли під Білгородом, нїби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елєменти, розаґітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижнї, кінець кінцем зложила зброю.
Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красноґвардейцїв, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу большевиками, замість іти на Дін, бороти ся з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залїзницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в катеринославський, почали ширитись в Полтавщинї й Херсонщинї. Як у Харкові, так і тут звичайно наближеннє большевицьких "ешалонів" (поїздів з большевицькими бандами) давало привід для повстання і захоплення власти по містах, по станціях, по залїзничих узлах елєментам суголосним большевикам — з робітників, ріжного деклясованого елєменту і лївих революційних ґруп, переважно неукраїнських-великоруських і особливо жидівських (не орґанїзованих в жидівських національних орґанїзаціях). Під виливом їх аґітації пішла деморалїзація і розклад і в новоорґанїзованих чи українїзованих військових частях. Вояків переконували, що боротьба йде на соціяльнім ґрунтї за повну соціялїзацію української власти, пpoтив буржуазних елєментів, які захопили Ц. Раду, і багато українських солдатів (чи козаків, як їх стали називати в українських частях) коли не переходили на сторону большевиків, то проголошували себе нейтральними, або кидали свої полки й самовільно роз'їздились до дому — як се сталось особливо на різдвяні свята.
Під впливом сих успіхів большевизму певне хитаннє пішло і в провідних полїтичних українських кругах. Чималу ролю відограли в тім російські соціял-революційні елєменти, з котрими йшли спільно (бльокували) на виборах українські с.-р., і тепер російські лїві с.-р., звязавшись з большевиками, потягли за собою певні елєменти і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являєть ся льоґічним розвитком революційно-соціялїстичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийнятї українськими соціялїстами з тактичних мотивів, коли вони не хочуть бути зметеними большевизмом. Ц. Раду треба перевибрати на зїздї совітів селянських робочих і салдацьких депутатів, а власть на місцях передати сим совітам: взагалї піти на зустріч большевизмови, поки він перешумить і опаде, — вдоволити його соціяльними реформами й прийти до порозуміння з правительством народнїх комісарів. Аґітація і ваганнє на сїм ґрунтї пішли вже з VIІІ сесії Ц. Ради, коли були запрошені до участи члени всеросійських установчих зборів вибрані з України, а між ними були й лїві с.-р. з Харківщини. Перенеслись потім до Петербургу, куди частина сих членів виїхала, щоб вияснити перспективи уст. зборів. В большевицьких і лїво-с.-рівських кругах подавано надїю, що коли провід візьмуть в свої руки українські с.-р., орґанїзують своє правительство під гаслом бльоку з лївими с.-р., то се полагодить крізу, положить кінець війнї з Росією, з совітом нар. комісарів, утишить усобицю на Українї, і т. д.
Все се внесло хитаннє в українську полїтику, страшенно небезпечне в такий критичний момент. З кінцем грудня і на початку сїчня лївобічна Україна і Чорноморє були в руках большевиків — Полтава, Катеринослав, Одеса, Кремінчук. Вони відтяли довіз угля до київського району й стягали його все міцнїйшим узлом, наступаючи зі сходу, з полудня і полудневого заходу, де пробували ріжні, напів розложені військові частини, які стояли під большевицькими впливами. В самім Київі з усїх сторін, і з лївої і з правої сторони йшла завзята аґітація против українського правительства, Центральної Ради й Українцїв взагалї. Вона привела до повного майже розкладу тутешнї українські полки, які так недавно ще рвались з усїх сторін до Київа, щоб головами своїми боронити українську державність. Українська власть почула, як захитавсь у неї ґрунт під ногами. В труднім становищі опинилась і Ц. Рада. Вона сподївалась передати власть Українським Установчим зборам, четвертим унїверсалом призначеним на день 9. сїчня 1918. Але вибори призначені на кінець грудня 1917, через большевицький напад, анархію, розстрій в комунїкації й зносинах майже скрізь були відложені, і важні, основні питання українського житя, які відкладались до установчих зборів — як наприклад питаннє про федерацію чи самостійність української республїки, як земельний закон й иньші, ставали перед Ц. Р. і домагались від неї свого розрішення.
Незвичайні трудности витягала також справа лїквідації війни з центральними державами. Від самого початку революції, на всїх зїздах і зборах українське громадянство заявляло своє гаряче бажаннє, щоб як найскорше була скінчена війна, в котру против своєї волї й бажання царським правительством була заплутана Україна. Та поки Україна не проголосила своєї державности, третїм унїверсалом, вона в сїй справі не могла нїчого зробити, не маючи змоги виступати активно й безпосередньо в міжнароднїй полїтицї. Тимчасом російське правительство, і Львова і Керенського, не важилось вступити твердо на путь лїквідації війни, навпаки — силкувалось підтримати союзні правительства активними воєнними операціями з свого боку. Се було з їх боку страшенною помилкою, вона зарізала російську революцію й грозила дуже небезпечними можливостями й Українї. Большевицький "совіт нар. комісарів", захопивши власть у свої руки, прийняв на себе між иньшим і негайне закінченнє війни і з кіпцем падолисту розпочав мирові переговори з центральними державами в Берестю. Ц. Рада, яка між иньшими мотивами проголошення Української Республїки мала на увазї також і сю можливість інїціятиви в міжнароднїх відносинах, постановила взяти також участь в сих переговорах. Держави порозуміння (entente), Франція й Анґлїя, котрі поспішили признати Українську Народню Республїку (з початку Франція, за нею Анґлїя), старались вплинути на українське правительство, щоб воно не входило в мирові трактати з центральними державами, обіцюючи за се всяку поміч і всї блага світу, а в противнім разї лякаючи всякими бідами, — але українське правительство не вважало можливим відступити від того, що вважало своїм обовязком перед своїм народом і лишити Україну незамиреною, виставленою на ласку й неласку центральних держав. За постановою Ц. Р. воно вислало свою делєґацію до Берестя, щоб та разом з делєґатами совіту нар. ком. довела до гідного миру, а коли делєґати сов. нар. ком. почали крутити справою, то заявляючи готовість до миру, то тїкаючи назад в хащі большевицької фразеольоґії, Ц. Р. уповажнила своє правительство і через нього українську делєґацію вести переговори незалежно від російської делєґації й привести мир до кінця.
Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину сїчня 1918, кінець-кінцем більшість Ц. Р. висловилась за полїтику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. В день 9 сїчня, призначений для українських установчих зборів, рішено було унїверсалом Ц. Ради проголосити Українську Республику державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнароднїх і внутрішніх відносин, щоб відібрати ґрунт від усяких мішань у внутрішні справи України, як одної, мовляв, з частин будучої російської Федерації, та поставити боротьбу з совітом народнїх комісарів і большевицькими бандами на справжнїй ґрунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не полїтичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралїсти.
Се мало справдї велике не тільки принціпіяльне, а й чисто практичне значіннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далї федерацію найбільш користною формою державного життя в будущинї. Але в даний момент, коли всякі неприхильні, або й просто ворожі українству елєменти й сили, всякі оборонцї єдности і неподїльности Російської держави, перекрашуючись в захистний колїр федералїзму, чіпались федералїзму тільки для того, щоб гальмувати далї свобідний розвій українського державного й економічного будівництва спадщиною Російської імперії, орієнтованнєм на єдність її — чи то буде єдність російської революції, чи єдність російської мануфактури, як влучно характеризував се один оратор з Ц. Ради, — було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунтї незалежности і самостійности. Коли Сов. Нар. Ком., знявши з свого прапору старе гасло "свобідного самоозначення народів аж до повного віддїлення", заявив, що він стоїть на ґрунтї російської федерації і на сїй підставі приводить до одности український пролєтаріят з російським; коли держави порозуміння, докладнїйше — дипльоматичні представники Франції, ловлячи за ті слова третього унїверсалу, де говорилось, що Україна війде в склад будучої російської федерації, грозили їй на випадок сепаратного миру всїми тими засобами, котрими вони роспоряджали на Українї, — явно було, що треба рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на принціпі повної самостійности Української республики.
Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большевиками Російської держави не орґанїзувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Ради і признано представниками центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конференції в Берестю 30 с. р. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердженнє, й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим унїверсалом, принціпіяльно рішеним 9 сїчня. Він проголошував Українську Республику "самостійною, нї від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Ґенеральний Секретаріят переміняв на "раду народнїх мінїстрів". Наказував їй першим дїлом довести до кінця розпочаті з центральними державами переговори про мир, не вважаючи на нїякі перешкоди з боку яких-небудь частин бувшої російської імперії, та вжити твердих і рішучих заходів до оборони і очищення України від большевиків і всяких напастників. Проголошував демобілїзації армії і наказував потрібні в звязку з сим заходи для відбудови знищеного краю, привернення на мирний стан фабрик і заводів забраних на воєнну роботу і ріжні способи задоволення вояків, що повертають ся з війни, в їх полїтичних правах. Назначав ряд соціяльних реформ в інтересах трудящого народу (в розвиток принціпів проголошених третїм унїверсалом) — передачу землї в руки трудящих, націоналїзацію лїсів, вод і багацтв підземних, орґанїзацію робіт для безробітних, заведеннє монополїї торгу товарами найбільш потрібними для трудящого народу, контролї над банковим кредитом, і т. д.
Унїверсал був прийнятий в останній редакції й фактично проголошений в Ц. Радї 11 сїчня, але зіставлений з датою 9 сїчня — дня принціпіяльної ухвали сього важного акту, що став для богатьох каменем претикання. Серед самих Українцїв знайшлись ґрупи настільки захоплені російською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії, або до традиційного федеративного гасла, що не згожувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про ґрупи не-українські: Українцїв, які відірвались від української стихії й уважали себе "русскими", Великоросів захожих, і навіть Євреїв, які також не вміли відразу стати на ґрунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест против розриву з єврейськими орґанїзаціями Росії. І сей ворожий настрій до українства, який вже так сильно перед тим відчувавсь по міських центрах взагалї і з окрема в столицї України Київї, слїдом за проголошеннєм української самостійности прорвавсь в київськім повстанню, сїм критичнім моментї боротьби за українську незалежність.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 15.09.1918]
Київське повстаннє.
(Продовженнє).
Четвертий унїверсал прийнято в редакції більшости. Центральний комітет українських с.-р., де мали в тім моментї вплив елєменти лїво-есерівської орієнтації, поручив фракції зазначити ту позіцію, на котрій стоїть його більшість, і ті пункти, в котрих дотеперішня полїтика українського правительства розминаєть ся з її поглядами. Наслїдком сього виступу фракція українських с.-д. заявила, що вона відзиває членів своєї партії з кабінету. Так утворилась кріза українського правительства, в момент незвичайно небезпечний для самого істнування відновленої української держави.
Совіт нар. ком., покладаючи на те, що лїві с.-р. "зривають" Ц. Раду в серединї, вислав на Україну і спеціяльно до Київа нові кадри аґітаторів, які мали приготовити тут повстаннє против Ц. Ради, а заразом ужив всїх сил на бльокаду Київа. Він спішив доконче знищити Ц. Раду, щоб не дати їй змогти замирити Україну з центральними державами, тим часом як сам анї важивсь прийняти умов представлених Росії Нїмеччиною, анї зріктись миру, після того як зробив його одним з аґітаційних моментів против попереднього правительства. Против делєґації Ц. Ради він викликав був до Берестя делєґатів харківських "народнїх секретарів", які, мовляв, представляли волю справжньої демократії України, що стоїть за федерацію і нероздїльність українського й російського пролєтаріята й бажає вести мирові переговори разом з сов. нар. ком., в складї його делєґації. Коли-ж і се не помогло, і центральні держави далї вели переговори з делєґацією Ц. Ради, як представництвом України, Сов. нар. ком. не бачив уже перед собою иншого виходу, як знищити Ц. Раду за всяку цїну.
Його зусилля мали деякий успіх. До половини сїчня Київ взято в дуже тїсне кільце, і становище його стало просто критичне. Військові українські части, зібрані в Київі, були деморалїзовані до решти большевицькою аґітацією, висловлялись проти Ц. Ради, або против "братовбійчої війни" з большевиками, домагались переговорів з ними, а себе тимчасом проголошували нейтральними. Ті невеличкі військові застави, які могли бути вислані проти большевиків, що наступали від лївого берегу, від Гомеля, Харкова й Полтави, не могли стримати большевицьких і красноґвардейських банд, на чолї котрих Сов. нар. ком. поставив для сильнїйшого вражіння сина українського письменника М. Коцюбинського, Юрія. Геройство вірних синів України, які складали свої голови під Крутами, під Гребінкою, під Дарницею — студенти й середньошкільники, галицькі сїчові стрільцї, залїзничники й ин., не могли надолужити зради й малодушности або ганебної несубординації инших. Большевики зближались до Київа зза Днїпра, вони ж купчились в правобічних узлах — в Жмеринці, Козятинї, Фастові на правобічу й звідти також зугрожували Київу. Рада мінїстрів проголосила Київ в станї облоги й призначила особливого коменданта з надзвичайними правами. На оборону покликала всякого роду добровольцїв, вільне козацтво, і т. ин. Але невеликі віддїли, вірні Українї, чули себе непевно серед загального невірного, ненавистного до українства настрою міста, яке стало виявлятись все гострійше.
На 15 сїчня призначено було сесію Центральної Ради девяту з ряду, щоб за неможливістю скликати Установчі Збори, на ній ухвалити деякі підготовлені правительством закони: земельний, робочий (про восьмигодинний день), про контролю над продукцією й ин. Сей момент вороги українства вибрали для повстання в Київі. В самий день відкриття Ц. Ради один з розаґітованих український полк (ґеорґіївський) прийшов під Ц. Раду, щоб її розігнати — але на такий рішучий крок не пішов і обмеживсь невеликим бешкетом та протестом против уживання вільного козацтва (з київських робітників) до охорони міста. В ніч потім большевики захопили робітнї арсеналу й засїли там, а слїдом потім почалась загальна забастовка робітників й партизанське большевицьке повстаннє по всьому місту. Про се дано звідомленнє совітови нар. ком., і він, спішачи зірвати переговори з Україною, оповістив зараз своїй делєґації й цїлому світови, що з 10. сїчня Київ в руках большевиків, Ц. Рада розігнана, українське правительство в руках лївих с.-р. Се поставило було в дуже трудне становище українську делєґацію, котрій большевики перервали телєґрафічну звязь з Київом, і вже не можна було провірити й відкинути большевицьких оповіщень. Але кільком безіменним героям, залїзничим телєґрафістам удалось, невважаючи на большевицьку контролю, звязати делєґацію з Київом, дати їй змогу довідатись про дїйсний стан річей, про заходи повзяті против большевицького натиску й рішучі наміри вести з ним боротьбу до кінця при всяких обставинах. Сї вісти піддержали настрій в представниках центральних держав, які особливим урочистим актом признали самостійність Української Республїки і далекі від гадки використати її трудне становище, в цїлім рядї спірних пунктів (як напр. в справі Холмщини, українських воєннополонених, вивозу збіжа і т. ин.) зробили важні уступки українським домаганням, щоб скорше довести до миру — гідного й почесного для України, який-би піднїс і скріпив позіцію Української Республїки, бо вважали запевненнє її істнування дуже користним для себе моментом.
Маючи на увазї такі обставини, українське правительство прикладало всї зусилля до того, щоб протриматись у Київі можливо довше, аби відданнєм його не попсувати свого міжнароднього становища і справи миру. Мир з центральними державами мав принести Українї не тільки можливість повної демобілїзації, свобіднїйшого упорядкування внутрішніх справ, відкриттє границї для довозу ріжних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених, обучених і орґанїзованих в полки для боротьби за визволеннє України. Сим з самого початку війни зайняв ся "Союз визволення України" на випадок можливого конфлїкту України з Росією, і тепер сї свідомі українські кадри мали чималу вартість супроти розкладу війська на Українї. Так само, з огляду на велику цїнність, яка виявилась за віддїлами галицьких сїчових стрільцїв, що орґанїзувались на Українї з воєннополонених і виселенцїв і віддавали важну прислугу в боротьбі з большевиками, дуже бажано було в даній хвилї дістати такі сїчові дружини з Австрії. З сих мотивів провідні фракції Ц. Ради і українське правительство вважало потрібним все зробити, цїною яких небудь жертв, щоб улекшити заключеннє миру. Одним з важнїйших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було протриматись у Київі бодай до моменту, коли справа миру буде рішена зовсїм.
Свідомість критичности моменту тим часом зробила глибокий перелом в настрою українських партій і фракцій Ц. Ради. Лїво-есерівський напрям, тенденції до компромісів з большевиками відразу впали; кілька депутатів з лївих с.-р. було навіть арештовано в помешканню Ц. Ради особливим комендантом Київа; Ц. Рада протестувала против сих арештів, зроблених без її дозволу, і визначила парляментську слїдчу комісію, але не вважала можливим робити з сього приводу які небудь трудности правительству. Мовчки був прийнятий прінціп внутрішньої згоди перед зовнїшньою небезпекою. Фракції постановили полишити на боцї яблоко роздору, що розірвало ще підчас VІІІ сесії бльок українських фракцій — принціп соціялїзації землї, виставлений партією укр. с.-р., а оспорюваний укр. с.-д. Рішили прийняти земельний закон в редакції, вироблений парляментською комісією відложивши на потім всякі поправки чи розяснення його. Сей закон був одноголосно прийнятий Ц. Радою 18 сїчня під гук гармат, що обстрілювали Київ. На тім-же засїданню Ц. Рада поручила сформуваннє нового кабінету В. Голубовичеви, кандидатови укр. с.-р., і фракції, які були відкликали своїх членів з кабінету, дали дозвіл вступити до нього. Кріза була полагоджена, і се відновленнє внутрішньої одности багато значило в тих критичних обставинах. Київ жив в страшних умовах. Большевики обложили його щільно, від сходу і заходу, большевицька артилєрія обстрілювала місто, а в серединї не вгавала улична війна. Деякі пункти по кілька разів, трохи не щодень переходили з рук до рук — то до большевиків, то до українських військ. Геройські зусилля кількох тисяч вірних оборонцїв не могли вистачити на боротьбу, коли стріляли зза міста і в місті, з воріт, з вікон, і зрада просякала скрізь, не лишаючи нїчого певного. Люде знемогали від неустаннього нервового напруження. Обопільне розяреннє доходило до крайности. Всї страхи гpoмадської війни виходили на яв. Людність починала виходити з рівноваги, нарікати на Ц. Раду, що вона, силкуючись утримати, виставляє місто на знищеннє. Гармати дїйсно розбивали доми. В ночі світили огні запалених будинків.
Так минуло десять день. Сов. нар. ком. слав "всїм, всїм, всїм!" одно за другим оповіщеннє, що Київ здобутий "військами Ю. Коцюбинського", Ц. Рада розбита і втїкла, власть перейшла "до совітської республїки", — але Київ все ще перемогавсь. Велике напруженнє горстки патріотів видержувало всї труднощі, вигладжувало всї удари зради і малодушности. Тільки 25. сїчня, коли мирний трактат з центральними державами був уже вповнї забезпечений, українське правительство, не бажаючи довше виставляти столицю на знищеннє большевицькими ватажками, розпорядилось виводити артилєрію й військо з центра Київа на передмістя, а осїдок свій постановило перенести на певний час до Житомира. Протягом 26 і 27 сїчня Київ був опорожнений і перейшов в руки большевиків, прихожих і місцевих, які зчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всїх, хто мав посвідченнє українського правительства, всїх, в кім можна було підозрівати Українця. Вони хвалились, що в сї днї розстріляли 5000 Українцїв. Ся цифра побільшена, більш обережні обрахунки приймають коло 2000, але висота її не грає ролї — важнїйша принціпіяльна сторона, виявленнє дїйсного характеру сеї війни, котру з большевицької сторони виставлювано боротьбою соціялїстичних гасл против буржуазії й реакції, а в дїйсности вона була війною національною, боротьбою за відновленнє єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою і нелюдською, нїж яку вів з українством старий царський уряд, централїстичні гасла котрого понесли під своїм большевицьким прапором нові спасателї єдиної недїлимої Росії — большевики.
(Кінець буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 30.09.1918]
Війна за незалежність.
(Кінець).
Українське правительство не помилялось в своїх сподїваннях миру. В той день, коли українські війська виходили до околиць Київа, трактат з центральними державами був уже готовий. У вечері 26. сїчня приступлено до його підписання, в ночі з 26. на 27. сю урочисту процедуру закінчено. Трактат дав Україні мир гідний і почесний, привернув їй західнї українські землї, не тільки окуповані підчас війни, а й ранїйше від неї відірвані, як Холмщина, Берестейщина, Пинщина (хоч і не в повнім їх обсягу — так околицї Дорогичина, Більська, Брянська, зістались таки поза Україною); уставив обмін воєннополоненими без оплат, обмір товарів на основання контінґентовання (уставлення скількости товарів, які мали довозитись і вивозитись). Нїмецьке правительство зараз взялось до мобілїзації й виводу на Україну підготовлених частей українських воєннополонених і заявило свою повну готовість помогти Українї також і своїм військом для швидкого очищення її від большевицьких банд і уставлення ладу й порядку, аби як скорше міг бути уставлений товарообмін і вивіз лишків, висловлений при мирових переговорах.
З ріжних поглядів се не була приємна перспектива. Можна було наперед знати, що вступ нїмецьких військ на Україну дасть привід до аґітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволеннє серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державности. Але з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну на довший час у власти большевицької анархії й чекати, поки вона сама себе зїсть, поки перегорить большевицька зараза і викличе таку сильну і орґанїзовану реакцію серед самої української людности, щоб на нїй можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найцїннїйші й свідомійші елєменти селянства бажали ладу й порядку, але ждали твердої власти, котра-б дала їм його й визволила від большевицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло-б тягнутись дуже довго, коли-б українське правительство зіставляло край без своїх орґанїзаційних центрів, без орґанів власти. Не кажучи вже про те, що сільськогосподарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої небудь економічної сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї працї. Тимчасом, як виявилось для формовання нових частей з воєннополонених треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (сїчові стрільцї і регулярні українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили України змалїли дуже під впливом большевицької деморалїзації і про орґанїзацію правдивої армії можна було думати тільки згодом.
Супроти сього українське правительство вважало неможливим зріктись тої воєнної помочи, яку йому зараз готове було подати правительство Нїмеччини — теж, розумієть ся, з власного інтересу: щоб приспішити вивіз збіжа з України. Воно просило Нїмеччину прислати своє військо на Україну, і за який тиждень по підписанню трактату воно вже переходило границю. Тодї й Австрія, що з початку отягалась, теж заявила готовість вислати своє військо на Україну. Але замісць сїчових стрільцїв і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, австрійські військові власти вислали в першу голову полки чеські, польські, угорські, з котрими зараз почались у місцевої людности непорозуміння.
Українське правительство тим часом, з тими невеликими воєнними силами, які зіставались в його розпорядженню, виведені з Київа і переформовані в Житомирі, займалось очищеннєм від большевиків Волини. З огляду, що большевицькі ешалони, довідавшись про перебуванне правительства й Ц. Ради в Житомирі, повели з Козятина й Жмеринки наступ на Бердичів і відти на Житомир, воно переїхало на кілько день до північної Волини — до Сарн. Вичистило залїзничу лїнїю для звязи з дівізіями воєннополонених, що формувались у Ковелї, й нїмецькими військами, що наступали звідти ж, і з їх помічю дуже швидко перевело очищеннє Волини, а з кінцем лютого нового стилю (з 16. лютого поетаповою Ц. Ради Україна перейшла на новий стиль і середньо-европейський час) українське військо повело натиск на Київ. Большевицькі банди, пограбувавши що встигли за три тижнї свого хазяйнувапня в Київі, уступились без бою, коли українські й нїмецькі війська почали свої операції, грозячи обійти наоколо Київ і взяти в кільце. 1. березня українське військо війшло до міста, оваційно привитане людністю. Кілька днїв потім вернулось до Київа й українське правительство, а за ним згодом і Центральна Рада.
Центральна Рада зібравшись в Житомирі за кілька день по виходї з Київа і зістаючись весь час в контакті з правительством, дістаючи від нього звідомлення по сучасному моменту, весь сей час не переривала своєї законодатної роботи й за час свого ісходу прийняла кілька важних законів, перейнятих ідеєю укріплення української державности та її традицій (закони про українське громадянство, про відновленнє старої монетної одиниці української держави — гривнї, про державний український герб, котрим прийнято знак Володимира Великого на його монетах). Але вона працювала в частиннім складї (на підставі ухвали останньої сесії повної ради), і коли відновила свою дїяльність у Київі в повнім складї, в перших початках зарисувалась певна розщепина між тими ґрупами, які вели роботу в нїй весь час ісходу, і тями, що не брали в нїй участи. Се виявилось в гострих ударах на недемократичну, мовляв, націоналїстичну і шовінїстичну полїтику українського уряду й тих парляментарних ґруп, що його підтримували, а конкретно вилилось в мінїстерській крізї, що на якийсь час знов нависла над парляментом, наслїдком того, що фракція укр. с.-д. і деякі не-українські признали неможливою для своїх членів участь в кабінетї в таких обставинах, і заразом з ріжних сторін пішла кампанія за одставленнє кабінету Голубовича.
Наоколо Ц. Ради розгоріла ся на ново завзята аґітація, яка нагадала сумні часи перед большевицьким повстаннєм. Київська дума стала огнищем, коло котрого обєднались всї ті течії, які йдучи ріжними дорогами до ріжних завдань, спільно вдаряли на Ц. Раду і раду народнїх мінїстрів, стараючись підкопати й діскредитувати Українську республїку. Такі події, як віданнє київської мілїції в безпосередню власть мінїстерства, заборона демонстрацій і мітінґів в свято російської революції, розпорядженнє про вивіски й оповіщення на українській мові, закони про українське громадянство служили приводом для завзятої аґітації. Всякого рода неправильности в поводженню нїмецьких і австрійських військ, навіть і менш яскраві та сливе неминучі під час військових операцій в чужій країнї, серед чужоязичної людности, давали привід до нападок, що явним чином мали діскредитувати українську власть, за те, що вжила до помочи Нїмцїв.
З другого боку соціяльна полїтика Ц. Ради, особливо земельний закон 18. сїчня, служили ґрунтом не тільки до аґітації против Української Республїки серед буржуазних кругів, але нею пробували діскредитувати українську державу в очах Нїмцїв і Австріяків, пошукати у них опори і помочи против соціяльної полїтики Ц. Ради і против української державности. Польські поміщики Поділя й Волини звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію приграничних частей України, скасувати в них селянські орґанїзації й земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодїннє й завести примусову селянську працю. Вони орґанїзували польські військові части, які, опираючись на давнїйше сформовані лєґіони, попробували на власну руку касувати земельну реформу й відбирати поміщицькі землї, роздані селянам земельними комітетами. На лївобережу українські поміщики заходили також орґанїзувати рух против земельної реформи і соціялїстичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домаганнєм, щоб Центральна Рада відставила свій соціялїстичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, орґанїзувала тимчасове правительство і віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстаннєм і т. д. Їх депутації зявлялись у нїмецьких представників. На місцях серед офіцерів нїмецьких частей також велась з сеї сторони завзята аґітація в напрямі скасування земельної реформи, усунення соціялїстичного мінїстерства і т. ин. І що найгірше, паралєльно з такими заходами з боку елєментів сторонніх, несоціялїстичних, анальоґічна аґітація за відсуненнє соціялїстів від власти й передачу її в руки якоїсь, нїкому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й нема) — щоб вона за помічю Нїмцїв закріпила українську державність на буржуазних підвалинах, вели певні ґрупи українських с.-д. і с.-ф. і їх преса.
Така була тяжка, напружена атмосфера, в котрій Ц. Радї й її правительству приходилось очищати Україну від большевицьких військ і банд, відновляти до ґрунту розбиту й поруйновану ними адмінїстративну машину, наладжувати немилосердно знищене економичне життє країни, щоб вивести з анархії й забезпечити новоздобуту самостійність і незалежність, а навіть саму державність.
Її зривали з середини, її бойкотували, полишаючи без засобів, їй кидали всякі перешкоди, в надїї, що вона десь спіткнеть ся, впаде, і вернеть ся власть буржуазна, імперіялїстична, відновить ся єдність єдиної Росії, й російська стихія візьме на ново під ноги відроджене українство. Українські-ж військові сили все-таки й далї були дуже не великі, і в значній части слабо дісціплїновані. Далї оперували ріжні самочинні "отамани", окремі віддїли гайдамаків і вільних козаків, часто зложені з елєментів не-українських, реакційних; чинили бешкети й насильства над людністю, компромітуючи українську військовість всякими вибриками, націоналїстичними шовінїстичними викриками, погромами, розстрілами, самочинними контрібуціями. Ріжні самочинні коменданти, ради, комісари, самовільними вчинками нарушили плани операцій. Нїмецькі й австрійські части не координувались нї між собою, нї з українськими частями, й своїми самочинними виступами часом підривали пляновість роботи українського командування й українського правительства.
Тим не менше очищеннє України посувалось доволї скоро. Протягом місяця березня було очищене майже все Правобереже до самого моря — взята Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет. За Днїпром була в значній части вичищена Чернигівщина, в останнїх днях березня взята Полтава. Операції в сїм напрямі затяглись особливо через те, що до большевиків, слабо орґанїзованих і недісціплїнованих, прилучились чехо-словацькі дівізії, які замісць того, щоб іти на французький фронт, згідно з умовою, уложеною ними з українським правительством, розпочали боротьбу з нїмецькими військами. Большевицькі війська з особливим завзяттєм боронили Катеринослава й його околицї, щоб устигнути ще можливо більше вивезти звідти до Росії. Але большевицька справа була безнадїйна. Її головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українцїв і руйнею їх добра, ще перед утратою Полтави вже вважав за краще зложити з себе командуваннє, а большевицька "Цикука" (Центральний Исполнительний Комитет України) загодя перемандрувала до Таганрога.
Протягом квітня очищеннє лївобережа було майже закінчено. Після того, як зломлені були чесько-большевицькі застави на дорозї до Харкова й Полтави, 8. квітня большевики уступили ся з Харкова, ще передтим очищено Катеринослав, і українське військо разом з нїмецькими стали посуватись на захід і полудне. З кінцем квітня большевики тримались ще тільки в донецькім районї та в кримських портах.
Але з сими успіхами в очищенню України та поширеннєм власти українського правительства, ще з більшою жагучістю виступали на чергу пекучі, негайні справи внутрішнього упорядковання: наладженнє засїву піль і плянтацій, транспорту і товарообміну, демобілїзація промислу й орґанїзація працї для мілїонів безробітних, і утвореннє власної, твердої, дісціплїнованої армії, яка-б в найблизших роках, поки буде змога перейти до мілїційної оборони, послужила запорукою полїтичних і соціяльних здобутків України!
Дїйсно Ц. Рада діставала Україну назад до своїх рук в станї просто жахливім. До того неймовірного розвалу, в якім лишила її чотиролїтня війна і всеросійська анархія, витворена революцією, налягли страшенні результати большевицького погрому. Українське правительство діставало в опорожнених большевиками просторах міста з ограбленими урядами і банками, з цїлком знищеними установами, залїзницї без льокомотивів і ваґонів, з зруйнованими мостами і станціями, з незаплаченими за кілька місяцїв служащими й робітниками, які перш за все звертались з домаганнями заплати, инакше грозили забастовкою. На місцї російських армій також зіставались тільки купи ріжних служащих, що сидїли, чекаючи платнї за неоплачені місяцї. Заводи стояли без палива; копальнї позаливались водою, тому що водоливи не працювали цїлими місяцями за недостачею вугля і т. ин. Зате скрізь українське правительство чекали рахунки за неоплачені російським урядом достави, військові роботи і т. ин.
З усїх боків тїсли ся до українського правительства до Ц. Ради, домагаючи грошей, розпоряджень, ладу, порядку, ставлячи на їх рахунок всякі прояви безладя, недостач грошей, запасів, розграблених большевиками. З усїх сторін внутрішніх і зовнїшнїх, використовували сей катастрофічний стан для натиску, одні, щоб захитати становище Української республїки, другі, щоб вимогти від неї ріжні полїтичні й економічні уступки на користь своїх держав. Місцеві буржуазні круги й аґенти центральних держав натискали, домагаючись уступок буржуазним формам і прінципам, тим часом як з другої сторони неприхильники української держави пильно слїдили за кождим кроком Ц. Ради й її правительства, щоб знайти докази буржуазної, реакційної полїтики, аби діскредитувати її в очах пролєтаріяту, й особливо селянства, що ловило всї сї інсінуації, смертельно трівожачись за долю аґрарної реформи, за принціпи третього й четвертого унїверсалу, про котрі вороги українства ширили чутки, що Ц. Рада вже скасувала їх пятим унїверсалом, і на те й закликала Нїмцїв, щоб віддати назад землю панам і знищити всї свободи.
В таких грізних обставинах було ясно, що тільки міцне обєднаннє всїх українських сил коло охорони української держави, її демократичних і соціяльних здобутків може вивести Україну з небезпеки. Се й порозуміли ті ґрупи, які поставили над усе завданням моменту — захованнє української державности й самостійности. Відложивши ріжницї в принціпіяльних поглядах і в відносинах своїх до тих чи инших конкретних актІв українського правительства, вони рішили всїми силами підтримати його і Ц. Раду та захистити від усяких потрясень.
Першим дїлом їх по поворотї до Київа Ц. Ради було оповіщеннє її, видане "в день свята Т. Шевченка" про те що Ц. Рада міцно стоїть і стоятиме при тих соціяльних демократичних гаслах, які були проголошені третїм і четвертим унїверсалом, і про ті мотиви, які привели її до покликання Нїмцїв на Україну. Кабінет Голубовича поповнено мінїстрами з усїх головнїйших українських фракцій (неукраїнські соціялїстичні ґрупи відтягнулись від участи в кабінетї), і таким чином всякі спекуляції на кабінетську крізу відхилено. Трактати з центральними державами по довгій і жвавій дебатї ратіфіковано. Рядом виступів розсїяно підозріння не-українських ґруп щодо зміни українського курсу в бік шовінїзму і націоналїзму. Особливо важне значіннє мали з сього боку наради і дебати в справі скликання Установчих Зборів.
Українська Центральна Рада вже двічі визначала час скликання Українських Установчих Зборів і тепер нетерпляче чекала вияснення результатів виборчої кампанїї, яка переходила в перших днях сїчня, підчас самого большевицького находу. Можливість негайного скликання першого безпосереднього народнього представництва, вибраного на основі загального, рівного, таємного і пропорціонального голосування, та передачі йому дальшого керування справами незалежної України була дуже цїнна для неї.
На останнїй сесії Центральної Ради, в сїчнї, було ухвалено, що Установчі Збори можуть зібратись, коли по тимчасовому підрахунку буде констатовано, що половина членів Установчих Зборів уже вибрана. Правда, висловлялись гадки, що з огляду на той большевицький терор і всякі неправильности, в яких проходили вибори, краще їх признати недїйсними і розписати нові вибори до Установчих Зборів, або минаючи їх розписати вибори просто до парляменту, прийнявши й конституцію й виборчий закон в Центральній Радї. Але кінець кінцем більшість її висловилась рішучо за скликаннєм Установчих Зборів на основі вже переведених виборів, коли є тільки якась законна можливість того — по мисли згаданої сїчневої ухвали. Громадянство, спеціяльно селянство, жадібно чекало обіцяних Центральною Радою Установчих Зборів, і очевидно їх не можна було лишити не здійснивши сеї обіцянки, коли якась можливість скликання Установчих Зборів була справдї.
Ся можливість скликання з очищеннєм території вияснялась все більше і вносила заспокоєннє в напружені настрої громадянства України. По тяжких і болїзних переживаннях громадянству хотїлось спочити духом на якімсь спільнім постулясї, котрий-би дав обєднаннє поріжненим течіям, вказав вихід з попсованих відносин, з безвихідних суперечностей, принїс змогу почати на ново роботу на новім ґрунтї, відкинувши старі рахунки, старі орієнтації. Його гаслом ставало: негайне скликаннє Українських Установчих Зборів, і більшість Центральної Ради прийняла його: 11. квітня вона ухвалила скликати Українські Установчі Збори на день 12. травня.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 06.10.1918]