ДИСТОПІЯ
(фраґмент 1)
Увімкнув приймач. У студії відбувалася дискусія керівників виборчих штабів двох найвпливовіших суперників на майбутніх виборах. Передача вже тривала. Країна не може залишитися без Президента, понадто в такий час, адже Президент – верховний головнокомандувач. Це записано в Конституції. Згадав мить багато років тому, коли її ухвалили, щасливі обличчя творців: нарешті і для його країни сходило сонце – принаймні так йому тоді вірилося.
Він підкрутив звук, його цікавили арґументи сторін. Хотів розібратися, хто має рацію, доки збагнув, що обоє просто топлять один одного, байдужі до журналістки, яка марно намагалася продертися до них із запитаннями. Співрозмовники перебивали один одного, він не міг нічого вловити, крім ошмаття фраз, випадкових словосполучень, що скидались на мітингові скандування, пофраґментовані вітром. Від реклами політичних проектів перейшли до взаємних закидів, подібно до того, як перекидався вогонь на військових складах, вішали один на одного відповідальність за безвідповідальність, наслідком чого стала чергова успішна диверсія ворога.
Від надмірного намагання зосередитися відчув легке запаморочення; почав глибоко вдихати і видихати вогкувате кімнатне повітря. Майже не відчиняв вікон, бережучи тепло, проте це було не більше, ніж словесна фігура, бо в помешканні було майже так само холодно, як зовні, а, на свій лад, ще прикріше. Найгірше, він не міг вловити, що сперечальники хочуть сказати, крихти суті, за яку міг би вчепитися його розум, такий самий зголоднілий, як шлунок, мовби обоє навперебій із дискутантами з радіа поклали доконати його. Країна жила від гасел до гасел, так, що здавалося, буцім лише так вона й могла ще функціонувати.
Він змерз, частину лівої руки знову зсудомило, долоня вздовж ребра запала, спробував порухати мізинцем і безіменним пальцями, однак у такі миті не мав влади над ними. Першого разу це дике нове відчуття вкинуло його в розпач, та поступово він звик. Розпружитися і перечекати, відволіктися на щось – невдовзі все ставало на свої місця, рука повністю відновлювалася.
Закипіла вода, бульбашки спливали на поверхню і сердито лускали. Чимось вони нагадували дискутантів у студії, так само лускали фрази, вириваючись з ротів, сперечальники мовби хлюпали один в одного окропом, хто кого дошкульніше обпече. Не вимикаючи газу, зняв із конфорки металевий кухлик і залив окропом горнятко з підсохлими фусами на дні, рештками кави, яку сьогодні вже заварював. Він заливав їх по кілька разів – доти, доки фуси майже повністю втрачали барву, ставали бляклішими за осінній листок. Те, що тепер так звалося, й віддалено не смакувало справжньою кавою – ні заварною, ні розчинною, та він тримався за цей суроґат – бодай за щось. Тримався, як чіпляються за спогади над прірвою без майбутнього. Тепло від горнятка передалося йому і потекло судинами, проникаючи далі і далі.
Голоси в приймачі обмінювалися звинуваченнями, наче обкидали один одного багнюкою. В хід пішли гармати великого калібру, було названо прізвище керівника зовнішньої розвідки, в якого більшість родичів залишилися на окупованій території й отримали паспорти країни-аґресора, що, вгородивши ножа, не вгавала пхатися з обіймами і запевненнями в дружбі та любові, тоді як її дипломати і пропагандисти (між якими не існувало різниці), переконували світову спільноту в своїх благих намірах, доводили, що це не країна, а лише територія, називали її мешканців вівцями, що потребують доброго пастуха, презентували себе в цій ролі, влаштовуючи арешти, розстріли і депортації і натякаючи таким чином на свою незамінність.
До його слуху долинула сума, в яку оцінювали нагромаджені протягом війни статки, викликавши ошелешення. Відмовився вірити, проте не встиг переконати себе, що йому причулося, як голос на радіо повторив її, мовби спеціально для таких, як він; особисто для нього. Інстинктивно обвів поглядом кухню, наче за ним спостерігали.
Зависла тиша, чув її напружено-тривожне бриніння, як бринить комаха, коли нишкнуть людські голоси. Тиша тривала якусь секунду, після чого опонент перейшов у наступ, не бажаючи надовго залишатися в боргу. Ефір стрясали закупівельні схеми й офшорні рахунки, приватні армії і ціни на газ – гучні справи, декотрі з яких вдалося розкрутити, а декотрі ні, але й ті, розкручені, всіляко гальмувалися, докази зникали, феміду підкуповували, адвокатам погрожували, журналіста-розстежувача, який оприлюднив шокуючі факти, порішили в ліжку, розрядивши в нього і його коханку магазин.
Ввійшовши в раж, контрагенти жбурляли на стіл козирні карти, хто які банки контролює і через кого йдуть грошові потоки, вони вже не могли зупинитися, ставки були надто високі: цього разу на кону опинилося все. То була вбога і нищівна гра, ефір стрясали взаємні звинувачення в зраді, у праці на ворога, потаємній і явній, в підриві обороноздатності і довіри міжнародних інституцій, поміж тим сипалися, мов сніжинки, що танули, не долітаючи до землі, обіцянки, запевнення якнайшвидше завершити війну – безумовно, перемогою, одаче жодний з учасників не конкретизував, як це зробити.
В тій какофонії, мов сонце крізь хмари, в ефір пробивалося бліде і невиразне слово «мир», воно скидалося на вимерлу рослину з ботанічної енциклопедії. Він розціпив пальці, зчіплені довкола горнятка, і відковтнув. Напій охолоджувався на очах – не минуло й пʼяти хвилин відтоді, коли залив фуси, як вміст зробився літеплим. Ковток за ковтком заходився гарячково пити, ловлячи рештки тепла, заки бурда в горнятку остаточно визимніє. Скільки можна за такий короткий проміжок один одному наговорити! Дебати стали останньою виставою, що в перервах між ворожими авіанальотами, день у день йшла о цій порі на радіо, збираючи одну з найвищих квот, проте вона нітрохи не розважала. Парламент продовжував приймати відозви, подібно до вогню, що робить останні потуги не згаснути, проте засідань більше не транслювали.
Ще якийсь час сидів і слухав – заради жіночого голосу, який все ще намагався модерувати дискусію – з фаховою, відтак чисто людською відчайдушністю. Вимкнув радіо, не дочекавшись прогнозу погоди наприкінці коротких підсумкових новин, ні самих новин; прогноз у цій какофонії абсурду був рятівною соломинкою, за яку хапався, і хоча погода була мінливою, сльотавою і малосонячною, та давала сяке-таке відчуття стабільності, як її навіює повторюваність чогось, що не має стосунку до поточних подій. Від погоди залежав навіть не так настрій, як стан, загальне самопочуття.
Спробував уявити, який вигляд може мати жінка з таким голосом, що не втрачав мелодійності й тоді, коли напружувався, силкуючись пробитися крізь град взаємних звинувачень двох чоловіків, які були цього вечора гістьми студії. Зловив себе на збайдужінні, йому було все одно, що вони торочать, його це більше не цікавило, він чекав на жіночий голос, наче лише його мелодія здатна дотамувати спрагу, якої не потамувало вбоге пійло; він жадібно спивав цей голос своїм слухом, фібрами сприйняття. Голос нагадував сонце, що вряди-годи, надто скупо проступало крізь хмари.
(7 жовтня 2018)