XVIII.
Д. Драгоманов каже, що не дають нашому письменству добре розвиватись три речі: полїтична неволя в Росиї, реакцїйні думки у галицкого громадянства та неосьвіченість серед україньских письменників з Росиї. До сего додамо ще несамосьвідомість национальну серед інтелїґенциї на Вкраїнї росийскій.
В попередних листах уже показувано, що слова "сьвідомий Українець" та "конституционалист" повинні зробити ся тепер синонімами. Кожна полїтична пільга в Росиї є пільгою й вкраїньству. Ось через віщо борець за нацийні вкраїньскі права, не може не бути, коли хоче справдї дїло робити, і борцем за полїтичну волю чи — хай там, за конституцию у Росиї. Про се не будемо тепер багато балакати. Так саме казано вже й про те, що Галичани своїми ретроградними думками відпихають від себе вкраїньску інтелїґенцию з Росиї.*) То-ж мусимо з усеї сили бороти ся з галицким реакціонерством і виразно показувати Галичанам, що з їм погодити ся ми не можемо. В сїй справі спріяти муть нам всї кращі люди з народовцїв та з радикалів. Все-ж ся справа не здаєть ся менї такою страшною, як д. Драгоманову, — він бо, та й взагалї всї радикали, звикли бачити у кожному нерадикалові сховане ретроградство. Ми-ж бачимо і в народовскому, як і в радикальному, таборі людий путящих, справдї вільнолюбних та народолюбних. Ото наша надїя. Шкода тільки, що Галичани взагалї (опріче кількох одиниць) своїм лїтературним розвитком справдї стоять дуже низько, і їх писаня (опріче повістий Федьковичових, Франкових та Кобринскої) більш нагадують своїм змістом і мовою (часом неможливою!) початок, а не кінець XIX. сторічча — се перешкожає гуртовій роботї людий з обох частин Руси-України.
Що до неосьвічености серед наших письменників, то воно й не дивниця, коли сему потрохи правда. Осьвіченїйші люди, ті, що універзітети покінчали, скоро з універзітетских ослонів перейшли на офіцияльну посаду, зараз починають ховати ся з своїм україньством. Коли й пишуть що, то по московскому (бо таки й не знають по своєму), а по україньскому лишають писати недоукам, а потім глузують з їх — тим і виявляють свій україньский патриотизм. Та все-ж може воно й не так страшно, як здаєть ся д. Драгоманову. Він доводить свою думку тим, що більша частина україньских письменників наче-б то не знає нї одної чужої мови. Одначе хтось-же та переклада у нас і Шекспира, і Гайне, і Ґете, і Байрона, і Шиллера, і Данта, і Гомера, і Софокля, і Гюґо й инших. А що наші письменники, як і всї Росияне, дуже мало користують ся з чужих мов і здебільшого вдовольняють ся попсованими від цензури неповними московскими перекладами, то сему правда — тут наріканя д. Драгоманова цїлком правдиві, на жаль.
Послїдком полїтичної неволї, малого розвитку вкраїньско-рускої літератури, инертній звичцї до всего московского в письменстві і малих зносин з австрийскими Вкраїнцями — єсть мала национальна сьвідомість серед україньскої інтеліґенциї в Росиї. Д. Драгоманов радить не ховати сего факту від австрийских Українцїв. Та яке-ж се хованя, коли осї листи, починаючи від першого, нї про що-ж і кажуть, як про се! Та й опріче їх — згадаємо дописи д. Чайченка у "Зорі" ("Наша байдужість") або д. Вільхівского у "Буковинї" ("Про українофилів") — і там про те-ж. Або д. Драгоманов неуважно читав те все (коли читав), або він умисне хоче знести пеню на автора сих листів та й на инших лїтератів з України росийскої, що мов ховають люди факти! Нї, серед тої молодої ґенерациї сьвідомих Українцїв, до якої лїчить себе і автор сих листів, — зовсїм таки нема бажаня ховати наші хиби й помилки — хиба навпаки. Видимо д. Драгоманов, живучи від нас далеченько, стоїть тепер не в курсї дїла. Він не знає, здаєть ся, що то частина інтелїґенциї вкраїньско-рускої, яка признаєть ся до своєї национальности, виразно дїлить ся тепер на дві громади: стару або "українофілів" та молоду або сьвідомих Українцїв. Українофили (до яких ми зовсїм не думаємо лїчити старих наших письменників, щирих працьовників) се люди старійші, здебільшого заможні, признають в принципі вкраїньску лїтературу, бажають й зрости, але самі не роблять за того нїчого (опріче деяких небагатьох винятків), балакають і пишуть по московскому, а своє українофильство виявляють хиба тим, що раз на рік побувають на Шевченкових роковинах. Назвище "українофіл" за два-три останні роки специялізувало ся і прикладаєть ся тільки до отих добродїїв. Від їх воли й можна сподїватись чого путящого, — то хиба яко надзвичайно дивного винятку. Молодї-же сьвідомі Українцї, про яких думки вже казано в сих листах, віщують не те, — дай Боже, тільки їм вдержати ся твердо на своїй постатї серед тих лих, в які їх кидає наше житя: серед ворожого глуму від своїх зрадників, серед холодної байдужости від українофілів, серед бідности, яку вони здебільшого зазнають, і врештї серед урядових утисків. Саме бо тепер взято у Харькові в тюрму чоловіка 20 з сих людий — за зносини з Галичиною та за вкраїньску пропаґанду взагалї; частину випущено, а кільки душ сидить уже четвертий місяць у тюрмі. Але-ж не задавлять нїякі утиски живої ідеї, зростати ме й зростати ме сьвідома вкраїньска інтелїґенция і нарештї зросте до того, що візьме у нас гору. І через се ми цїлком певні, що нїколи Вкраїнцї не зостануть ся, як каже д. Драгоманов, з двома мовами, нїколи лїтература наша не зостанеть ся "підлїтературою", та вона й тепер уже не "підлїтература", а таки, хоч і вбога до плачу, лїтература!
Д. Драгоманов рівняє московскі місячники до галицких часописів та й каже: хиба-ж такі се лїтература. А коли Теккерей, здаєть ся, почувши від Турґенєва, скілки у Москалїв журналів, зареготав ся, кажучи: хиба-ж се лїтература? — Така мізерія! Як кому здаєть ся! І хоч д. Драгоманов і покликуєть ся тут на Білїньского, що за Пушкина казав, мов в Москалів нема ще лїтератури, дак він же це тільки казав, а й показав, як він розуміє свої слова; а д. Драгоманов каже просто, заплющуючи очі на факти: нема лїтератури! Можна ще сказати, й те що Білїньский знав, коли докоряти, а коли й похвалити за дїло. Бо самими докорами в гору духа не піднімеш, хиба прибєш.
На останцї не можу обминути одного кумедного випадку, що трапився з щедрим на докори д. Драгомановим. Він докоряє менї тим, що я не стільки вільнолюбний, як д. Вільхівский, що огудив у "Правдї" галицкі виданя. Редакция "Буковини" може засьвідчити, що я прислав їй свій лист XIII., не читавши останніх чисел "Буковини" з відмовою д. Драгоманова і значить нїчого не знав про його пораду думати й писати так, як д. Вільхівский. Отже кожен, хто прочитає той допис д. Вільхівского та мій XIII. лист, зараз побачить, що у мене в сїй справі однаковісінькі з д. Вільхівским погляди. Таким побитом д. Драгоманов докоряє мене, що я не думаю так, як думаю, та не роблю так, як роблю. Виходить, — я казав правду, зауважаючи, що радикали люблять усюди вишукувати у своїх опонентів сховане ретроградство.
Д. Драгоманов бажає, щоб у відносинах між Українцями було "менше вузької ненависти, а більше людянности". Отсе й ми сего бажаємо, та ще більше розважливости та менше присудів з опалу. Бо присуди з опалу, без розгляду, зрідка тільки бувають правдиві. Тут так і хочеть ся згадати слова Сільвіо Пелліко: "На жаль, досить часто ненавидять один одного люди тим, що не знають один одного, а як би вони тільки трохи проміж себе побалакали, то подали-б один одному дружню руку". (З. Пелліко. Мої тюрми. Розділ 56).
Воно у нас і балакають потроху, та якось мало вислухають один одного, чи що...
*) Галицкі Русини дозволяють собі не тільки виправляти мову в роботах присиланих від нас (і коли вони відвикнуть від сеї поганої завички!), але й самий зміст, самі думки перекручують. Особливо т-во Просьвіта охоча до сего — вигонити з творів, присиланих з Росиї, всяке "радикальство" і всякий "атеізм". Чи догадуєть ся "Просьвіта", як се страшенно обурює Українцїв з Росиї? І може бути, що прийде такий час, коли і наші довгодумні земляки врештї до того обурять ся, що заснують у Галичинї своє народо-просьвітне товариство таке, що давало-б народови справжню путящу осьвіту, а не самі книжечки про гній та оливні житя святих. Своїм клерикальним ретроградством т-во "Просьвіта" таки примусить се зробити.
[Батьківщина, 29.10.1893]