Якої історії потребує сучасна Україна? Де, зрештою, вона починається? Чи легітимний сьогодні національний наратив? Де, як і на які періоди ділиться наша минувшина? Що робити з регіональними поділами? Як писати для широкого загалу і залишатися повноправним членом історичного цеху?
Відповіді на ці питання шукав історик Сергій Плохій, професор Гарвардського університету, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, коли писав книгу «Брами Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» й поділився віднайденими відповідями з учасниками семінару «За лаштунками Брами Європи: досвід писання української історії», який відбувся в УКУ.
Історія України та її інтерпретації
Ідея написання «Брами Європи» з’явилася після початку війни на сході України, коли піднявся серйозний інтерес до України та її історії загалом. Крім того, у Європі та світі існувало велике нерозуміння того, чим є Україна насправді. Ця книжка писалася у Гарварді, який сформував світогляд, уявлення та професійні стандарти двох істориків, які написали загальновідомі синтези з історії України. Наприкінці 80 років ХХ століття – це Орест Субтельний, і Роберт Маґочі – в середині 90-х років.
Якщо спробувати спрощено охарактеризувати ці праці, то Субтельний написав історію українців, а Маґочі – історію України як території. Ці підходи були домінуючими у свій час, проте на сьогоднішній день їхня евристична цінність себе вичерпала і вже не надихає до плідних роздумів. Я запропонував трохи інший підхід. Він пов’язаний зі змінами чи поворотами в історичних дослідженнях, які відбулися за останні 15-20 років. Ці зміни власне асоціюються із так званим cultural turn. Цей підхід дав мені ключ до розуміння того, як написати історію, що охоплює більш як тисячу років. Культура була ключовим фактором для мене у спробі реінтерпретації України.
Про методологічні відмінності
Крім культурної складової, мене також сильно зацікавило питання ідентичностей. Цей підхід був позитивно оцінений в Україні, адже ми властиво зараз перебуваємо в процесі осмислення того, «Хто ми є?», «Як наші регіони співвідносяться?», «Хто такий українець?», «Чи добре говорити однією мовою, чи двома?». Це те, чим ми сьогодні живемо і за що боряться українці. Виглядає так, що старий проект національної історії, яка була найталановитіше представлена Грушевським, сьогодні уже відходить і втрачає свої передові позиції.
Коли ми пишемо історію двох тисячоліть, постає питання, звідки нам починати і де нам закінчувати. У моєму розумінні, територія є дуже важливим простором, яка сама собою є певним культуроформуючим елементом. У своєму наративі я розпочинаю з Геродота не тому, що це дуже приємно і патріотично, що він згадує про народи чи групи, що населяли терени сучасної України, а тому що у нього є розуміння того, наскільки географічні і територіальні чинники мають вплив на формування культур.
Традиційна українська історіографія формує єдиний і неподільний національний наратив, десь починаючи від Геродота, і особливо зосереджуючись на Київській Русі. Їй притаманне відкидання норманістської концепції із сильним наголосом на тому, що це була наша Князівська доба, де слов’янський елемент був вирішальним у політичному сенсі. У мене ж цей Київський період асоціюється із степовим кордоном і його формуванням. Про конфлікт норманів, які на той час представляють осілу культуру з народами степу, що ведуть кочовий спосіб життя.
Інший аспект, традиційна українська історіографія визначає українську революцію 1917-1923 років як найважливіший процес для української історії ХХ століття. На мою ж думку, тут потрібно залучати ширший контекст і акцентувати увагу на великому періоді між 1914 і 1945 роками. Вплив світових воєн був найсуттєвішим для української історії першої половини ХХ століття, а Українська революція була явищем, зумовленим Світовою війною.
Чи є мова найважливішим чинником самоідентифікації нації?
У своїй книжці я відходжу від традиційного українського наративу, проте сам при цьому пишу національну історію. Мені видається, що на сьогоднішній день ми маємо потребу в новій національній історії. Досить продуктивним виглядає залучення нових історіографічних напрямків (культурна і соціальна історія) для написання такого наративу. Тому ця книжка є закликом до творення нової національної історії. Моя історія є історією України та українців як найбільшої етнічної групи, що проживає на цій території. Проте наступним кроком має бути залучення до національної історії різних меншин (minorities), які віками співіснували поруч з українцями. Дуже часто ті minorities, які ми в історії України вважаємо меншинами, насправді були більшістю. Я поставив собі завдання інтегрувати в історію України ті меншини, які в той чи інший історичний відрізок насправді домінували.
Я також хочу звернути увагу на проблему мови як чинника, що формує націю. У моєму розумінні, мова, звісно ж, є важливим націєтворчим інструментом, проте не найважливішим. Мова є первинним чинником для формування та самоідентифікації етнічних груп на етапі їхнього становлення. Проте, коли ми говоримо про модернішу історію, особливу увагу слід звернути на такий чинник, як лояльність до політичних центрів. Ми мусимо розуміти, що українці протягом століть не завжди були антагоністами до імперських режимів, а дуже часто їхніми будівничими. У моїй книжці є багато Безбородька і Юзефовича, Брежнєва і Хрущова – вони є важливою частиною мого наративу. Мова стає визначальним фактором тільки у ХІХ столітті, де нація – це перш за все мова. У наших сучасних реаліях говорити про те, що мова є нашим найважливішим чинником самоідентифікації, є самогубством. Цей фактор міг бути досить релевантним у контексті подій Революції 1917-1923 років, проте не зараз. Варто розуміти, що «Русский мир» приходить з концепцією ХІХ століття, де мова дорівнює твоїй національній ідентичності. Україна сьогодні існує також й через те, що ми відповіли, що нація – це ще щось більше, ніж тільки одна мова.
Теперішня ситуація у Східній Європі мені нагадує цей регіон у часи розпаду Австро-Угорської імперії, коли з’являються молоді й амбітні національні держави, які борються як із зовнішніми, так із внутрішніми викликами (проблема інтеграції меншин тощо). Тобто той самий набір проблем – втрата територій, зміна кордонів і так далі. У цих порівняннях є серйозні обмеження, але також і поштовх до рефлексій.
Quo vadis: українська історія як регіональна історія чи загальнонаціональна?
Інший важливий аспект – Україна є дуже різноманітною. Питання в тому, яким чином нам узгоджувати регіональні історії з історією загальнонаціональною. Цей момент заохочує нас до переосмислення регіональних наративів. Ми повинні розуміти, що ми не можемо нав’язувати наші регіональні наративи іншим регіонам (наприклад, галицький до харківського чи навпаки) – така схема не спрацьовує. Я думаю, важливою у цьому контексті є трансформація місцевої пам’яті і місцевих традицій у загальнонаціональний наратив. Я відкидаю цю тезу, що українська історія має бути регіональною. У моїй книжці я намагався писати історію Галичини й історію Східної України в кінці ХVІІІ на початку ХІХ століття в одному розділі. Це є одним із способів інтеграції регіональних історій в загальнонаціональну. У цьому є великий евристичний потенціал. Компаративістика видалася дуже плідною в контексті зіставлення французької й німецької історії. Чому б нам, до прикладу, не розглядати донбаські шахти і дрогобицькі нафтові заводи і подивитися на загальні процеси, які охоплювали у цей період більшу частину України? Також, до прикладу, скасування кріпацтва у Російській та Австрійській імперіях розглядають порізну, хоча насправді набагато продуктивніше дивитися на ці події в руслі єдиних тенденції в тодішній Європі. Це також приклад штучного розривання нашої історії в силу різних причин.
Опій наукового презентизму
Однією з найбільших проблем у сучасному історіописанні є так званий презентизм, коли сучасні для нас події ми вважаємо важливішими, але також коли проблематизуємо виклики сучасності і відкидаємо важливі процеси з минулого. Думаю, що у моїй книжці теж є цей агресивний презентизм. Я з самого початку був загострений на широкого читача, який прийшов до цієї книжки, прочитавши щось у New York times. В кожному розділі я намагався поставити запитання, чому цей період є важливим для розуміння сучасної України. У цьому процесі у мене помітно випало Велике князівство Литовське, про яке ми досить мало знаємо. З іншого боку, я зробив сильний наголос на Люблінській унії та ролі князів Острозьких у її здійсненні.
Чи можлива історія України «без брому»?
Ми можемо зрозуміти історію України, тільки поставивши її в ширший контекст. І цей контекст не має бути тільки в рамках імперії (Російської чи Австро-Угорської) – ми маємо вийти поза ці межі і дивитися на європейський простір в цілому. Потрібно розуміти, що, до прикладу, такі події світової історії, як Чорна смерть чи розвал СРСР, мали вирішальний вплив і на українську історію. Отож, світова історія як природний дім для написання історії України.
Крім того, ми не можемо викидати певні історичні пласти з нашого наративу, скажімо, радянський період, адже тоді ми не зможемо зрозуміти причини наших сьогоднішніх викликів. Проблема також в тому, що в історичному контексті ми вже давно відмовились від комуністичних ідолів, проте наш суспільний простір залишився нереформованим. Тому часто наші історичні візії та перспективи співіснують в абсолютному дисонансі з тим, що ми бачимо у нашій політиці.
Постає також питання – чи можна написати таку історію, яку б, до прикладу, українці, росіяни чи поляки читали «без брому»? Мені видається, що можливо. Надзвичайно показовим є успіх ізраїльського автора Юванал Харарі, який написав захопливу синтезу історії людства «Людина розумна». Це добрий приклад того, як транснаціональна історія може вирішити цю проблему «історії без брому».
Моя інтенція полягала в тому, щоб цю книжку читали. Я не хотів писати підручник і десь хотів, щоб ця книжка використовувалася як своєрідний путівник. Сучасні нариси про історію України мають бути доступними для широкого читача, і в цьому була моя особлива мета. Написання такої книжки у моєму випадку – це також була спроба розказати американським колегам, що таке Україна.
Підготував Андрій Гриниха