Публіцист, член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович став одним з учасників розмови про візію Нової Європи. Її в межах 25-го Форуму видавців у Львові організували Видавництво Старого Лева та Центр “Нова Європа” на честь видання збірки есеїв українських інтелектуалів “Нова Європа”.
Є розрив тяглості. Європа вийшла з пункту А, до якого вона ніколи не повернеться. І ще не прийшла до пункту Б, який ще є в імлі. Ми ще не знаємо, який точно буде цей пункт Б. Але тяглість розривається. Відповідно, постає питання: в європейському минулому, коли мінялися парадигми, траплялася війна. Війна як те полум’я, в якому згорають залишки минулого і з’являються паростки майбутнього. Ми всі боїмося. Вся Європа боїться, особливо Західна. У Німеччині мені взагалі казали: “Боже! Ми панічно боїмося війни”. Але, як це буває з радіацією в Чорнобилі, люди не бачать того, що вже є. Люди не бачать, що війна вже триває.
Зараз ми маємо не атомну війну, а фейкову. Вона фейкова не в тому розумінні, що війна не справжня, а тому, що головною вибухівкою є фейк, вигадана неправда, яка підриває людські душі і воює за них. Робить людей неспроможними розрізнити добро і зло. Ця війна вже триває. І ми ще поки не спроможні знайти головну відповідь на цей виклик.
Цей виклик кинула Росія всій світовій цивілізації, яка звикла жити за принципом позитивної суми win-win. Росія, яка програє у світі, знову нав’язує йому принцип “мій виграш — це твій програш”. На початку мені здавалося, що світ негайно поставить Росію на місце. Виявляється, ні. Це як вірус пішло по багатьох країнах, змінило спосіб думання, заразило. І тепер правда вже не аксіома, як раніше. Тепер її треба як теорему доводити знов і знов.
Є Україна — як відповідь. Україна як джерело своєрідних ідей, які можуть бути в цій ситуації спасенними, які можуть бути розв’язкою. На якусь розв’язку ми просто приречені! Бо ми вибираємо між новою глобальною етикою Заходу, яка заперечує християнські коріння, і “рускім міром”, який спотворює це коріння, апелюючи до них. На Заході Путіна бачать як захисника традиційних християнських цінностей. А в що вони насправді перетворилися, ми бачимо. Ми мусимо вибрати між тими двома крайностями. Ми мусимо черговий раз вибрати середнє арифметичне. І ми маємо цей потенціал. Якщо опиратися на давню київську традицію: “І ту віру Бог дав”, — казали давні кияни. Тобто і католицьку, і православну. Це є позитивна сума. Це пошук примирення, взаємодоповнення тощо. Україна також постійно шукає відповідь.
Перш ніж відповідь знайде Європа, її мають знайти самі українці. Бо поки що і в нас живуть моделями “Київ — це квазі-Москва”, зі своїми совковими принципами, методологіями… Передусім має знайти себе Україна, а тоді вже вона може щось запропонувати світові.
У цьому сенсі ми нагадуємо команду космічного корабля, який літав у космосі зі швидкістю світла. Зараз він хоче повернутися на Землю. Але за теорією Ейнштейна, навіть якщо політ тривав недовго, коли цей корабель повернеться на Землю, то команда зауважить, що на Землі відбулися радикальні зміни. Вона вже не впізнає ту Землю, яку вона покинула. Приблизно такий самий доплерівський ефект часу ми бачимо сьогодні з Європою. Тому що Україна хоче повернутися в ту Європу, якої насправді вже немає. Вона ще живе в наших класичних уявленнях про Європу. Прилетівши до неї, ми можемо її не впізнати. Але є одна особливість: члени команди того космічного корабля є носіями пам’яті про ту Європу, про ті цінності, які у неї були колись. Умовно кажучи, вони можуть зберігати ті гени, які роблять нас спроможними знову зробити Європу великою.
Я сприймаю консерватизм як співпартнера змінюваності, ліберальності. Як рівноправного партнера, який починає діяти тоді, коли вичерпується потенціал другого партнера. І так, на цій синусоїді спрацьовує загалом усе живе. Все коливається від змінюваності до збереження цінностей, а потім навпаки. Зараз якраз такий момент, коли потрібен консерватизм. Лише в одному сенсі — консерватизм, який має назву “ad fontes” (лат. “до джерел”). Тобто нам потрібна насправді така консервативна сила, яка залишиться діалогічною, яка не буде казати порубати голову тим, хто є з протилежного флангу, а буде з ними в діалозі і зможе відновити вагу цінностей у нинішньому суспільстві.
Якщо нам, українцям, вдасться дійти до джерел і відновити автентичне звучання нашої культури, тим самим ми українізуємо Європу, вона почне вібрувати тими самими обертонами.
Зреферувала Анна Герич