«Історія залишається "учителькою життя", як казав Цицерон, і той народ, який її не вчить, приречений повторювати свої помилки, але не у вигляді комедії, як казав Маркс, а у формі трагедії. Найбільша з усіх помилок – оцінювати минуле, послуговуючись критеріями сьогодення. Думати, що все було так, як є нині, призводить до плутанини і катастрофи. Звідси й помилка Закону про історичну пам’ять».
У своєму есеї про історію Себастіян Гаффнер заперечує, що вона є наукою, і зараховує її радше до мистецтв. Я не наважуюсь оцінювати: це похвала чи вада. Можливо, і те, і те. Вона не є точною наукою, як математика чи фізика, досить побачити суперечності, що трапляються з такими кумедними епізодами, як зміна діячів і ситуацій у кожному новому виданні «Радянської енциклопедії». Хоча не лише в ній. Практично кожна історія країни, епохи чи діяча є відмінною. Ранке, якого вважають найавторитетнішим істориком, означив її як «опис подій так, як вони сталися». Нині це викликало би сміх. Навіть наочні свідки, не кажучи вже про основних учасників, подають різні версії кожної події, аж ніяк не прагнучи ввести в оману, а попросту під впливом ідеології чи обставин. Найкращим прикладом є перехід до демократії, що став об’єктом деміфологізації. Не кажучи вже про громадянську війну. Тисячі написаних про неї книжок радше заплутують, ніж прояснюють, «що насправді сталося», а «комісію правди», яку хоче створити уряд, ставлять під сумнів історики різного штибу: чи Санчес, бува, не шукає постправди, краще відомої як обман. Перед нами неможливе завдання?
Ба ні. Можливо, з історією треба робити так само, як з газетами: читати щонайменше дві протилежних спрямувань. Або ще краще – читати багато, перевіряючи дані, аби скласти собі уявлення про те, що сталося. І так ми наближаємося до ідеї Гаффнера відносити історію до мистецтв. Не йдеться, каже він, про те, аби висипати на читача набір фактів без ладу і складу, а про те, щоби вибрати ті, які є ключовими у кожній ситуації; тобто йдеться про роботу з відбору, як митець підбирає кольори і штрихи, релевантні для певної дійсності, аби подати нам її сутність. «Історія пишеться переважно на основі недомовок», – застерігає він, і це може видатися історикам ганебним. Та якщо вони хочуть займатися мистецтвом, повинні будуть це прийняти. Що таке статуя? Те, що залишилося від мармурової брили. Гаффнер, за професією юрист, який присвятив своє життя історії, сховавшись в Англії від нацистського терору, був вірний тому, що проповідував: його біографії Гітлера і Черчилля є найкоротшими з написаних, але зображують їх найбільш точно. Те саме можна сказати про його есеї про ХХ століття.
Не знаю, що він би думав про ХХІ століття, позаяк помер ще до його початку, хоча передбачив деякі з його подій: сексуальну революцію, поразку деколонізації і, як наслідок, світовий безлад, науку як нову релігію, потрясіння як у капіталізмі, так і в соціалізмі, відродження націоналізму (хоча тут він допустився своєї найбільшої помилки, вважаючи, що націоналізм є добрий, а є поганий – один прогресивний, визвольний, а інший агресивний і закритий, хоча обидва живляться зверхністю і веденням війни стосовно інших). Це завадило йому передбачити такі явища, як масова міграція, розкол блоків Схід-Захід, Північ-Південь, і навіть держав, що є великими проблемами сучасності. Та загалом його метод роботи є правильним: йти до основоположного, оминати другорядне і думати, що все має свою причину, яка його пояснює, хоча не виправдовує, бо значна частина того, що відбувається, є жалюгідним через слабку природу людини, яка, втім, робить також дивовижні речі. Тому його улюбленим словом було jedoch – проте, однак.
Він належав до німецького «втраченого покоління», яке розквітло у Веймарській республіці і пішло на дно разом із нею. Одні емігрували, серед них брати Манни, інші залишилися і змушені були пережити кошмар Третього рейху, а також його падіння. Усі вони були «модерністами», що постали з поразки, їхньою характерною рисою був песимізм, як і можна було чекати від часу, в який їм випало жити. Та на поразках вчаться більше, ніж на перемогах, і я порівняв би Групу 47, до якої належали Нобелівські лауреати Белль і Ґрасс, з нашим Поколінням 98 (включно із Поколіннями 14 і 27), яке називають Срібним віком іспанської літератури, як і це німецьке по відношенню до покоління Шиллера і Ґете, також залежного від Веймарського двору. Гаффнер належав до нього – і в багатьох аспектах він нагадує мені Ортеґу, особливо своєю пристрастю до історії і стилем: коротким, ясним, лапідарним. Здається, що він пише латинською, а не німецькою мовою. Хоча це могло бути зумовлене його довгим перебуванням в Англії, яке тривало до 1954 р., де він постійно співпрацював з тамтешньою пресою. А ще спільним для них є невдоволення кожного своєю країною, прагнення налаштувати її в унісон з Європою, а не супроти неї.
Повертаючись до теорії Гаффнера про історію як мистецтво, я в даний момент бачу одну велику, а іншу ще більшу проблему. Що таке мистецтво нині? Насправді це може бути будь-що, включно з речами, знайденими на вулиці. Тож робота з відбору найважливішого і відкидання несуттєвого зникає, й увага приділяється лише тривіальному, минущому, новомодному. А це означає не просто не писати історію, це означає руйнувати її. Хоча це дрібниця у порівнянні з другою проблемою: відмежуванням історії від науки. Ми вже знаємо, що вона не може бути точною; але якщо ми хочемо, щоби це була «справжня історія», то повинні намагатися, аби вона якнайбільше наблизилася до науки. Як? Опираючись на дані, цифри, факти, свідчення і результати. Тільки базуючись на економіці, освіті, охороні здоров’я, ВВП і кількості патентів можна писати справжню історію. Усе інше – це література або й щось гірше: політика. Найгіршого ґатунку – реваншистська.
Історія залишається «учителькою життя», як казав Цицерон, і той народ, який її не вчить, приречений повторювати свої помилки, але не у вигляді комедії, як казав Маркс, а у формі трагедії. Найбільша з усіх помилок – оцінювати минуле, послуговуючись критеріями сьогодення, коли народи рухаються вперед, як річки, якнайвправніше оминаючи перешкоди, які знаходять на своєму шляху, обходячи гори, прискорюючись при перепаді рівнів. Думати, що все було так, як є нині, призводить до плутанини і катастрофи. Звідси й помилка Закону про історичну пам’ять. Йдеться про два антагоністичні поняття: пам’ять є особистою, вкрай суб’єктивною, невідчужуваною. Тоді як історія є колективною, і головними дійовими особами в ній є народи. Дійсно, одна людина іноді вирішує долю країни – але якщо за нею не стоїть народ, їй це не вдасться. Ясна річ, що цей «іронічний джин, який – на думку Геґеля – смикає історію за нитки», засіває її парадоксами і нелогічним співіснуванням супротивних речей. Як приклад Гаффнер наводить Гітлера: якби той помер у 1937 р., його б вважали одним з найбільших німецьких лідерів. Він же жив далі й увійшов в історію як той, хто довів країну до нужди, руїни і ганьби. Звісно, Гітлер був австрійцем, «помста за Кьоніґґрец» називають його деякі німці, маючи на увазі їхню перемогу над австрійцями в 1866 році. І забувають, що без їхньої підтримки Гітлер не пішов би далі капрала, яким він був на момент завершення Першої світової війни. Часто треба робити щось зле, аби зробити це добре. Та, попри все, це не завжди вдається.
José María Carrascal
Sobre la Historia
АВС, 04.09.2018
Зреферувала Галина Грабовська