Річ неоспорима, що теорія і практика нїколи не идуть у парі; они відносять ся так до себе як справедливість до правности: не все справедливе мусить бути правом і не право єсть справедливим. А як справедливість має бути цїль права, так практика повинна стреміти до того идеалу, якій доказує исторія.

 

Єсли коли-небудь які відносини дались уняти в норми правні, то може найменше дало ся се доси зробити в квестії прав народів і народностей, а то за-для величини підмету і предмету — і тут то практика найбільше відбігає від теорії.

 

На се маємо приміри з исторії. В часах, коли цивілізація стояла високо, видимо ще у всїх народів, складаючих ся з поодиноких племен, корінну девізу: aeternum bellum barbaris. А девізи сеї держали ся як Греки так і Римляне. Поклик сей підтяв силу жизненну, найперше у Греків, північних і полудневих, відтак у всхідних народів а вкінци у західних Римлян. Однак мимо того та девіза снує ся мов червона нитка в історії цїлого середного віку і аж до нинїшного часу.

 

Девятнацять повних столїтій учить христіянство рід людскій: люби ближного як себе самого — а помимо того практика иде всїм теоріям на перекір, убравши ся (особливо в новійших часах) в одяг засад Льойолї нового крою і макіявелізму, противставить девізу: guod non sanat medicina, sanat ferrum, si ferrum non, sanat ignis, si ignis non, mors sanat.

 

Сей хоробливий стан стає ся також в зле виконанім конституціоналізмі хлїбом насущним для націй неверховодячих, а стає ся він тим прикрійшій, що так звана Pressfreiheit на місяци, а радше не истнує, хиба в формі послїдуючої цензури і не дає можности кинути правдою в очи.

 

Поминаючи питанє про морально-правну форму такої системи, скажемо, що исторія дає нам приміри, як така система веде народи до упадку. Проте кождий нарід і кожда народність повинна памятати на пословицю: не вимітай чужої хати, а диви, чи твоя виметена. Инакше в браку всесвітної держави поодинокі цїлости політичні за свої гріхи мусять відповідати. По-при се мимохіть насуває ся питанє, чи і о скілько самостійні держави мають право прикладати руку забійчу до народностей?

 

Ходить проте сконстатувати, що єсть нарід і політична одиниця самостійна, а що суть народности, і які суть права послїдних супротив перших.

 

__________

 

В житю щоденнім не робить ся звичайно різницї між понятєм "народність" а "нарід", а міняє ся одно за друге. В науцї таке помішанє понятій не може і не повинно устояти ся під грозою непорозуміня і взаїмного незрозуміня. Сим нїяк не сказано, будьто би наука мусїла мати свою відрубну бесїду, щоби відчужити ся від щоденщини, мов би наука могла ходити тілько в парі з так званою "книжною мовою".

 

Противно наука мусить зачерпнені з скарбони щоденного житя терміни усталити, спрецізувати, их в значіню власнім удержати. Тож наука нїяк не може і не повинна терпіти, щоби понятє "нарід" і "народність" уживати своєвільно, а мусить их з найбільшою педантерією розрізняти.

 

На жаль, не можуть повеличати ся і найбільше образовані язики нинїшного часу, щоби згідно сі два понятя однако розрізняли і однаке значінє им в однім і другім разї приписували. І так: тоє, що Нїмцї звуть Nation а Италіянцї nаtionalita, а що ми назвали би "народність" — що знов декотрі Нїмцї звуть Volk а Италіянцї в більшости peuplе, а що ми назвали би "нарід" — то инакше звуть западні народи, н. пр. Анґличане і Французи. Ті послїдні звуть народність peuple а нарід nation. По правдї не можна тут сказати, що одні або другі поповняють злочин против права льоґіки, бо народовець францускій може так добре під виразом peuple то само понимати, що понимає Италіянець під виразом nationаlita. В подібних случаях лиш исторія може розсудити. Мимо того не можна назвати нї перших нї других апостатами.

 

Першій в исторії культури стоячій нарід римскій під словом народність розумів natio, а нарід звав рорulus. За Римлянами і их наслїдниками а против Французів і Анґличан промовляє етимольоґія; само слово natio (nation, народність, nationalita) пригадує слово nasci (рідне походженє, расу), коли знов populus (Volk, peuple, peple, нарід) більше зближає ся до общини (πόλіς, res publiсa). З того виходить, що "natio", "nation", "народність" має значінє культурне (Culturbegriff), противно же "populus", "volk", "нарід" значінє державне, політичне (Staatsbegriff). Тих понятій нїяк мішати не годить ся, а різниця то так важна, як різнить ся зміст того, що під одним а другим розуміти треба. Що різниця та єсть велика, на се кілька примірів.

 

Римляне знаменито висказували тоє в слові, що розуміли під понятєм natio; инше було числити ся до natio, се-б то бути Римлянином з крови (народність), а инше було бути членом rei publiсae, populi romani, се-б то членом народу римского, сего велита цїлого знаного тогдї світа. Ся приналежність до одних або других мала в консеквенції на позір незамітні але в сути річи наслїдки великої ваги, почавши від світа торговельного, де для Римлян був установлений в оборотї торговельнім (commercium) осібний praetor peregrinus, яко осібна власть — аж до відносин житя фамілійного, де то мішанина супружеств була заказана (mаtrimоnіum). Вже тут видимо, що понятє культурне (Culturbegriff) не сходило ся з понятєм державним (Staatsbegriff).

 

Не инакше було і з Нїмцями. В перших періодах середних віків чуємо в исторії "rоmisches Reich der deutschen Nation". Нїмеччина була тогдї одна яко народність і нарід; значить як далеко сягали Нїмцї з крови і духа, так далеко сягали межі держави нїмецкої одної. В послїдних віках середновічних (зазначуємо термінольоґію після нїмецкого язика) єсть та сама народність (natio, Nation) нїмецка, але вже не один нарід (populus, Vоlk). Народність нїмецка складала ся уже з більше народів (Volker, Lander) і вже не було одно "deutsches Volk" а множество, в тій самій народности (natio, Nation). Нинї, коли то почутє національне скріпило ся, чуєм знов о тім "deutsches Volk", але той нарід нїмецкій не в тій чистотї, що в перших часах середновічних, позаяк много відламків тої народности нїмецкої єсть в державах позанїмецких, н. пр. в Австрії, так, що понятє "народність" і "нарід" нїмецкій не покривають ся і перше понятє єсть більше від другого.

 

Подібно у Русинів. Перше чуємо поміж Славянщиною о одних Русинах, замешкуючих північно-всхідну часть Европи; на-"родність" і "нарід" суть одно і то само. Пізнїйше знаходимо Деревлян, Полян і т. д.; хоть се ще мрачні понятя, але все вже єсть немалозначний подїл, вказуючій на різницю між понятєм "нарід" а "народність". Ми чуєм дальше о князях: московскім, суздальскім, шведскім і инш., що володїли над розличними народами але все ще тої самої народности — а вже в 14-тім віцї о Великій і Малій Руси, як би о двох покрівних але опісля відлучуючих ся народностей через різнородність моментів, складаючих ся на понятє народности. Се веде вже нас до питаня, що становить народність?

 

Народність і нарід суть творами исторії, лиш що народність повстає звільна через процес психольоґічний. Маса людей, приналежача до тої самої раси, витворює ся в народність; та сама судьба, ті самі кривди і утїхи, та сама бувальщина надає тій самій масї відрубний характер, котрий переходить з батьків на дїти і стає ся наслїдним, коренним, властивим. З маси як небудь зібраної нїколи народність повстати не може і не повстала; так само не може повстати в дорозї контракту т. є. так, щоби більше число фамілій з різних рас схотїли умовити ся: будьмо собі братами у всїх наших питанях соціяльних, фамілійних і т. п. та творім одну націю. Тут, як бачимо, більше робить природа, не виключаючи дїла самого чоловіка.

 

При понятью нарід відбуває ся більше політичний процес; значить, дїланє чоловіка стоїть на першім місци, не виключаючи знов природи. — Тому то нарід яко результат політичного дїланя чоловіка може обнимати різні нації або і части різних рас; може се бути конґльомерат чужих натурою елєментів, зложених силою пануючого або контрактом і т. д. Противно народність має в собі більше духа довірія, більше характеру морального, так сказати би дуже фамілійного, довірочного, покрівного.

 

Так отже показує ся, що ті два понятья суть принціпіяльно різні. Народність може бути частиною народу, але і наоборот може бути нарід частиною народности т. є. народність може бути одною державою або частею тої держави, а наоборот держава може заключати в собі більше народностей або их частей. Приміри сего маємо на Австрії, Нїмеччинї з одної а Франції з другої сторони.

 

Найважнїйші моменти, котрі становлять народність суть:

 

реліґія,

бесїда а то:

бесїда матерна

література і

література періодична (праса),

спільність замешкуваня;

задачі і спосіб житя;

звичаї і обичаї.

 

Пригляньмо ся кождому моментови з-осібна.

 

[Дѣло, 11.09.1893]

 

Реліґія.

 

Етимольоґія того слова вказує на се, що під реліґією треба розуміти звязь чоловіка з найвисшою сутею истнованя. Ріхтер дефініює реліґію яко "чувство походяче передо всїм з успособленя, заявляюче ся у внїшнім культї (обрядї) а відносяче ся до зависимости всего наконечного від безконечного принціпу." З того виходить, що в понятю реліґії, єсли би дефініцію того понятя взяти за підставу, треба розрізнити дві сторони: внутрішну, с. є. пересвідченє і внїшну с. є. культ або обряд. Перша яко жизнь душі вихоплює ся з-під туземскої власти державної, друга яко внїшна, стоїть уже під властею і контролею орґанізму державного.

 

Поминаємо всякі погляди на суть реліґії, поминаємо прероґативи держави і церкви до одиниць у відносинах реліґійних — поминаємо т. зв. Staatsreligion, середновічний примус реліґійний і инквізицію; але спімнути мусимо, що північним Американцям в першій лінії належить ся заслуга, що вільність реліґії виповіли яко принціп державний: именно побожний кальвініст Rogеr Willams найперше в кольонії Провіданс 1636 р. впровадив засаду, що в справах віри нема примусу а статут потвердила. За сим пійшли в слїд инші держави тамошні.

 

Тепер приходить ся нам сконстатувати яко историчну минувшість, що віра т. є. переконанє реліґійне передо всїм в старинній Азії, а в середних віках також в Европі, так сильно випливло на спосіб мисленя і житя мас, що спілки реліґійні (Religionsgenossenschaften) уважали себе яко націоналів супротив инновірцїв і відлучували ся від них яко чужі. Таже-ж Брамаїсти і Будисти мимо спільного заселеня і бесїди та походженя бороли ся з собою задля різнородности віри яко дві нації і лиш яко сonservatissimi нинї для тої-ж причини суть і зістали яко дві нації. Та і жиди в великім консерватизмі удержали ся яко осібна нація (!), в вітчинї Палестинї, в неволи вавилоньскій, в державі римскій, в Александрії і Римі, а по розрушеню держави римскої навіть розсипавши ся між чужі нації і держави.

 

Після нашої гадки нинї не так сама віра (religio в тїснім слова значіню), однак не виключаючи єї, як більше може форма на внї оказує ся т. є. культ впливає на народности. А так приходимо до заключеня, що реліґія і культ єї, а сей послїдний передовсїм, був і єсть також моментом понятя "народність."

 

Але від коли вільність конфесійна стала ся принціпом держави, стала і реліґія менше сильним мотором до твореня нових і дїленя истнуючих націй. Противно з поминенєм реліґії, з котрої ще хиба культ яко звичаєва характеристика має яке таке значінє і вплив на народність, обявляє народність свої сили животні в инших моментах, котрі низше подаємо. Розуміє ся, що тепер образованє кождої нації має тут велике значінє. То-ж видимо, поминаючи наші домашні обставини на боцї, що Нїмцї мають спільну звязь національну, не журячись, чи они католики, чи протестанти, жиди або і пантеїсти. З всего же випливає, що культ ще може подекуди єсть характеристикою нації.

 

Бесїда.

 

Сильнїйше як реліґія впливає на понятє народности бесїда. Сю точку полишаємо обговорити на послїдок і приступаємо до слїдуючого моменту.

 

Спільність замешканя, задачі і спосіб житя.

 

Під понятєм "замешканє" розуміє ся взагалї осередок домового житя і обороту приватного. Що замешканє має сильний вплив на характери одиниць, а тим самим і націй, се чейже признасть кождий.

 

Чоловік має ту прикмету, що може всюди на земли мешкати, бо з натури має більше сили опорної против впливів атмосферичних і телюричних як звіря, і має до розпорядимости більше число средств відпорних против небезпечностей, які грозять від клімату. Але знов з другої сторони ті впливи телюричні і атмосферичні, тепло і зимно, ніч і день, не позістають без впливу на тїло і духа чоловіка, маси учувають той вплив з часом так сильно, що характер пізнїйших ґенерацій зміняє ся і то в більшій мірі як их сустава тїлесна.

 

Римляне стали на побережу Всходу оспалими, Нїмцї на побережу африканьскім утратили гарт душі і волі, а і самі Англичане стають на Всходї лїнивими і ледащими та розпустними. — (Моntesquieu libr. XIV., а особливо Bucle Gesch der. Civ. Іn I. c. 2). В краях зимних, з тяжкою комунікацією, при боротьбі о житє щоденне, зістає цивілізація по задї; в горячих краях маси лїниві і похотливі мають мало сили активної а більше склінности пассивної; — перші з потягом до независимости але браком єдности, другі придатні під ноги деспотизму.

 

Крім того впливають на характер мешканцїв якість землї в сполученю з формою поверхнї; крім пор року також близкість моря, гір, рік і т. д. Народности, мешкаючі над ріками і морями, мають більше напряму до спекуляції і торговлї, суть більше предприємчиві; в горах народи більше склонні до вільности, сила і гарт душі вироблені а неустрашимість, самостійність і завзятість єсть цїхою тих людей; противно на степах люде мають характер більше гнучкій, суть безопорні і надають ся до деспотизму.

 

Якість землї впливає на задачі і cпoсіб житя.

 

Се провадить нас до слїдуючої точки т. є. до точки про:

 

Звичаї і обичаї.

 

Ся точка єсть одною з найбільше може типових в розпізнаню характеру людей різних народностей, походженя, рас. Хоть не дасть ся заперечити, що більше-менше всї народности як і народи беруть свій початок з одного майже начатку людского рода та мусїли мати первістно спільні обичаї і звичаї, то знов з другої сторони певна річ, що через різні впливи так затерла ся первістна спільність, що той самий початок якого будь звичаю став ся з часом иншим у різних народів а тим більше у різних народностей, і то що колись було спільне, нинї не єсть спільним, а подібні факти стоять в такім відношеню до себе, що се, що у одної народности єсть свойским, оказує ся у другої чужим і неумістним та смішним яко чуже.

 

Возмім один примір з житя товариского т. є. спосіб віддаваня почести (Spencer. Звичаї і обичаї, Львів 1879.)

 

Селедин описуючи церемонії Римлян — каже Spencer — говорить: Позаяк було принятим цїлувати зображена богів або при віддаваню им почести ставати перед их образами, наближаючи торжественно руку до уст а потім виконувати нею рух, мов би посилаючи поцїлуй і обертати ся на право (се було найвисшою формою почести) — то з часом перейшов той звичай віддаваня почести богам на царів і взагалї на истнуючих яко найблизших богам.

 

Для любячого єсть божеством люблена любка і на відворот для любячої люблений молодець. І хто-ж скаже, що посиланє поцїлуя через притиканє пальцїв до уст і маханє відповідне рукою в напрямку відходу улюбленої особи не єсть взяте з того самого початку. Спільність походженя того способу відданя чести єсть отже у всїх тих случаях одна і та сама, а все-ж не тілько зі взгляду на час але і зі взгляду на особи і народи та народности, зі взгляду на степень культури тих послїдних, сей спосіб віддаваня почести у кождого народу і народности виконував ся і виконує ся усе инакше і з иншим розумінєм.

 

Увійти до дому на Орієнтї в обувю було би найбільшою обидою, противно в Европі. Засада та так важна в обичаях орієнтальних, що навіть амбасадори европейскі не сміли показати ся перед пануючим в обувю. А що посли репрезентують монархів, а підчинити ся під тоту форму звичаю орієнтального було би подекуди упокоренєм суверенности посилаючої держави тож ся квестія на позір так малозначна викликала в сферах права міжнародного постанову, що посли входять в обувю до салї авдієнціональної, а щоб того пануючій не бачив, так між престолом а послами єсть поставлена стїна, так що тілько по груди видить пануючій приниманого на авдієнції посла.

 

Звичай сей єсть досить подібний до уживаного до нинї звичаю у жидів, де то підчас певних обставин має жид ходити босий; але щоби мати чоботи на ногах, насипають жиди в чоботи землї і се значить ся: отсе-ж они ходять босою ногою по земли. Один і другій звичай, якій би він і не був, представляє ся для нас Европейцїв не тілько досить чужим але і смішним; єсть по просту самодуром, обманою на пануючім, знаючім о всїм, єсть обманою божества, перехитрюванєм.

 

[Дѣло, 13.09.1893]

 

Уклони для осіб, котрим почесть віддає ся, се не що инше, як прикляканє перед особою висше поставленою. На образах мoжнa часто бачити, що servi подавали страви своїм панам на-вколїшках. Хоч та форма вийшла з уживаня, так лишила ся до нинї в формі скороченій. А бачимо се ще нинї на "диґаню" у женщин, значучім не що иншого як тілько укляканє і оно єсть більше видне у дївчини сїльскої. Те саме можна часто бачити у мужчин, котрі при уклонї звиклі посувати праву ногу по-за себе. Ще кождому в тямцї спосіб уклону школярів при вступі до салї шкільної, де то єсть правило: "уклони ся і шурхни ногою", через що підлога при дверех входових найбільше терпіла разом з чоботом правій нозї школяря.

 

Що дальше: бачимо, що до нинї поклін поклоном а висказанє слів "цїлую руцї" лишило ся як-би на поругу фактови невиконаному.

 

Рускій мужик ще з-далека несе капелюх під пахою на знак великої почести перед особою, котру хоче почтити, потім стає і до колїн прорву хилить на знак тої-ж почести; другій ще і капелюхом до землї подаєсь; иншій лише знимає капелюх, н. пр. мужик нїмецкій, а Анґличанин лише в дах бьє, мов-би войсковий.

 

І знов доказ, що звичай сей походить з того самого жерела, але зовсїм змінив ся і виглядає инакше на орієнтї, инакше на контінентї европейскім а тут знов спеціяльно инакше у кождої народности, а ужитє звичаю н. пр. анґлійского мужиком нашим — не учинило би н. пр. урядникови нїякої приємности, але ще би єго діткнуло. Значить ся: звичай анґлійскій був би у нас не тілько смішний, але декому й шкідливий при жаждї сервілізму, яка нїякому образованому чоловікови не лицює.

 

Досить лише пригадати собі на недавні часи аґітації у нас за уклонами на спосіб анґлійскій через салютованє. Очевидно, се форма дуже користна як з огляду на капелюх, що шапкованєм псує ся, так і на зимно в руки і голову відкриту в часї зими. Добра та аґітація скінчила ся на афішах без усяких дальших наслїдків.

 

Переходячи до квестії цїлованя рук у жіноцтва, маючої спільне жерело з повисшими родами пошани, знайдемо уже в Нїмеччинї в середних віках сказанє: "Einen Kuss іn Ehren, darf niemand verwehren". Пoнятє се строго дефінював вік середний.

 

Право римске і нїмецке остро карали того, хто паню чи дївицю против єї волї поцілував, і нинї є високі кари грошеві у Франції за поцїлунок женщини против єї волї, за поцїлуй молодицї була кара екскомунікації, а сли васаль поцїлував жену пана ленного, то тратив житє. Цїла література розвинула ся була на тій основі, а що значить "Еіnen Kuss іп Ehren, darf niemand verwehren" — то було юридично докладно означено. Всего було вісім припадків дозволеного цїлованя а межи тими три припадки звичаєві а один для великої почести.

 

З часом розширило ся то понятє різно у різних народів. Нинї инакше дїє ся у Французів, инакше у Нїмцїв, а инакше у Россіян. Навіть у самих Славян є різні звичаї що до цїлованя. У одних цїлованє пань замужних у руку єсть ознака чести і пошанівку, у других обидою або неумістною зальотностію, — у одних цїлованє панни в руку єсть знаком зарученя, у других цїлованє панї в руку замужної чи панни єсть по просту смішне. В Россії н. пр. головно поданє руки женщинї єсть способом привитаня — і на сміх браку вихованя наражує ся той, хто би женщину поцїлував у руку, так само не вихований належито був би той, хто би першій подав женщинї руку на привитанє. З сего то походить, що Россіянки на стрічу самі з далека подають руку.

 

Зі всего того видко, що пословиця "що край, то обичай" має в тім напрямі цїлковите приміненє. Єсли би ми увійшли цїлком детайлічно у всї звичаї і обичаї кождої народности, знайшли би ми, що в кождім напрямі они є характеристикою кождої народности з осібна.

 

Бесїда матїрна.

 

Найважнїйшою однакож цїхою народности єсть матїрна бесїда. Як звичаї і обичаї, виходячи з того самого пня, розросли ся в різні галузки та нарости і стали ся есенціонально різні, так бесїда, могучи мати первістний той самий пень, дїлить ся на різні відміни, до себе більше або менше подібні.

 

Бесїда Славян, хоч як она подібна в своїх поодиноких частях, таки не єсть одна, а все має відміни есенціональні як під взглядом етімольоґічним так і в виговорі, — отже кожда бесїда якого-небудь Славянина, чи то Чеха, чи Русина, чи Поляка, чи Словака, хоч-би они всї походили з одної первістно бесїди, суть есенціонально різні і становлять виразний відтїнок народностей, котрі тими бесїдами послугують ся. Межи иншими бесїда малоруска в Українї угорскій, авсгрійскій і россійскій єсть осібна від инших — не тілько від ческої, польскої, але також може в більшій мірі від россійскої.

 

Кожда народність представляє ся під взглядом язиковим яко стоваришенє. Поодинокі такі стоваришеня або ґрупи, культивуючи свою бесїду, розходять ся так, що вже й не розуміють ся, бо бесїди их розійшовши ся, перемінились. Від тогди то узнають себе ті, котрі розуміють ся, родимцями, т. є. членами тої самої ґрупи народностної, а тих, котрих бесїди не розуміють, уважають за чужих.

 

Бесїда народности якої небудь єсть виразом спільного духа і осередком житя членів одної і тої самої народности та єї духового житя; єї-ж розсадником єсть родина, в котрій она не тілько розширяє ся але і з батька на сина переходить. Бесїда матїрна єсть отже виразом почутя народного і в житю народнім удержує ся живо і невсипучо. Одиницї, помішавши ся в чужинецку народність, зростають ся з нею і стають єї націоналами аж тогдї, коли свою бесїду забувають а чужу приймають, бо тогди тратять се, що их своїми націоналами чинило. Лянґобарди сгали ся з часом Италійцями, Кельти, Франки, Бурґунди стали ся Французами, много Поляків в Пруссії стались Нїмцями, а много Русинів в Россії Россіянами. Стаєсь се однакож по більшій части тілько там, де в масї одної народности жиють одиницї другої, — коли-ж жиють не одиницї, але цїлі родини, то они, хоч межи чужою нацією, дадуть ся удержати при своїх первістно національних критеріях. Так то і найсильнїйшій патріотизм одної нації не може знищити житя національного в масї другої нації, а нїяк уже не може масї тій забрати всїх прикмет національних. Найлїпшим на се доказом кольонії нїмецкі розкинені по Галичинї або жидівскі по містах, а особливо удержуючі ся по місточках жидівскі маси.

 

Що нинї житє народне так змогло ся і то більше як коли-небудь давнїйше, належить одної з найважнїйших причини того шукати в бесїдї народній жиючій в прасї щоденній. Зі всїх цїх народности сміло можемо сказати, що бесїда і література рідна — се найсильнїйша підстава і цїха народности, бо сли попередні цїхи замкнені по більшій части в кружках родинних, а до того они льокальні, то бесїда матїрна, всїми плекана, літературою розповсюднена, а в періодичній прасї публикована і ширена, не тілько що спроваджує спільність гадок і розширює почутє народне та любов до свого питомого, але немов аґітує в напрямі народностнім як межи своїми так і межи чужими, та й подає світови знак житя народности, сли не шумний то бодай спокійний.

 

Від літератури і праси бере звичайно свій початок всякій импульс до нового, всякій дух національний, і в тім то лежить головна сила тої цїхи народности. Тим то робом не тілько під домашною стріхою піддержує ся житє народне, але ширить ся свідомість народна по-за житє домове, тою то дорогою здобуває ся знанє для своєї народности у сусїдів і чужих, котрі густо-часто не знають про истнованє якоїсь нації.

 

Піднїсши так головні моменти складаючі ся на понятє народности, можемо поставити дефініцію народности так:

 

Народність єсть то натуральна звязь мас, полягаюча на спільности походженя, раси, историчних подїй, звичаїв і обичаїв та бесїди.

 

[Дѣло, 14.09.1893]

 

Права народности в державі.

 

Єсть то поступ цивілізації — каже Bluntschli, — що починаємо говорити про права національні і бажати для них поважаня. Позаак народности суть частями людскости, то належить ся им людска така сама охорона, як цїлости, котрої суть складниками. У всїх часах мало понятє нації сильний вплив на держави і політику. Почутє народне пхало Геленів до борби з Персами; з почутя національної різницї народної виплив подїл всесвітної держави на римску і грецку, франконьскої монархії на Нїмеччину і Францію. Але яко прінцип державний окликалась нація доперва в нашім віцї.

 

Як много може доказати идея народна, того учить исторія. Рух народности нїмецкої видобув ся силою вульканічною з-під панованя Наполеона [1813—1815], доказав того, чого перед тим цїла Европа доказати не могла у війнї з Францією. Идея народна переобразила кровію і зелїзом цїлу Европу, вичеркнула з карти неодну державу самостійну а дала неодній нації державу і забезпечене истнованє. Идея народна поборола трудности, котрі здавали ся непоборимими. Италія, подїлена на множество держав дрібних, уважаних за понятя ґеоґрафічні, може сама о собі сказати, що малі держави нїколи не посїдали тої сили матеріяльної, би могла стояти в якім-небудь відношеню до сполученя их в одну державну цїлість. Сполученє в Италії доконано навіть по програних битвах мов-би якою чародїйною силою. Назвали то простим збігом прихильних обставин; хто однак в ходї исторії не пропускає припадків плазом а шукає за ниткою звязи і йде на дно шукати причини, той знайде ключ того сполученя в идеї народній.

 

Нїмеччина, роздроблена на мініятури самодїльних державок, через народну идею і для неї довела до того, що Ґермане доконали відбору Альзації і Льотаринґії а при тім сполучились, відбираючи тим Франції геґемонію,

 

Довгу ще дорогу має идея народна на всходї, де она вже зродила ся. Хто би був припустив ще перед 50 лїтами, що на кошт могучої держави турецкої зродять ся держави з характером индівідуальностей народних. Правда, що поміг тут богато антаґонізм реліґійний, поміг і розстрій політичний Туреччини, помогла і Россія, — але чому се до того часу не наступило? — Бо почутє спільности народної у тих народів ще було не розвинуло ся. Коли почутє то настигло, тогдї і самостійність стала. Єсли се почутє народне ще не дозріло, як треба, то будучність покаже, що анї Серби анї Болгаре незрілі до самостійности державної і довгої екзистенції, натогдї им ворожити годї; єсли-ж почутє народне вже дозріло і на дальше буде розвиватись, тогди ті повставші держави мають запевнену будучність навіть перед такими великанами як Россія. Всякі отже понятя о т. зв. "панруссизмі" по-при идею народну — пуста фраза і нїкчемний страх тих, котрі не знають і не вміють розвивати почутя народного свого або коштом чужих народів хотять воскресити того, що не жиє. Одна рада і одно средство для тих, котрі при тім всїм боять ся панрусизму єсть: "nationаl lеben und national leben lassen". До тих панів можна відозватись: Не кричіть на панруссизм, але радше зірвіть з застарілою середновічною засадою удержуваня мужика в темнотї, поставте собі за засаду зійти до того чоловіка, вивчити єго совістно на почві народній, чим він єсть і хто він єсть дайте єму світла без зависти і заздрости та еґоізму, дайте єму узріти світ крізь власні очи а не чужі окуляри, не беріть монополю науки з еґоістичною зажерливостію в свої руки, дайте такі самі права також сусїдам, розвяжіть им руки, дайте им вільність до их розвою національного, а тогдї і панруссизм, якій би він і не був в якпх би він головах і не зродив ся, не має будучности.

 

Прінцип идеї народности єсть так сильний, що можна би безпечно на нїм уставити так довго вижиданий вічний супокій, а тим самим знищити идею загального ополченя держав, гнетучого держави, скороби идея народна так достигла і дала ся зреалізувати, щоби кожда народність для себе була народом, т. є зорґанізованою політично, державно. Побіч сили идеї народностної смішне єсть винародовлюванє, а ще більше смішне через народности слабші.

 

______

 

Від коли датує ся истнованє идеї народности? Яко прінцип — сказали ми — від нашого віку, але заким ще піднесено єї до висоти прінципу, вже она истнувала. Вже Александер Великій не умів зреалізувати своєї виідеалізованої всесвітної держави, а це міг длятого слїпого припадку, — як каже Блюнчлі — того вчинити, бо годї було "den mannlichen Geist der Hellenen mit der weiblichen Sinnliehkelt der Asiaten zu vermahlen", — культури різні, характер націй був за чужій собі, щоби звязатись і злити ся в одно тїло. Римска держава упала з високости і величини, на яку найбільшій Римлянин, Юлій Цезар, єї поставив, задля охоти романізованя. Тут як-раз проявляє ся в наслїдках сила идеї народности. Чим більша пресія, тим більша реакція. Тут як-раз дала бувальщина доказ, що нема й не було на світї досить сильної нації, котра би собою могла здушити другу націю. О идею національну чужу розбила ся держава римска і справдили ся слова: "за чужим пійдеш та своє утратиш".

 

Від того часу нїколи не засїяла идея державна так ясно на горизонтї, а з нею притихла і идея народна, хоч бачимо намоги в монархії Франконьскій, в нїмецко-римскім цїсарстві, а дальше в плянах Генриха IV. і єго князя Суллї, аж доперва в нашім віцї за Наполєона І. Але якій він і був великій, зійшовши на блудні дороги держави римскої, зблудив сам, бо за мало шанував чужі нації і хотїв Европу зробити власностію францускої держави і в однім віцї чоловічім досягнути того, чого Римляне, ті великани, не могли учинити працюючи віки, винародовляючи славною кольонізацією. Навіть на-пів ще дика тогди Россія змогла на стілько зрозуміти свій интерес національний, що повздержала того великого вожда від забору проливом крови за здоптанє своїх національних прав.

 

Так видимо, що кожда народність має свою незглубиму силу, з котрою рахувати ся мусить всяка держава, і кожда держава мусить відповідно духови національному дати кождій нації єї права. Які-ж ті права?

 

Найзагальнїйше сказавши, кожда народність має право екзистенції, самоудержаня. Особливо відносить ся се до духової сторони народности. А позаяк суть народности полягає на моментах горі представлених, то-ж:

 

Нація має право жадати вільности в культивованю своїх звичаїв і обичаїв, о скілько тії висшому праву моральному не противлять ся і прав державних в прінципі не нарушують. [Индійскі жени при смерти мужів кажуть ся живцем гребати — а право анґлійске.]

 

Институції правні, заклади національні, фундації, штуки і т. д. — позаяк они мають причиняти ся до розвою духа національного, а тим самим піддержують суть нації, мусять бути узнані. Скорше дасть ся накинути чуже право, нїж нищенє таких закладів, рівнаюче ся нищеню бесїди народної. Римляне змогли другим народам накинути своє право, але не вдало ся им златинізувати других народів.

 

Бесїда єсть найважнїйшою звязію спільників народних і, як ми бачили, найважнїйшою цїхою народности. Длятого то нїяка держава не сміє заказувати народности бесїди єї, не сміє забороняти истнованя єї, виобразовуваня та розвою літератури. Противно, — як каже Блюнчлі, — обовязком єсть держави вільну культуру бесїди дозволяти і тую культуру підпомагати. Утисканє Римлянами бесїд народних на провінціях було страшним надужитєм, а заказ бесїди вендійскої у ордена нїмецкого під грозою смерти було противзаконним варварством. Правда, виринають погляди о "Staatspraсhе, хотяй се далось би оправдати в справах чисто централістичного рода і в справах внутрішної маніпуляції, котрі на націю не мають сильного впливу, все-таки кожда нація цивілізована узнає то за терпку несправедливість, сли при тім язик народний витискає ся задля чужої бесїди.

 

В узнаню прав національних лежить зарід до відрубности і самостійности поодиноких елєментів складаючих державу. Політики видять звичайно в тім интереси націй яко противні і стоячі в суперечности з интересами держави. З відси то походить та похіпність нинїшних держав до винародовлюваня. Хіть тая не то що не підпомагає держави, але ще їй шкодить. Ся квестія до нинї ще спірна і всякі держави глядять на неї всяко. Придивім ся двом державам, що числять себе до цивілізованих а стоять просто на противних становищах в квестії націй, — маємо тут на гадцї Сполучені Держави північно-американьскі і Россію.

 

В Сполучених Державах американьских нїколи не приходить на думку американізувати, нїхто нїкому нїчого не накидає, кождій народности вільно закладати свої письма, школи, народні институції, навіть війско народне удержувати, — то все навіть піддержує держава зі свого скарбу, а мимо того вплив американізму єсть неспертий. Противно в Россії єсть тенденция знищеня других націй, — а чи доходить ся там до цїли? Нї! Все стрічаєсь на реакцію і відновленє духа національного — та й реакція та росте розмірно до пресії.

 

З того випливає ось-що: тяжка загадка: як полагодити найрізнороднїйші елєменти національні жиючі між собою, знайде своє розвязанє в вільности. Цїлий секрет містить ся в слові "згода" а Сполучені Держави американьскі дають нам наочний примір того. Там не пробовано нїколи нїкого ассімілювати і нїкого не вязано. На жаль, то, що там єсть практикою щоденною, остає у нас доси идеєю і постулятом, а подекуди і то послїдне лиш удане.

 

[Дѣло, 15.09.1893]

 

Як же заховує ся Австрія в тім виглядї?

 

Основні закони висказують як найвиразнїйше свою волю, а именно що-до бесїди в ХІХ. артикулї закона з 21 грудня 1867 ч. 142 В. з. д., де сказано: "Alle Volksstämme des Staates sind gleichberechtigt und jeder Volksstamm hat ein unverletzliches Recht auf Wahrung und Pflege seiner Nationalität und Sprache. Die Gleichberechtigung aller landesüblichen Sprachen in Schule, Amt und öffentlichem Leben wird vom Staate garantirt. In den Ländern, in welchen mehrere Volksstämme wohnen, sollen die öffentlichen Unterrichtsanstalten derart eingerichtet werden, dass ohne Anwendung eines Zwanges zur Erlernung einer zweiten Landessprache jeder dieser Volksstämme die erforderlichen Mittel zur Ausbildung in seiner Sprache erhält."

 

Позаяк поодинокі наці не суть підметами правними, а лиш звязями чисто натуральними, то-ж держава не може означати предметово права націй, а ставить лиш граничну лінію межи властію державною а житєм націй, позіставляючи обєктивні права народностей ненарушимі, т. є. позволяючи культуру, обичаї, звичаї, житє родинне, товариске і бесїду свобідно розвивати. О скілько однак тії входять в контакт з моральности, противлять ся законам або виключать екзистенцію держави, — держава має право входити близше в розслїд их і ставляти норми се-б то modus vivendi. Тут належить також питанє о уживаній в краю бесїдї.

 

Основний закон австрійскій ґарантує рівноправність бесїд і письма, але можна сказати сміло, що ґарантія та і рівноправність стає ся часто илюзоричною, будь-то задля нерозуміня, будь-то за-для політичного верховодства поодиноких націй і партій над другими. Поминаючи власти центральні, котрі у нас мають кільканацять бесїд против себе, звернїм ся лиш до властей краєвих, котрі в виконуваню рівноправности двох язиків краєвих, руского і польского, не уміють а радше не хотять бути справедливими. Рускій язик знаходить приміненє в публикації законів [хоч лихій], але не знаходить єї в публикації вироків, устній і письменній, при всяких можливих властях. Сторонї се може бути одно, чи їй платити кажуть в язицї нїмецкім, польскім або рускім, чи єї засудять сидїти в арештах таким чи сяким язиком, — але не одно се для народности, бо та має право домагати ся шанованя своїх прав національних. Не заперечить ся прецїнь, що институції державні до того обовязані, єсли правда, що не народи для институцій, але на відворіт.

 

Мимо того всего, мимо законів, мимо розпоряджень, мимо морального обовязку, мимо впевнювань зі сторони репрезентантів правительства в нашім краю, що все дїє ся після бажаня сторін — ми видимо, що шовінізм посунений так далеко, що переходить границю того в XIX. віцї, що зве ся абсурдом: най буде нїмеччина, най буде латинщина, аби не краєвий язик рускій, хоч годї тут чужоземщину і староумерщину назвати "landesubliche Sprache".

 

Що есть "landesubliche Sprache", то вже скаже етімольоґія сего слова: єсть то бесїда народности, уживана в краю, і не єсть то понятє рівнозначне з "Lаndessprache". Перше значить кожду бесїду, котра хоч би в малім теріторіюм краю єсть уживана, друге т. є. "Landesspraсhe" єсть бесїда народних племен, котрі исторично розвинули ся до значіня в державі. Се означив уже і найвисшій трибунал державний в рішеню з 12 липня 1880 ч. 12.

 

На сей темат далось би навести богато доказів, але то було би майже некречностію — бо сли их доси ще хто не знає, то нїколи хиба знати не хоче й не буде; досить подивити ся в округ себе, а уводить кождий, хто дивить ся на річи очима і має их отворено.

 

Подивім ся хоч-би на школи, той розсадник для розвою понять будучих обивателїв держави і взагалї соціяльного становища людей з обовязками до суспільности і своєї народности. Тут замість розвивати понятя дїтей тих в напрямі користнім для суспільности, марнує ся лїта дїточі на виученє дитини механізму чужої бесїди. Глядячи на се з становища педаґоґічного — видить ся тут момохіть далекосягаючі і незміримі наслїдки того процедеру, котрим убиває ся морально і интелєктуально тисячі невинних людей не для чого иншого, як за-дтя химери, зродженої в кабінетах недорічного шовінізму.

 

З того як-раз виходить, що закон в теорії а практицї від себе відходить, і то аж до нїсенїтницї, особливо там, де мішають ся зла воля і національний антаґонізм а правительство их підпирає. Закон тогди заслонює державу на внї, а у внутрі дїють ся по-при закони — беззаконности. От і конституція, зле зрозуміла або й односторонно зрозуміла і так викопана — виходить мимохіть на гіпокризію, фарисейство, єзуїтизм махіявелізм державний.

 

Аби далеко не шукати, подивім ся на послїдні розпорядженя що до язика руского в судах і при закладаню книг грунтових та вписах до них і на заявленє заступника правительства, котрий виразно піднїс, що і акти обжалованя вносять ся по руски, де сторона єсть руска. Що як що, але акту обжалованя в рускім язицї виданого ми не бачили, — вписи до книг грунтових не виконують ся по руски, а сли де лучить ся, то не рускою азбукою, котра становить також часть національного права Русинів.

 

Годї собі витолкувати такої системи зі сторони правительства; оно чей-же попадає в суперечність, сли з одної сторони не змушує своїх урядників учити ся в ґімназіях руского письма й бесїди, а в урядованю вимагає, щоби ті урядники урядували і видавали свої рішеня по руски. Виходить на те, що або тут єсть — sit venia verbo — Thiergualerei, або видає ся розпорядженя, аби их не виконувано — нехай лишають ся на папери.

 

[Дѣло, 16.09.1893]

 

Инакше дїє ся в абсолютних державах. Там указ "по сему быть " знаний цїлому світови і єсли кого розбивають, то явно. Скаже хто, що се гірше; — ну, може оно й лїпше, бо критика світова острі має зуби, щоби варварство терпіти у віку цивілізації і борше, чи пізнїйше витне болячку из здорового тїла.

 

Вернїм ся ще раз до Россії, а побачимо, о скілько оправдані горішні гіпотези.

 

Кождому, хто слїдить справи світові, мусить бути в памяти факт нечуваний і неимовірний при кінци ХІХ-го столїтя — с. є. проскрипція літератури руско-україньскої в Россії. Позволимо собі занотувати славний циркуляр міністерства справ внутрішних царства россійского з 1876 року. Ось він:

 

Государь Императоръ 18/30 минувшого мая соизволилъ повелѣть:

 

1) Не допускать ввоза въ предѣлы Имперіи безъ особаго на то разрѣшенія Главнаго Управленія по дѣламъ печати какихъ бы то не было книгъ, брошюръ, издаваємыхъ за границею на малороссійскомъ нарѣчіи.

 

2) Печатаніе и издаваніе въ Имперіи оригинальныхъ произведеній и переводовъ на томже нарѣчіи воспретить за исключеніемъ а) историческихъ документовъ и памятниковъ и б) произведеній изъящной словесности, но съ тѣмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удержалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изъящной словесности не было допускаемо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія и чтобъ разрѣшеніе на печатаніе произведеній изъящной словесности давалось не иначе, какъ по разсмотрѣніи рукописи въ Главномъ Управленіи по дѣламъ печати.

 

3) Воспретить также различныя сценическія представленія на малорусскомъ нарѣчіи а равно и печатаніе на таковомъ текста къ музикальнымъ нотамъ.

 

Так бачимо, одним почерком пера заказав " бѣлыи царь" не-аби-що, але навіть читати по малоруски, — чому-ж ще не заказано говорити?

 

Се розпорядженє зараз виконано — і в роцї 1876 вергло христіяньске правительство "святої" Россії заказ на все, що руско-україньске. Тяжко витолкувати собі: з яких мотивів видав цар сей указ. Декотрі так собі толкують: Указ єсть плодом интриґи, бо опер ся на справозданю комісії, поставленої підчас пробуваня царя в Кіїві в осени 1875 року, як-раз тогдї, коли цар казав зложити з посади одного професора университетского, що занимав ся етноґрафічними студіями свого краю, і в тім часї оголосив кілька критичних заміток на чинність міністра народної просвіти ґр. Дим. Толстого. Той, олючений, пімстив ся на професорови, зробив на него донос цареви — і став именований членом комісії для розбору справи україньскої літератури. Царска комісія складала ся: з шефа жандармерії і тайної поліції ґенерала Потапова; міністра внутрішних дїл, колись також шефа жандармерії, ґенерала Тимашева, міністра ґр. Толстого і тайного совітника Юзефовича, [що в молодости зрадив був Костомарова.]

 

Не потрібно доказувати, що такій указ ударив погубно на літератів україньских. Що людска праця могла сотворити в україньскім язицї, проскрибовано на будуче в европейскій державі. Письменники тої літератури мусїли або покидати рідну землю і ити під терпимі власти чужих земель, або пересилати свої рукописи за границю.

 

Ще більше утерпіла сим народність руска. Річ не чувана: одним почерком пера засуджено на мовчанє 18 міліонову народність україньску — відтято єї від братів Українцїв у Галичинї, Буковинї і Угорщинї... От і доказ: до чого може довести деспотизм, попиханий національним централізмом.

 

Знаний цїлому світови Тарас Шевченко засуджував заборчу політику, котра пожирає народности, він засуджував політичний деспотизм і адміністраційний сервілізм, котрий робить народи нїмими, і каже в поемі "Сон":

 

"Од Молдаванина до Финна

На всїх язиках все мовчить..."

 

Чи можна красше схарактеризувати також згаданий указ? Тарас Шевченко висказав в присвятї Шафарикови своєї поеми "Гус" отсе бажанє:

 

"Щоб усї Славяне стали добрими братами

І синами сонця правди..."

 

Де-ж та правда в світї?... Зрівнаймо сі слова Шевченка з Хомяковою апотеозою орла московского, котрий нїби-то покликаний "своїми громами права цїлому світови" давати, а знайдемо відповідь на питанє.

 

І що-ж світ на указ против руско-україньскої літератури? Назвав то варварством, ганьбою віку і єго цивілізації, бо наймилїйша кождому идея народности народна бесїда, а хто єї відберає, бере кождому все. Зуб критики гриз то варварство і вигриз бодай дрібку...

 

Приходимо до питаня:

 

Які має средства народність державою нереспектована?

 

Всяке єство, котре чує невигоду, не уступає ся зараз, але перше бересь до реакції яка-б она й не була а причина того лежить в праві до екзистенції. Сли-ж напір стаєсь строгій або докучливий, то всячина а тим більше чоловік буде в дорозї добровільній старати ся докучливість усунути.

 

То само тикає ся і народности. Наколи що-небудь їй докучає, то перше єсть і бути повинно: просьба, жалоба і жаданє. Кождий горожанин а тим більше народність, в якій би то формі правлїня було, має право до згаданих средств, а право то видаєсь так натуральним, що тяжко зрозуміти, для чого в державах европейских глядять на ті средства скоса і уважають яко прероґативи або навіть яко каригідну новість. Великі монархи все мали уха отверті на прошеня і жалоби підданих, а що служить для них, то само мусить прислугувати для всяких их і на их місце вступаючих орґанів державних. Та ж орґанам тим хиба лиш пожадане повинно бути — довідати ся о настрою і бажаню підданих, о котрих добро мають дбати і єсть то тілько гідне назви безмірного тираньства нелюдского, сли то заказуєсь ще нинї підданим, що від віків мав право чинити невільник супротив свого пана. Длятого узасаднене також право петицій, жалоб і жадань та адрес до орґанів державних як для одиниць, так для поодиноких корпорацій, як впрочім, і тим більше, для цїлих народностей, а єсть то право, основуюче ся на понятю вільности, в репрезентативних державах, дозволене.

 

Однак не все відповідає то гідности нації писати петиції в дрібницях навіть там, де єсть ся в праві, а ще більше в праві законом заґарантованім, а тим менше гідно було би влазити ся там, де ті петиції відбивають ся як горох від стїни. Сли петиції і просьби суть голосом заблуканого серед пустинї а безправність мостить собі дорогу зі шкодою народности, або навіть екзистенція народна загрожена, — тогдї народність, нарушена в моральній і духовій екзистенції, єсть управнена до найзавзятїйшого опору, а Блюнчлі каже: "Es giebt keine gerechtere Ursache zur Auflehnung wider die Tyrannei, als die Vertheidigung der Nalionalitat: die Legalitat sogar kann dabei Schaden leiden, aber das Recht wird nieht verletzt".

 

[Дѣло, 19.09.1893]