Якщо ви вже бачили фільми Олеся Янчука («Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей») і були розчаровані, то подивіться «Таємний щоденник Симона Петлюри» і будете ще раз трагічно розчаровані. Якщо вам ці фільми сподобалися, то ця рецензія не для вас.

 

 

Для мене це ще й персональна трагедія. Бо маю своє особисте, глибоко інтимне, просякнуте юнацькою романтикою, бачення образу Петлюри. Він був одним з героїв мого всесвіту, коли я після п’ятнадцяти років існування у тотально зрусифікованому світі Києва, пірнув до світу українського: з усіх боків зацькованого, зі зневажливим тавром «другосортний», «недостойний», «селюцький». В тому, російському, минулому я жив серед персоналізованих ярликів «петлюра» і «бандера» та інших радянських страшилок, на кшталт «ворог народу», «зрадник», «антисеміт», «погромщик», якими, втім, обклеїли того ж таки Петлюру комуністи, ліворадикали і загалом «люді русского міра». Мракобіси, які, сліпо нехтуючи сотнями мільйонів людей, закатруплених лівацькими режимами впродовж XX-го століття, дорікали мені «нехорошим» правим, який раптом мав нахабство висловлюватись «за» свою особисту і загалом українського «молодшого брата» національну ідентичність. Сьогодні нарешті маємо нагоду публічно відновити історичну справедливість, але не завжди вміємо це зробити. Приголомшливо кострубата кіномова «Таємного щоденника Симона Петлюри» – якраз оцей прикрий випадок.

 

 

Чому так? Однією з причин є те, що сучасне українське кіно застрягло на півдорозі між комуністичним і капіталістичним механізмом функціонування кінематографу. За існуючими правилами отримані від Держкіно гроші повертаються державі через прокат, коли і як вийде, а це знімає з продюсерів та режисерів відповідальність думати про касовий успіх чи хоча би просто окупність витрат фільму. Так само позбавлені відповідальності й ті, хто ці гроші виділяє. Ніхто не запитує ні зараз, ні потім членів Експертної комісії – як сталося, що ви схвалили проект з такою очевидно жахливою якістю? Якась логіка в тому є: бо хто ж може сказати, чи добрі яйця, поки не скуштує? Втім, якщо в курки всі яйця – зноски, то мусиш розуміти, що яєчні не всмажиш. І це мала би розуміти Експертна комісія, що, без сумніву, поінформована про фільмографію теперішнього директора Національної кіностудії ім. О. Довженка, режисера вже шести повнометражних ігрових фільмів (з яких достойним є лише дебют, «Голод 33», а все решта – злочин, і не тільки проти українського кіно, а й проти українського народу). Бо який позитив може винести глядач про генерала УПА Романа Шухевича після перегляду фільму «Нескорений», з якого краще втекти відразу після початку? Що доброго можна подумати загалом про УПА після «Залізної сотні»? Це кіно неможливо дивитися, як неможливо було їсти млинці з кори дерева під час голодомору – бо млинці з кори дерева неїстівні!

 

 

«Таємний щоденник Симона Петлюри» – ті ж таки неспоживні млинці, як і попередні роботи Янчука. Очевидно, що й кінь на чотирьох ногах та й той спотикається, та не в цьому випадку. Відчуття буквально фізичного болю, нервовий сміх, сміх саркастичний – мої відчуття під час прес-показу фільму в столичному кінотеатрі «Україна». Чутно і відчутно було, що схожі емоції переживали інші глядачі напівпорожнього залу, де показ проходив. Наприклад, йдеться про сцену, коли в театрально-яскраво освітленій кімнаті знаходяться троє мужів української незалежності – Симон Петлюра (Сергій Фролов), Володимир Винниченко (Євген Ніщук) і Михайло Грушевський (Богдан Бенюк). Їх розмова знята одним кадром і одним планом, що ще більше посилює враження театральності. Актори статичні, не повертаються, весь час тримаючи тіло анфас або напіванфас. Жахлива борода Грушевського – це «конкретна підстава» Бенюку, як і його акторське завдання – вдивлятися в непроникне обличчя Фролова, бо одному просто немає що грати, а іншому – нема що показати, крім емоції зацькованості та приреченості. Питається, для чого запрошувати талановитого актора, коли не дати йому нічого для гри, а з іншого актора при цьому тягти, мов жили, стан відчаю і занепадництва? Інша сцена: діалог Петлюри з французьким фотографом відбувається… чистою українською мовою; потім, так само чистою українською, Петлюра веде бесіду з польським генералом; і знову українською – причому перфектною! – говорять французький дипломат, італійський адвокат. До україномовних африканців справа чомусь не дійшла, хоча у фіналі для цього була очевидна нагода.

 

 

Батальні сцени виглядають ще більш фальшиво і недолуго. Один з боїв ведуть з півтора десятка вояків УНР, що за сюжетом мусили б зображувати армію. Вони сидять в окопі довжиною може метрів 30-ть. Їх прицільно розстрілюють з гармат, та ні поранених, ні вбитих нема, зате є добре поголені герої. Ще в одному бою кілька десятків вояків відстрілюються від нападу банди Котовського, їх гарненькі новенькі шинелі вражають чистотою. Кілька влучних пострілів примушують бандитів вправно, по-каскадерські, «як в кіно», падати, а камера, імітуючи динаміку бою, шалено сіпається з боку в бік. Це (дуже недоречно в такий драматичний момент) найбільш нагадує рухи Вороб’янінова-Папанова з «Дванадцяти стільців», коли Бендер-Міронов просить того продемонструвати, як засівають землю. Під час сцени суду, на якому розглядається справа вбивства Петлюри, нам шість разів показують мовчазне, сповнене докору, обличчя персонажа у виконанні особисто режисера Янчука (!), але хто це такий і яка його роль у фільмі, ми перші 15 хвилин не знаємо, бо раніше його в кадрі не було. І лише у фіналі сцени з’ясовується, що це – прокурор, який гнівно засуджує вбивцю Петлюри...

 

Все позитивне, що у фільмі таки подекуди трапляється, цілковито губиться серед убогого ще й тому, що його – буквально дрібка. Маленька роль Романа Мацюти, який грає полковника Петра Болбочана, – єдина акторська «світла пляма» на тлі фільмового мороку. А фраза, записана Петлюрою до щоденника «минулого стає все більше, а майбутнього – все менше» цілком могла б отримати статус крилатої, якби її не завалила тонна словесної полови, з пафосом виставленої на передній план.

 

Пафос – це, здається, один з головних персонажів фільму, настільки часто він з’являється в сценах і так явно він проступає в промовах героїв. Найактивніше його продукує Винниченко-Ніщук. Він ніби намагається нас переконати, що ми все ж дивимося не фільм, а спектакль, тож поводить себе як перед повним залом глядачів, принишклих від трагізму ситуації та його акторської величі. Він закидає голову, статечно напівлежить, говорить сповільнено, робить драматичні паузи, сподіваючись на аплодисменти в кінці спічу. Але насправді враження протилежні. Як тільки Ніщук виникає в кадрі, в залі починається відвертий сміх, бо замість драматизму маємо комізм, повне непопадання в сцену і в емоцію. Саме через це його роль – найгірша, більше того – це найгірша, на мою думку експерта, чоловіча роль другого плану серед усіх цьогорічних вітчизняних фільмів.

 

 

Я вважаю, що і «Таємний щоденник…» заслужив аналогічне визначення: жалюгідний, ходульний, абсолютно некінематографічний, він викликає суто роздратування і розпач. Таке не можна було робити і це не можна було показувати. Адже одна з ключових особистостей української історії, настільки нечітко і непривабливо подана, без сумніву, викликатиме нарікання не так на фільм, як на всю Україну й українське. Вже повилазила армія українофобських ботів з відрами гівна, яким в кайф вилити бруд на стрічку про українського героя – і, що найдраматичніше – в цьому випадку вони праві. Ось абсурд! Горлопани тріумфують, з пафосом Ніщука промовляючи свої «визначальні» слова про злочини України, про участь в погромах столітньої давнини, про фашизм тощо. Це гидко, як мухи на гнилому м’ясі. Але їм дали таке м'ясо!

 

Додатковим ляпасом національній історії в цій і без того прикрій ситуації стала реакція Держкіно. Замість того, щоб визнати публічно свою помилку щодо виділення такому режисеру і на такий фільм державних мільйонів (23 млн. грн. з держбюджету, загальна вартість фільму – 48 млн. грн. – ред.), представники держструктури захвалюють провальний «…щоденник…»: «цей фільм віщує відродження потужної кіностудії», бо «дуже символічно, що ця стрічка виходить у прокат на 90-річчя кіностудії Довженка»… Як на мене, наданий першим заступником голови Держкіно Сергієм Неретіним є реальним саботажем української влади і всього українського. Він нівелює намагання тисяч і тисяч людей утворити нарешті модерне громадянське суспільство, де буде адекватне ставлення до історії, професії, творчості, таланту. 

 

PS. Отже, «Таємний щоденник Симона Петлюри» посунув найгірший фільм року, «Казку про гроші», на друге місце. Під час перегляду цього псевдо-патріотичного кіно хочеться сміятися, після перегляду – плакати. Бо соромно, прикро і болить. При такому рівні виконання держзамовлень на «патріотичне кіно» нам ні п’ятої колони, ні проплачених «русскім міром» ботів не треба.

11.09.2018