до поодиноких депутацій і личностей, що явились на двірци ярославскім на повитанє монарха, стались предметом ширших толків в прасї австрійскій. Толки ті подаємо на иншім місци в нашій часописи, а читателї "Дѣла" витворять собі суд, о скілько поодинокі орґани праси зрозуміли слова цїсарскі обєктивно, а о скілько підкладають они им значінє ширше і таке, котре би можна назвати більше обєктивним.
Нам, що дивимось очима незамученими на справи галицкі, слова цїсаря, висказані до депутації шляхти польскої, духовеньства і намістника не видають ся чимсь незвичайним. Хто тямить, що шляхта польска в Галичинї доперва від кільканацяти лїт идеали свої реставраційні з конечности підчинила під интереси державні Австрії і з дороги революційної зійшла на дорогу льояльности, — той зрозуміє, що цїсар сей зворот міг лиш похвалити і длятого сказав: Я щасливий, що знов гощу між вами, в краю, котрий мецї завсїгди і при кождій нагодї складає стілько доказів вірности." При давнїйших гостинах в лїтах 1852 і 1855 шляхотскій елємент в Галичинї стояв завсїгди на боцї яко такій, котрому корона не конче могла довіряти. Аж по неудачнім повстаню в 1863 р. і по відступленю від абстіненції парляментарної і резолюції, заходами станьчиків краківских, елємент шляхотскій перетворив ся в то, чим ницї єсть і зискав собі назад довіріє у монарха. Довіріє то висказав цїсар уже не вперве шляхтї польскій. Щось подібного проявилось уже в часї гостини цїсарскої в 1880 р. Коли давнїйшими роками цїсар відзначав в Галичинї завсїгди бюрократію, яко елємент, на котрий побіч льояльних Русинів і мазурского селянина корона могла безпечно здаватись, то в 1880 р. шляхтї польскій вперве позволено зблизитись до монарха і она окружала єго як в Кракові так і у Львові численнїйше. З тої дороги, поминувши фантазії деяких поодиноких личностей, шляхта польска не зійшла поки-що і длятого видаєсь нам зовсїм природним, що корона і тепер прояви льояльности у шляхти польскої могла лиш похвалити.
Міг цїсар приняти благосклонно й депутацію ради повітової ярославскої під проводом кн. Юрія Чарторийского, наколи почув з уст маршалка ярославского, що в радї повітовій там панує яка-така гармонія і в нїй бодай в части заступлені интереси всїх верств суспільности краю і Русинів. Чи дїйстність годить ся з словами кн. маршалка, о тім би можна ще диспутувати, а сам князь Юрій повинен був в річ свою до цїсаря вплести бодай кілька слів руских, на доказ, що він далекій від шовінізму польского і що в радї повітовій ярославскій панує дїйстно та гармонія, про яку згадав.
Промова цїсаря до епископа Солецкого, котрою велїв монарх клирови жити в згодї і трудитись над добром вірних, була дуже на місци. Цїсар мав перед собою як-раз того епископа, котрого духовні перевели недавно ще Тучапян на латиньскій обряд. Сферам найвисшим було докладно відомо, як глубоко відчули Русини ту аґресивність латинизму і длятого зовсїм справедливо міг монарх звернути увагу епископа латиньского на то, що такій прозелітизм нарушає интереси народу руского і не може лежати в интенціях держави.
Слова признаня для намістника Галичини мають безперечно велику вагу. Таких слів не мали нагоди почути давнїйші намістники: анї пок. Аґенор Голуховскій, хоч був дуже енерґічним адміністратором, анї пок. Альфред Потоцкій, хотя був личиим другом цїсаря. "Fremdenblatt", коментуючи ті слова, думає, що ґр. Бадені удостоїв ся сеї похвали за-для того, що в часї своєї управи звернув увагу на справу руску і мимо традиційної опозиції сойму краєвого і кола польского зумів деякі кривди, чинені Русинам довгими лїтами, бодай в части направити, а рускому народови подати ширші средства до національного образованя. З поглядом "Fremdenblatt-y" ми можемо в части згодитись і не думаємо перечити, що послїдними лїтами від центрального і краєвого правительства припали Русинам деякі дрібні уступства. Однакож в виду того, що нарід рускій має повне право до рівноправности національної і політичної в конституційній Австрії; що нинї, мимо явних приречень из сторони правительства центрального і краєвого, система неприхильна Русинам ще не змінилась; то орґани правительственні супротив язикових прав руского народа придержують ся старої системи нетолєранції, а цїла суспільність польска враз з автономічними институціями продовжає на Руси польонізацію на кождім кроцї — в виду всего того мусимо ще й нинї заявити, що до осущеня бажань корони, т. є. до згоди обох народів в Галичинї, ще дуже далеко, дальше, чим декому може би здавалось. Над справою рускою застановились в найновійших часах компетентні сфери, більше, як коли-небудь давнїйше. Сего не перечимо. Але щоб концесійками далась та справа полагодити на добро краю і держави — се понятє дуже хибне. Наколи Австрія хоче бути пристановищем угнетених деинде народів і витворити у себе силу центріпетальну для тих народів, то справу руску треба взяти серіознїйше так серіозно, як справу польску або других народів австрійских. Инакше буде се труд Сісіфа: хвилевий малозначний успіх, замазанє справи і т. д., але до основної санації невідрадних відносин межи обома народами не прийде доти, доки компетентні сфери не поставлять ся на становищи вповни обєктивнім, становищи всесторонної справедливости і на засадї suum cuigue...
[Дѣло, 06.09.1893]
7 Львові, дня 9 н. ст. вересня 1893.
Обговорюючи промови в часї принятя цїсаря перед почином сегорічних маневрів, подало вже "Дѣло" обєктивну мериторичну оцїнку як змісту, так і формальної сторони сих промов. Нинї хотїли би ми ще сказати кілька слів про загальнїйше значінє так сих промов, як і цїлої сегорічної подорожи цїсаря до Галичини. Хотїли-б тим більше, що — як се загально признано у нас та й по-за границями держави — і подорож ся і промови важні не тілько з огляду на наші — внутрішні відносини. Таке загальцїйше значінє придають новій політицї супротив Поляків в Австрії, а також в Прусах, поперед всего самі наші братя Поляки: на цїлій лінії активної політики видимо збиранє й строєнє сил, живе зворушенє і як-би вижиданє...
На жаль, такі явища не первина в исторії польскої активної політики, не первина анї що-до Австрії, анї навіть що-до Прус. Се відживає тілько — давна доґма польскої політики, що, мовляв, Польщу спасе загранична интервенція. Сїй нещасній доґмі жертвували Поляки уже нераз свої найкрасші сили й идеали: надїялись на Австрію, Россію, Пруси, на Шведів і на Турка... числили на Францію й Анґлію, на ґеній великого Наполєона. Правда, в послїднім часї кинулись Поляки більше нїж коли попередно, і до т. зв. орґанічної працї, але подїї послїдного часу вказують дуже виразно й різко, що давна доґма таки... "nie zginęła". Ми не брали би сеї доґми остаточно й надто за-зле Полякам, особливо з поглядом на се, що они все-таки часто згадують і памятають також і про "орґанічну працю". Але-ж, на жаль, видимо аж надто часто: 1) що дуже многі загорілцї польскі розуміють згадану "працю" — по просту яко насильне неґованє прав наших, все і всюди, всїми способами; 2) що наші братя таки трохи надто чуткі на всякі дипльоматичні й політичні "маневри", скоро тілько повіє на них лагіднїйшій вітер з гори, то зараз всї аспірації их — явні і недосказані — навертають ся з цїлою силою, без огляду на се, чи аспірації сі не кривдять прав чужих, без огляду на всї науки исторії. Не говоримо вже про себе, про Русинів, але-ж — рівночасно з цїсарскими маневрами появилась в "Przegląd-ѣ" допись з Відня, в котрій дуже холоднокровно, щоб не сказати цинічно, викладає якійсь офіозний стиліст читателям, що Поляки не можуть жертвувати Таффого для Ґреґра, своїх польских интересів для славяньских, що згодять ся на нїмецкій язик державний, коли тілько буде забезпечений их урядовий язик в Галичинї! Сі стилістичні маневри, що заповідали би по-просту тїснїйшу звязь Поляків з нїмецкими централістами, на некористь прочих австрійских Славян, — се дуже характеристичне поясненє маневрів війскових...
Що-ж на се каже исторія? Исторія відповідає, що дипльоматичні, політичні і війскові "успіхи" мають лише значінє хвилеве й симптоматичне, що доси кождим разом дармо на них покладались Поляки, що перевагу бере все житє й обставини реальні.
Треба признати, що помимо всего замітна тепер між Поляками в міродайних польских кругах, деяка більша нїж звичайно згода в поглядах, деяка "карність". Видно, що відживаючі польскі аспірації огорнули широкі польскі верстви, що навіть многі "warchoły", бодай на час, трохи затихли. Замітне також, що від якогось часу польскі загорілцї дуже люблять голосно кидати словами "energja", "sprężystość", "rzad" і т. і. Поясненє сего дає нам польска исторіоґрафія послїдних часів: читаємо там гіркі наріканя на давний "nierząd" річи-посполитої, на непослух для короля і судів [najazdy], на нелад і зриваня соймових обрад [liberum veto], на розбитє на сотні секти попри завзятій реліґійній нетолєранції [особливо супротив Русинів, неуніятів і уніятів], на буту й розпусту можних, а недолю і безправність слабих, на неплачені податки, недостачу війска, страшне занедбанє і односторонність освіти... Супротив сего почала нова польска исторіоґрафія накликувати польских патріотів рішучо до ладу, карности й енерґічної працї, і — як бачимо — накликувала не без успіху. Тілько-ж — аж надто часто бачимо у "нових", "energicznych i sprężystych" польских патріотів маленьке quid pro quo: они в ферворі забувають на точнїйше відрізнюванє двох осібних словець: "rząd" а — "gwałt", забувають вже не на свої власні части оклики "wolni z wolnymi, równi z równymi", але на елєментарну старинну засаду "iustitia est regnorum fundamentum". Є то той самий санґвінізм, що казав передше і каже им і тепер для мнимих польских интересів лучитись хоч-би з централістами. А прецїнь без справедливости стає і праця, й найбільша енерґія, й rządność — gwałt-ом... Не поможуть нїякі хвилеві успіхи дипльоматичні й політичні. Не хочемо виводити звістних і без того, кому треба, наших рекримінацій [от хоч-би виключно польска промова до цїсаря кн. Чарторийского], але-ж не минає і день один без примірів більшої чи меншої, а нераз навіть дуже різкої й насильної несправедливости...
Енерґічні й пружисті "політики й адміністратори", в своїм родї, бували в річи-посполитій польскій і в часї найбільшого "nierząd-y", а перебули ми их і на Руси немало... На таку енерґію — була й знайдесь така-ж енерґія, але хісна з сего богато нема. і братерства в енерґії без справедливости — трохи за мало.
Напослїд хотїли-б ми сказати ще кілька слів і на адресу правительства, так краєвого, — бо й оно ж, мимо всїх аспірацій, австрійске, — як і до центрального. Не знаємо, які там є "далекі" цїли австрійскої політики, але ми боїмось, щоби деякі австрійскі мужі державні не довели своєї засади "divide et impera" трохи за далеко. Така засада вийде на яву скорше чи пізнїйше, користи від неї невеликі, а згодом витворює она тревале розчарованє й огірченє. Положена в серци Европи держава Габсбурґів має свою рацію истнованя і свою місію — в згодї, поєднаню і вдоволеню заселяючих єї народів. Програма ґр. Таффого проголосила навіть явно сю засаду, тілько-ж в практицї — видимо дуже часто де-що иншого, видимо підземні заходи в зовсїм иншім напрямі. Ми-ж думаємо собі, що щира й непохитна політика повної рівноправности могла би вийти не тілько в користь кождого народу з осібна, але і в хосен будучности Австрії.
[Дѣло, 09.09.1893]