Я знаю, що ви думаєте про злодіїв. Знаю, що ви їх осуджуєте. Це люди, що йдуть в розріз з законом, вони є поза скобками громадянства. Для них один Бог: чуже майно. Але... Є одно мале, може навіть дуже мале »але«.. Але вони — цікаві.
Злодій? Добре. Він себе не бачить. Він думає, що те, що робить — цілком звичайне, що його правило життя нецікавий. Він знає, що він злодій. Знає, що йому з ним треба ховатися. Він знає, що чинить зло. Отже він не знає, що він людина. І ця людина з нього вилазить. Те, що в людині людське сходить з ним до гробу. І тому мене цікавить та сполука. І тому власне я хочу розказати цю подію. Звичайна і пересічна подія.
— — — — — — — — — —
Їх було двох. Робота мала бути чиста. Дуже чиста і легка. Заробити можна було грубо. Тиждень раніше мали уже уложений плян. Тиждень в їх головах кучерявились рожеві надії. При кожній стрічі не забували один одному сказати: »грубо заробимо«, або »розкішна буде робота«. І всміхалися. Всі можливости розглядали під прецизійним мікроскопом свого пляну.
На Сиріцькій вулиці під числом 14. жив Іляріон Кішка. Партер. Три кімнати, і кухня. Вікна з кухні виходили на невеличкий сад обгороджений трьохметровим муром. За муром затишна, вічно спокійна і без ліхтарень вуличка, Кутик. Поліцая ніколи там не було. Вікна трьох кімнат спиралися на вулиці Сирітській. Був липень і всі виїхали на ферії. Лишився сам Іляріон Кішка. На тому кінець. Справа була легка, дуже легка. Мешкання аж просилося, щоб його якоїсь ночі відвідати. І тому вони два уложили цей плян. Вони два: Цокало і Соха. Звичайні здодії. Таких орудок вони напевно у свому житті зробили більше. Ждали терпеливо. Совість у них не ворушилася. Вони її не знали. Вони бачили тільки себе і таких як вони самі. Решта це тільки предмети для досліду. Це були тверді люди.
— — — — — — — — — —
Того вечора Соха і Цокало приготовлялися. Соха переглядав жмут витрихів і витирав рушником велику шкуряну течку. Цокало лежав на погнутому ліжку і курив розслинену папіроску. Йому було трохи нудно і він говорив:
— Я цікавий, чи старий твердо спить? Збудиться? Як думаєш? Не повинен. Що?
Соха голосно стріпнув, рушник.
— А якби збудився? Дістаєш штанотрястя? Не бійся і так у середині не будеш. Твоє місце пильнувати тої вулиці, що за садом. Щоб робота вдалася, це вже моя голова. А мусиш признати, що вона трохи мудріша за твою. Ні?
Цокало разом зі слиною виплюнув смердячий недокурок.
— Побачимо.
Був трохи злий. Кожного разу як ішли на роботу, Соха віднаходив у ньому страх. Але він був тільки обережний, а де чейже ніколи нікому не завадить.
Була година десята. По півночі мали вибратися. Щераз переходили плян. Соха перебирав усі можливі перешкоди і дійшов до висновку, (уже сотий раз), що робота мусить вдатися. Бо й чому не мала-б удатися? Така чиста робота.
Курили не багато. Не мали що. Вся надія була на ту роботу. Цокало почав зраховувати: гроші, заставу, біжутерію, годинники... Усе змістовне, і дороге. Білля, убрання — це за великий клопіт. Зрештою такий великий клунок міг хто запримітити. А течку? Ніхто.
— Правда, що ніхто?
Соха мовчав. Цокало був дурний. Ніхто? Певно, що ніхто. Це вже його голова в тому. А те, що мав брати, покажеться на місці. А говорити наперед? Пощо ворожити? Це може вийти навпаки. Таки Цокало був дурний.
Соха сплюнув на долівку і важко придавив черевиком.
— Не халасуй! Будеш лічити, як вернемось. А тепер можемо поволі виходити.
Соха витягнув з кишені плоский »Льонжін« і подивився за чорною вказівкою.
— Пів до дванадцятої? Но, гаси світло.
Цокало прикрутив гніт і подув.
— — — — — — — — — —
Вуличка Кутик була дійсно дуже мала, дуже темна й затишна. Стримані, тихі кроки глухо мовкли між прямокутником невеличкого хідника. Хто їх міг бачиш? Хто їх міг чути? Один Бог. А вони цього не боялися. Він був справедливий, але з цього приводу не робив крику. Річ зовсім ясна. Хіба пощо?? Чуже маймо? Що значило земне майно? Рай, це сей світ.
Сохові було трохи весело. Заповідалося добре. По дорозі не стрінули нікого. (Люди, що не звертали на них уваги — це ніхто). А поліцай? Напевно прийде аж рано — що, дай Боже!
Як дві хиткі тіні, підходили до муру. Цокало сперся плечима об вигладжені цегли і сціпивши долоні разом зробив стремено. Соха перед остаточним скоком пригадав:
— Небезпека : вступ до арії »Соняшного фокстрота«. Все в порядку: закінчення. Голосно не потребуєш свистати. Це недалеко, буду чути. Проходися на розі між Кутисом і Сирітською. За пятнадцять хвилин на тому самому місці й перекидай шпур. Уважай!
На одну хвилину Соха легко сперся на вершку трьохметрового муру, відбився і глухо придавив собою траву. Перед ним, як рівно витесана скеля, бовваніла двоповерхова камяниця. Не світилося ніде. Соха поволі ставляючи обережно стопи, перейшов двадцять метрів невибагливого саду й приляг до стіни. Просто над головою було вікно кухні. А за вікном? Соха над цим не роздумував. Робота мала бути за пятнадцять хвилин. Малим діямантом в металевій оправі викроїв кусень шиби й обережно положив її на траві. Відчинити вікно — дурниця. Соха був в кухні. Сліпою ліхтаркою лизав стіни і дивився на двері. За цими дверима кімнати. А двері? Повинні скрипіти. Хіба? Малою лійкою наоливлював завіси. Не скрипіли. В останній кімнаті спав старий Іляріон Кішка. Напевно спав. Соха положив течку на столі й почерзі переходив кожний квадратовий центиметер кімнати. Це мусіло бути швидко. Пятнадцять хвилин, дуже короткий час. Соха був вдоволений. Бачив, що робота виплатиться. Не сортував нічого. Без грюкоту складав до великої течки.
На його »Льонжін« минуло вже сім хвилин. Перша кімната була готова. Був певний, що все вартісніше лежало в його течці. Друга кімната вимагала більше вмілости. За сусідніми дверима спав Іляріон Кішка. Найменший шелест міг його збудити. Хто знає, який він мав сон? Може терпів на безсонницю, а може спав, як забитий. А може?.. Соха тямив, що мусить виконувати свою працю цілком безшелесно.
Але... Чорт знає, як це сталося! Соха мусів щось скинути. Мабуть зробив якийсь незручний рух. Бо Іляріон Кішка пощоб уставав з ліжка? А він по ночах не любив вставати. Тепер устав. Мусів щось почути Соха цього не сподівався.
Соха не любив »мокрої« роботи. Згасив ліхтарку і насторожився. Мязи були напружені й тремтіли.
Але це було дивне.
Соха бачив, як сілует Іляріона Кішки хитнувся і з глухим грюкотом повалився на долівку. Обличчя Іляріона Кішки було набрякле й посиніле, а з грудей крізь розхилені уста протискався важкий віддих. Соха у своїй практиці ще подібного випадку не мав. Але він пізнав, що то була серцева атака. Хто його знає, з чого? Може зі страху? Може прийшов такий час? Що він мав робити? На плоскому »Льонжіні« доходило пятнадцять хвилин. Цокало певно перекинув шнур і нетерпеливився.
Що він мав робити? Течка з дорогими речами лежала на столі.
Тікати?
Тікати? А Іляріон Кішка? Може вмерти. А міг би жити. Може можнаб його врятувати?
Але, при чому тут Іляріон Кішка? Хіба це його річ? Кожний мусить умерти. Врешті він прийшов за своєю справою, — а не нате, щоби бавитися в лікаря.
Думки скакали, як іскри на електричному проводі. Не було часу. Соха узяв течку. Хотів іти. Хотів, але не міг. Він не був боягуз. Боягуз? Чув важкий віддих Іляріона Кішки. І тому не міг.
Бо Іляріон Кішка міг жити. Це залежало від нього. Що мав робити? Дивне, але це його застановило. Знав, що вже не відійде.
Отже, що мав робити?
Був лихий. Лихий на Іляріона Кішку, на Цокала, на себе. Бо знав, що так уже не відійде, і що справа може зле скінчитися. Але, що мав робити? Іляріон Кішка був людиною. І він також. З професії злодій, але з природи людина. Хіба йому не вільно було бути людиною? Вільно. Це залежало від нього. А признатися до цього було важко. Бо чейже, що його міг обходити цей Іляріон Кішка? Але часом людмна буває дивна.
Соха напружив свої жилясті мязи, узяв Іляріона Кішку перед себе, переніс 'його до третьої кімнати. Це була спальня. Соха положив його на розстелене розбурхане ліжко і відсапнув.
— Біда...
Здається, Іляріода Кішку треба було напоїти водою. А може зимний оклад? А може скріпляючі краплі? Але передусім треба було швидко лікаря. Телефон був у першій кімнаті.
Соха був вдоволений.
Цілком певно, лікаря. Швидко перебіг другу кімнату і здіймив слухальце.
— Гальо!.. Прошу рятункове поготівля.
У телефонічній централі лучили з поготівлям.
— Поготівля?
Соха нетерпеливився.
— Прошу зараз на вул. Сирітську ч. 14, мешкання Іляріона Кішки. Смертельний випадок.
На поготівлі записували адресу.
Соха дивився на годинник. За кілька хвилин могло приїхати авто Рятункового Поготівля? Пять, сім хвилин. А до цього часу? Не знав, що робити? Чи він був лікарем?
Погана ситуація.
Іляріон Кішка розкинув широко руки й лежав на змервленій постелі. Що з ним було? Повинен був бути живий. Хіба люди так скоро вмирають? Грошей йому ніхто не записував.
Але...
Соха дивився: в лице Іляріона Кішки і вагався. Мусів чекати на авто Рятункового Поготівля. Чого мусів? Міг забиратися негайно, але мусів. Кого це цікавило? Це його справа. Мало річей є на світі, в які люди не хочуть вглядити? Його приковували справи, які він торкав руками й бачив. А це?..
Тепер думка його на короткий мент плигнула на вул. Кутик. Що робив Цокало? Таке спізнення це не жарти. А він любив бути точний. Його професія вимагала точности.
Соха тої ночі вже втретє дивився на годинник. Минуло двадцятьпягь хвилин! Звичайно при такій роботі одна хвилина йде на вагу золота. А тут?..
Соха погасив ліхтарку.
З Сирітської вулиці ледви чутно протискався вступ до арії »Сонящного фокстрота«. Що то було? Небезпека? Рівночасно котився голос сирени Рятункового Поготівля.
Треба було забиратися. Швидко перекрутив електричний контакт і в кімнаті, де лежав Іляріон Кішка, захвилювало світло. Течка з краденими річами була за порогом. Було ще дві хвилини часу. Соха зашморгнув раменем випхану течку і завернув до кухні. По дорозі витрихом отворив входові двері. Чейже з Рятункового Поготівля мугіли кудись увійти.
Соха надслухував.
Йшли. Чути було голоси й кроки. Крізь вікно кухні видно було кілька дерев і високий, як стягнені брови мур. А за муром?..
Соха здрігнувся. Щось собі нагадав. Де він подів свій кашкет? Це було небезпечне. Часом мала дрібниця веде до клубка. Положив течку на вікні і безшелесно вховзнувся до першої кімнати. Кашкета не було. Чорт з ним!
До входових дверей хтось стукав. Здається, було запізно!
Зі скрипом отвираних дверей Соха одним розмашистим скоком залишив поріг кімнати і з витягненими руками, головою вниз плигнув через вікно. (Це був т. зв. »львиний скок«). Мусів утікати. Про течку не думав. Течка? Вона лежала на вікні.
Чи за ним хто біг? Не оглядався. А як Цокало не перекинув шнур?
Перед муром Соха повів сліпою ліхтарною. Шнур? Був. Звисав недбало і торкався трави. Соха свиснув. Напружив мязи і в двох посувистих рухах рук і ніг ледви торкнувши гори, скочив у порожнечу. Чув, що нога його і черево зударилися з чимсь мягким — і він покотився по хіднику. Швидко зірвався на ноги й дивився по вулиці. Що то було? На два кроки від нього поволі, як пяний підводився Цокало. Дурень. Соха був злий. Чейже Цокало міг знати, що він скочить під шнур.
Цокало держався за голову. Соха стиснув його за рамя.
— Якого чорта лисого стоїш? Чекаєш на поліцая?
Цокало не відповідав. Зрештою, не було часу говорити. Швидко перейшли з Кутика на Пільну — рівнобічно в протилежній стороні від Сирітської. Було пусто. На хвилину зупинилися і слухали. Чи хто біг? Ні. Вони були самі. Могли йти спокійно. Соха держав руки в кишенях і думав. Ця ніч була інакша, як до цього часу всі інші. З ним ще ніколи таке не трапилось. Телефонувати по Рятункове Погогівля!
Соха плюнув перед себе і скривив лице.
Соха не був злий. Він кожну річ розумів просто. Сталося це все так нагло. Зробив своє. Та — чи людина знає, що таке »своє«? Міг був цього не зробити. Та чи міг дивитися, як людина перемінюється в трупа?
Соха подивився на Цокала. Чорт бери! Був спокійний. Це дурнидя. Йшов легко. Здавалося йому, що тої ночі йому таки повелося.
Соха легко свистав. Цокало, що весь час ішов мовчки, зупинився.
— Ти чоло свищеш ?
Соха зупинився.
— Або що?
— Де течка?
— Залишилася.
— Все?..
— Навіть кашкет.
Цокало жував слину.
— І то, чому?
— Якто чому? Не повелося.
— Такий довгий час без перешкоди і не повелося? Щось невиразно.
— Може тобі, бо мені зовсім виразно. Врешті на те треба бути все приготованим.
Цокало не переставав. Він мусів знати все докладно. Два тижні чекати на це й невдача.
— Як це сталося? Може я також хочу знати? Ні?
Соха мовчав. Йому захотілося вернути на Сирітську вулицю і дізнатися, що з Іляріоном Кішкою. Цокало держав його за руку.
— Що тобі є? Не чуєш, що я говорю?
Соха дивився на вулицю.
— Хочеш знати, чому так сталося? Це дуже покручена справа.
Цокало стиснув його руку сильніше.
— Но?...
Соха розказав.
— Це все?
Соха здвигнув раменами.
— Все.
— То ти маєш трохи забагато серця.
Серця? Соха затиснув зуби. Це його справа. Підступив уперед.
— А ти трохи забагато зубів.
Це тривало одну десяту секунди.
Цокало почув на устах твердий удар і з грюкотом звалився на склепову рулету.
Соха не сказав нічого. Недбало обернувся й повагом, як втомлений цілоденною працею робітник, пішов у бік Сирітської вулиці, де, пригасивши рефлектори, стояло авто Рятункового Поготівля.