2013 рік може стати найуспішнішим для України роком у справі диверсифікації джерел газопостачання. НАК «Нафтогаз України» законтрактувала у німецької компанії RWE 1,3 млрд. кубометрів природного газу. І все йде до того, що вона його отримає.
Протягом I кварталу з польського напрямку в Україну надійшло 123,4 млн. кубів газу від німецького постачальника. У квітні, після того як було запущено маршрут через Словаччину, обсяг місячних закупівель зріс до 120 млн. кубометрів.
Нескладний підрахунок показує, що за такої динаміки до кінця року Україна відбере перший у своїй історії мільярд кубів газу, до якого жодним боком не причетний російський «Газпром».
Звичайно, можна згадати, що раніше «Нафтогаз» чи інші українські контраґенти завозили набагато більші обсяги «блакитного палива» з Середньої Азії чи за контрактами з формально незалежними видобувними/трейдерськими компаніями. Але у всіх попередніх випадках реалізація цих контрактів була можлива тільки за безпосередньої участі «Газпрому» в операціях з перепродажу, бартеру чи принаймні транспортування імпортного газу до України й відповідно з широким інструментарієм газпромівського впливу ці оборудки.
Східний маршрут постачання газу довго і вперто вважали за єдино можливий для наповнення українського ринку. Місія 2013 року — зламати цей стереотип. Тому й вага нинішнього мільярда від RWE набагато більша від номінальної. Це ключ від західного газового коридору для України. І замок уже відкрили. Ба, газ за дверима виявився навіть на 30 USD дешевшим, ніж російський. Тепер зачинити ці двері знову, забити дошками і вдавати, що їх не існувало, — марна справа. Тобто місію можна вважати виконаною.
Зрештою, «Газпром» сам відчинив цю скриньку Пандори. Пригадайте січень 2009 року, коли Олексій Міллер у прямому ефірі закручував газовий вентиль на українському напрямку. То було дешеве кремлівське кіно. Але за кадром диспетчери «Газпрому» справді поступово знизили тиск у газопровідній системі до рівня, коли енергоносій перестав надходити в Україну. Країна витримала два тижні такої блокади... І піддалася. У тих блокадних умовах, власне, й народилися сумнозвісні «газові угоди» Юлії Тимошенко, від яких уже незабаром натерпілися і країна, і сама екс-прем’єр-міністр.
Але водночас саме ті екстремальні січневі дні твердо закріпили у вірі фахівців, які раніше тільки припускали, що українська ГТС може працювати від зворотнього, що вона здатна помпувати газ не лише зі сходу на захід, а й у протилежний бік. Протягом 1–2 днів «Нафтогаз України» зумів без жодних НП реверсувати цілі нитки маґістральних газогонів і перекинути потрібні обсяги газу з галицьких підземних сховищ на промисловий Схід. Тоді цю модель сприймали як вимушену й короткотермінову. Тепер її можна потрактувати як польові випробування нової газотранспортної механіки.
У 2009 році було практикою доведено, що газ може вільно рухатися всередині української ГТС не тільки зі сходу на захід, а й навпаки. У 2013-му так само емпірично підтвердилося, що й отримувати це паливо ми технологічно здатні не лише на східному, а й на західному кордоні. На підставі цих двох, так би мовити, експериментів саме час наважитися на висновок: односторонній рух в українській газотранспортній системі — пережиток. Вихід може бути там, де і вхід. Курс на газовий реверс може стати дотепною й паритетною відповіддю на численні обхідні потоки «Газпрому».
Проте надто розмріюватися не варто. Нинішня активність уряду в диверсифікації газових джерел — це радше збіг обставин, аніж наслідок цілеспрямованої стратегії. Досі в українському ПЕК верховодили люди, чий вплив і статки будувалися на певних схемах з «Газпромом»: Лазаренко, Бакай, Івченко, Тимошенко, Бойко та ін. Відповідно і їхнє бачення національного газового ринку могло відрізнятися ракурсами, але все одно фокусувалося на Москву.
Лише зараз кістяк панівної еліти в Києві почали формувати люди, які просто через свій вік не встигли зайняти почесне (читай — хлібне) місце в цьому газовому кондомінімумі. Коли закладалися підвалини описаної системи, й Едуард Ставицький (представницьке лице «младодонів»), і Сергій Курченко (публічне уособлення їхнього бізнес-крила) ще ходили до школи. Проте їхній нинішній статус уже не дозволяє стояти осторонь «великого газу».
Першим, легшим, кроком стало поступове відтирання від важелів керування українською ГТС групи Бойка-Фірташа (процес ще триває — повільно, але неухильно). Другим має бути побудова власних стосунків з «Газпромом». І тут у младодонівської команди є лише два варіанти: або на вигідних умовах інтеґруватися в стару випробувану систему, або, якщо це не вдасться, спробувати її поламати. На патріотизм ця команда на страждає — лише на прагматизм. Тому з легкістю може вибрати будь-яке з рішень: чи то здати «трубу» «Газпромові», ґарантувавши собі частку прибутків від транзиту, чи то взятися за створення цілком нової схеми газопостачання у Центральній Європі, наприклад, в альянсі з тією ж таки RWE.
Не будемо тут обсмоктувати перший варіант. Він, безумовно, був би катастрофою для енергетичної незалежності країни. Адже за правильної інвестиційної й тарифної політики Україна здатна сама й обслужити, й модернізувати свою ГТС. Крапка. Зате про другий варіант варто пофантазувати. Бо цього ще майже ніхто не робив.
Зараз стосунки між «Нафтогазом» та RWE — це нічим не примітні стосунки покупця і продавця. Але якщо їх перетворити на союзницькі, то можна навіть говорити про виникнення нового гравця на континентальному ринку, принаймні центральноєвропейського масштабу.
RWE є 5-м за величиною постачальником газу в Євросоюзі, але у Словаччині, Чехії, Угорщині, Польщі та рідній Німеччині він входить до чільної трійки. Очевидно, компанія зацікавлена у збільшенні своєї ваги в реґіоні, але тут існує один стримувальний чинник — вона змушена торгувати, як кажуть, «з коліс», бо не володіє достатніми потужностями зі зберігання газу. RWE може покладатися лише на пул зі 6 своїх підземних газосховищ (ПСГ) у Чехії, але навіть загальна їхня місткість не перевищує 3 мільярди кубів.
Натомість Україна нині має змогу запропонувати німецькому трейдерові під склад у 3–5 разів більший обсяг ПСГ (залежно від того, скільки в «Нафтогазу» залишиться місця після запомповування газу для власних потреб). З таким тилом підземних сховищ діяльність RWE може стати набагато маневрованішою, а отже, й економічно рентабельнішою. Міністр енергетики України Едуард Ставицький, повернувшись на початку травня з Брюсселя, підтвердив зацікавлення німців підземеллями «Укртрансгазу».
Щоправда, інтерес цей має давнішу історію. Він виник не щойно, а принаймні рік тому, коли тільки йшли перемови з приводу майбутнього контракту на постачання природного газу RWE в Україну. Незважаючи на залаштунковий тиск і спротив «Газпрому», німецький трейдер документ підписав.
Можливо, тому, що згодом цей контракт буде йому зараховано як перепустку в українські ПСГ, чиї послуги, до речі, коштують істотно дешевше, ніж у країнах ЄС. А можливо, тому, що йшлося про входження українського капіталу та майнових комплексів газосховищ в компанію RWE Gas Storage. Головний офіс RWE раніше заявляв про готовість продати цей підрозділ, який оперує на ринку зберігання газу, за наявності гідної пропозиції.
Ще одним союзником «Нафтогазу» у втечі від «Газпрому» здатна стати польська газотранспортна компанія Gaz-System. Тим більше, що Польща сама вже давно готує таку втечу. Бо в неї ті самі клопоти з узалежненістю від російської газової голки, що й у нас. Gaz-System нині будує термінал з приймання природного газу у скрапленому вигляді (LNG) поблизу Щеціна, а під нього планує створити й додаткову газотранспортну інфраструктуру, з-поміж іншого і трубопровідну гілку до українського кордону, а також два інтерконектори на кордонах з Литвою й Словаччиною. Інтерконектори — це такі технологічні вузли, які слугують об'єднавчою ланкою між двома різними ГТС і дозволяють обмінюватися між ними газовими ресурсами. Кінцева мета усіх цих планів — до 2018 року повністю звільнити Польщу від газу зі сходу. Навіть якщо вони втіляться наполовину, можна буде аплодувати успіхові сусідів.
У цьому контексті постає дискусійне питання, чи є в Україні пекуча потреба витрачати гроші на спорудження власного LNG-терміналу під Одесою, довкола якого вже зосередилося стільки білих і чорних плям, хоч вроки знімай. А будівництво ще ж не починалося! Натомість заощаджені державні кошти можна було би вкласти в кооперацію з польським проектом диверсифікації (більше зрілим і готовим) чи в облаштування власних інтерконекторів у пунктах переходу газу з Польщею (Дроздовичі-Германовичі), Словаччиною (Ужгород - Велке Капушани) й Угорщиною (Берегове-Фенешлітке). Частково «Укртрансгаз» уже провів тут роботи, які дозволяють жонґлювати потоками в «трубі». Але якщо йтиметься про великі реверсні обсяги, цього буде замало.
Прикинувши на око, дозволимо припустити, що в середньотерміновий перспективі (3–5 років) Україна здатна отримувати з західного коридору до 10 мільярдів кубометрів природного газу на рік. Сукупно такий ресурс можуть забезпечити і RWE з польськими Gaz-System та PGNiG, і трейдерські фірми Дмитра Фірташа (вже давно працюють на газовому ринку Польщі й Угорщини) чи Сергія Курченка (ступають тільки перші кроки на цій стежці — від квітня почали імпорт невеликих обсягів з Угорщини). Нашкребти імпортного газу більш як на 10 мільярдів кубів річно, навіть усім гуртом, у цей період буде проблематично. Це й без того оптимістичний прогноз. Але навіть такої порції було б досить, аби набагато певніше почуватися на переговорах із «Газпромом». Адже тоді, враховуючи ще й газ власного видобутку, частка російського газу в національному споживанні опустилася би нижче 50%. А отже, можна було би ставити питання про повну відмову від закупівлі його у літні місяці чи про виділення певних, чітко визначених коридорів для транзиту газу з Росії (щоб не заважав реверсним надходженням).
Обидва ці нюанси є дуже незручними для «Газпрому», бо у першому випадку може йтися про брак транспортних потужностей для експорту в піковий зимовий період і, відповідно, навіть про консервацію «зайвих свердловин», у другому — про довше, а отже, дорожче транспортне плече.
У Москві ці ризики теж передчувають. Недарма контракт «Нафтогазу» з RWE збудив таку нервову реакцію в «Газпромі». Але й для України існує один великий ризик. Полягає він у тому, що задля придушення небезпеки у зародку «Газпром» піде на певний компроміс з найближчим оточенням Віктора Януковича, і всі потуги з подальшого розвитку західного газового коридору буде тихо спущено на гальмах. У такому разі реалізацію гасла «Геть від Москви» доведеться відкласти до наступної зміни владних еліт в Україні. От тільки шкода буде втраченого часу.
ДЛЯ ДОВІДКИ
Україна належить до країн з дефіцитом власних природних вуглеводневих ресурсів: за рахунок власного видобутку задовольняють потребу в природному газі на 34% (дані за 2011 р.).
Але загалом з надр України за історію газової промисловості (від 1924 року) видобуто 1 трильйон 930 мільярдів кубічних метрів газу.
Були часи, коли ми експортували свій газ у Польщу, Чехословаччину та Росію.
Пропонуємо подивитися на хронологію розвитку газовидобувної галузі України — вона промовиста:
1921 рік – Відкриття Дашавського газового родовища (Галичина) — найбільшого на той час у Європі.
1945 рік – Перші у світі міждержавні поставляння природного газу — з України до Польщі.
1948 рік – Введено в експлуатацію перший маґістральний газогін Дашава—Київ, на той час найпотужніший в Європі.
1951 рік – Подовження газогону Дашава—Київ до Москви. Початок поставляння природного газу з України до Росії.
1956 рік – Введення в промислову розробку Шебелинського газового родовища. Протягом майже двох десятиліть експлуатації родовище за запасами газу та рівнем видобутку було найбільшим у Європі. Родовище стало базою для розвитку газифікації України.
1960 рік – Введено в експлуатацію перший в Україні Шебелинський газопереробний завод.
1964 рік – Початок експлуатації першого в Україні підземного сховища газу — Олишівського.
1967 рік – Початок експорту газу до Чехословаччини; це започаткувало розвиток основного напряму експортних поставок газу до Центральної та Західної Європи — територією України.
1971 рік – Відкрито перше на шельфі Чорного моря газоконденсатне родовище — Голіцинське.
1972 рік – Досягнуто максимального рівня видобутку нафти і конденсату в Україні — 14,5 млн. тонн.
1975 рік – Досягнуто максимального рівня видобутку газу в Україні — 68,7 млрд. куб. метрів.
1978 рік – Введено в експлуатацію перший трансконтинентальний газопровід «Союз».
1983 рік – Введено в експлуатацію одне з найбільших у світі підземних сховищ газу — Більче-Волицьке.
1993 рік – Введено в експлуатацію Штормове газове родовище на Чорному морі.
1994 рік – Введено в експлуатацію газогін Торжок—Долина.
1995 рік – Введено в експлуатацію маґістральний газопровід Тула—Шостка—Київ.
1999 рік – Завершено будівництво газогонів Джанкой—Феодосія—Керч, Хуст — Сату-Маре (Румунія).
Відкрито Північно-Казантипське газове родовище на Азовському морі.
2000 рік – Відкрито Східно-Казантипське газове родовище на Азовському морі.
2001 рік – Відкрито Північно-Булганацьке газове родовище на Азовському морі.