Україна обмежила права користувачів архівів на копіювання справ. Рішення, яке стосується тисяч українських та іноземних дослідників, прийняли без широких громадських обговорень та проігнорувавши думку фахівців. Експерти говорять про його абсурдність та незаконність, а також про російський слід, і вимагають негайно скасувати наказ Мін’юсту, який обмежує права користувачів архівів.

Правило А4 та правильних чорнил

27 липня набув чинності наказ Міністерства юстиції України 2059/5 щодо користування документами Національного архівного фонду України, що належать державі та територіальним громадам. Одне з основних нововведень — суттєве обмеження на копіювання документів. Новий наказ стосується всіх без винятку архівів, окрім архівів репресивних органів — зокрема, до прикладу, архівів СБУ, доступ до яких врегульовано окремим законом. Копії більшості документів тепер можна буде отримати, лише заплативши архіву за копіювання.

Для багатьох дослідників, навіть тих, що постійно працюють в архівах і стежать за всіма новинами, документ став несподіванкою.

«Цей наказ грамотно протягнули. Його оприлюднили для громадських обговорень не на сайті Державного архівного фонду України, за яким стежать, а на сайті Мін’юсту. Це зробили в час різдвяних свят. З 15 календарних днів, які відводять для обговорення, вісім були вихідними. Набував чинності, коли всі були у відпустках», — пояснює генеолог, сімейний історик Сергій Фазульянов.

За словами колишнього директора Галузевого державного архіву СБУ, а нині працівника Українського інституту національної пам’яті Ігоря Кулика, експерти, які знали про проект нового наказу, кілька разів озвучували свої зауваження, однак враховані в остаточному документі вони не були.

Якщо прочитати лише частину наказу, все наче гаразд — у ньому є п. 6, в якому йдеться:

“самостійне виготовлення користувачем копій документів НАФ є безоплатним. Копіювання технічними засобами користувачів здійснюється безконтактними мобільними копіювальними технічними засобами (телефони, фотоапарати, планшетні комп’ютери) без штативів, зйомних об’єктивів, освітлювального обладнання, спалаху, звукових сигналів”.

Однак, попри декларативне право користувачів НАФ копіювати інформацію з архівних документів власними технічними засобами, наказ встановив низку обмежень, які фактично унеможливлюють таке копіювання.

“забороняється копіювати власними технічними засобами документи великих форматів (більше А4) та справи з товщиною корінця понад 4 см (крім справ, що містять архівну інформацію репресивних органів), а також берестяні грамоти, документи на пергаменті, рукописи, стародруки, документи із згасаючим чи слабоконтрастним текстом, документи, виконані аквареллю, гуашшю, олівцем, вугіллям, залізогаловим чорнилом, а також архівні фонди (нефондові комплекси), колекції у повному обсязі”.

Власне через такі обмеження експерти та користувачі архівів заговорили про перешкоджання вільному копіюванні документів. На практиці, каже Сергій Фазульянов, під ці обмеження підпадають майже всі архівні документи. Приблизно 80-90% справ, за словами дослідника, більші, ніж формат А4. Це практично вся документація дорадянського періоду і частина пізніших документів. Сам формат як певний стандарт запровадили у Німеччині лише 1922 року. Тобто більшість документів до того часу можуть бути трошки ширші або ж довші за цей стандарт. В Україні такі документи з’являються у різний час. Наприклад, книги реєстрації актів цивільного стану, якими в архівах постійно користуються генеологи, у Центральній України переходять на формат А4 лише в середині 1920-х. На території Галичини чи Волині — у 1940-х, а на Закарпатті формат таких документів до 1945 року мав розмір А3+. 

«А якщо йдеться про документи, виконані аквареллю, гуашшю, олівцем, то можемо говорити про повну заборону копіювання. Олівець використовують архівісти для нумерації сторінок у справах. Це роблять незалежно від року документа чи джерела його походження», — пояснив Сергій Фазульянов.

Безкоштовно не можна скопіювати навіть описи фондів та інші сучасні дані архіву, які дають науковцям розуміння, що ж є в архівах.

«Тепер дослідники змушені все переписувати від руки. Копіюючи, за менший період часу можна опрацювати більше документів. І важливо, що можна до документа завжди повернутись. Також в документах буває почерк, який не завжди можна відчитати. У нашому архіві ми навпаки зацікавлені у тому, щоб людина прийшла до нас, зробила копії й пішла, бо у читальному залі дуже мало місць», — пояснює директор галузевого архіву СБУ історик Андрій Когут.

Для кого благо?

Норми нового наказу викликали чималий резонанс. За відміну наказу висловилися кілька сотень дослідників, істориків та журналістів, а також кілька десятків організацій. Збір підписів під Заявою щодо незаконного обмеження доступу до архівів від громадськості триває і далі.

«Обмеження в копіюванні позбавляють громадян можливості детально досліджувати історію власної родини чи населеного пункту, стоять на заваді пізнання українцями свого минулого. А саме відсутність знань про минуле використовує нині російська пропаганда», — заявив голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Після широкого публічного розголосу в Мін’юсті та ДАФУ спробували пояснити причину такого кроку на прес-конференції. Щоправда, вийшло не дуже. Дві основні причини, які начебто спонукали видати наказ, — турбота про збереження документів та можливість архівів заробляти кошти за умов браку державного фінансування. Однак обидві слабо витримують критику.

«Найбільшою проблемою самостійного і безконтрольного копіювання матеріалів архівного фонду є прискорення процесу його руйнації. Ми зруйнуємо своє насліддя, свою автентичність», — переконував заступник міністра юстиції Денис Чернишов.

Водночас, за словами дослідників, все якраз навпаки: при копіюванні матеріали менше пошкоджуються, ніж при роботі з ними. Бо користувач відкрив документ, зробив фото і закрив. Натомість нова норма спонукатиме більше користуватися документами.

«Наприклад, в архіві Дніпропетровської області є один старенький контактний сканер А4 формату. І більше ніякої техніки. Тобто вони не можуть виготовити копії документів іншого формату. Багато архівів не мають достатньої технічної бази для виготовлення якісних копій. Це призведе до того, що вони не зможуть виготовляти копії, а дослідникам це заборонили — і ми будемо змушені постійно витягати документи зі сховищ; а головне, що шкодить документам, — ультрафіолет, тобто звичайне світло. Тобто логічніше архівам було б шукати шляхи співпраці з дослідниками і максимально оцифрувати фонди. Роблячи копію собі, дослідник може залишати її для архіву. Тоді і справи зберігатимуться краще», — пояснює Сергій Фазульянов.

Інша причина, яку озвучують у Мін’юсті, — архіви повинні заробляти. При цьому Денис Чернишов як приклади чомусь наводив плату за вхід у Лувр та присутність контролерів у музейних кімнатах.

«Якщо потрібна копія, можна звернутися до архівних працівників. І тому жодних прав користувачів не порушено», — переконувала голова Державної архівної служби України Тетяна Баранова.

Дослідники ж наполягають, що в умовах браку працівників архіву копіювання може затягнутися на тижні, а дослідницькі роботи стануть просто не по кишені. Що більше — у нинішній законодавчій ситуації це може бути чудовим джерелом маніпуляцій та корупції в самих архівах.

«Не існує єдиних тарифів на копіювання. Один архів це рахує по 41 грн і 43 коп. за документ, інший — по три гривні за сторінку. При цьому немає однозначного трактування документа. Для когось це один метричний запис, для інших — справа. І тут є дуже великий простір для спекуляцій та корупційних дій. І взагалі це називається примушенням до замовлення послуг, які дослідникам не потрібні. Бо дослідники мають можливість зробити копію», — пояснює Сергій Фазульянов.

Цікаво і те, що під час прес-конференції заступник міністра щиро зізнався у своїй некомпетентності в питанні доступу до архівів — але заявив, що вважає це навіть добрим.

«Коли пішла дискусія, я почав це дивитися і вивчати. Для мене архівна справа дещо нова; але це непогано, адже я з чистого листа пишу історію розуміння цього», — запевнив Денис Чернишов…

До чого тут Росія?

«Архівна справа універсальна для будь-якої країни», — заявляє заступник міністра. Цим твердженням у Мін’юсті виправдовуються за ще один неприємний сюрприз: деякі норми наказу фактично перекопійовані з торішнього російського «Порядка использования архивных документов в государственных и муниципальных архивах Российской Федерации». Зокрема, йдеться про перелік дозволених пристроїв для копіювання.

«Найбільш прикро, що наш документ по духу нагадує російський, — каже Ігор Кулик. — Їхній порядок став на користь активістів і запровадив платне копіювання. В принципі, наш говорить те саме, адже через сито заборон пройти майже неможливо. Мені прикро, що ми не беремо приклади з європейських держав».

Насправді ж, каже Андрій Когут, немає такого поняття, як єдині уніфіковані правила користування архівами. Вони є лише на рівні зовсім базових норм: як-от не їсти в архіві, заборона писати на папері, що покладений поверх архівних документів, заборона голосно говорити чи користуватися фотоапаратом зі спалахом. Але вони не стосуються тих обмежень, які були закладені у цьому порядку.

«У мене виникає питання, чому ми не імплантуємо правила користування архівними документами, які є в Британії чи США. Наприклад, у США є окремі місця для копіювання — і це можна робити без проблем, якщо стосується твоїх наукових інтересів.

Останніми роками історична наука в Україні активно розвивається. І, зокрема, завдяки відкритим архівам. Зміни у правилах користування архівами — підніжка українській історичній науці. І це в ситуації, коли Росія використовує в гібридній війні не тільки військові, а й гуманітарні методи», — коментує Андрій Когут.

«Нам треба відмінити цей наказ, а другим етапом має бути розробка концепції нової архівної системи в Україні», — переконаний Ігор Кулик.