Цей текст був написаний десять років тому, відразу по смерті Василя. Смерті, після якої, однак, вийшли друком ще три Кожелянкові книжки: романи «Ефіопська січ» і «Діти застою» та збірка віршів «Колір серпня». Тобто Василь майже в дослівному сенсі все ще присутній серед нас. Втім, і я майже в дослівному сенсі все ще відчуваю спричинений його відсутністю протяг.
Лицемірство – взагалі річ неприваблива. Лицемірство ж, підсилене пафосом чужої смерті, якої ти все одно не можеш зрозуміти, а отже, й не маєш насправді що про неї сказати – таке лицемірство є просто огидним. Принаймні Василеві Кожелянкові галасливий «побратимський» некролог точно б не сподобався. Смерть не додає ваги творам, але додає завершеності життю. Відтак: Василь не належав до надто близьких мені письменників. Натомість серед письменників він належав до дуже близьких мені людей. Мабуть, найбільше мені подобалося в ньому лагідне поєднання ґрунтовності й самоіронії. Писання роману і будування хати, готування сніданку і газетне коментування подій тижня – до кожного з цих і десятків інших занять він підходив з неодмінною професійною серйозністю. І з такою ж неодмінною іронією завжди ставився до результатів своєї діяльності. Рідкісна риса на ярмарку нашої марноти.
Якось в одному вагоні, але в різних купе потяга Київ-Чернівці випадково опинився цілий більш-менш літературний натовп. Кілька хвилин літератори поводилися стримано, а потім зібралися разом і на радість іншим пасажирам (чітко пам’ятаю певного дантиста і полковника українських військово-повітряних сил) почали голосно читати свої вірші. Був там і Василь, який, ховаючись від поетичного апокаліпсису, тихо завів у куточку розмову з полковником – щось про кількість наших літаків чи, може, про їхню боєздатність. Котроїсь миті поет-тамада згадав про Василя: «Брате, утни-но і ти нам свого вірша». – «Гай не п..ди, – відповів Василь, – я тут про важливе з людиною розмовляю». Нарешті хоч один адекватний, подумав я тоді. Не через те, що Василь справді вважав літаки важливішими за вірші, а через те, що він своєю поведінкою давав зрозуміти: поет не мусить на цілий вагон доводити, що він поет. Так само, як дантист не мусить свердлити решті пасажирів зуби, а полковник – добивати їх з авіаційного кулемета.
Відтоді наші стосунки з Василем були приязні і рівні. Ми не клялися один одному у вічній дружбі і не крили один одного матом. Раз на місяць або й на два ми зустрічались, як правило – за чаєм, як виняток – не за чаєм, і розмовляли про різні, переважно конкретні справи. Розмовляти з Василем було приємно: він не говорив про те, чого не знав, тому не впадав у риторику, не розмахував руками і не підвищував голосу. Ясна річ, ненавидів Росію, але знав і шанував багатьох її письменників. Ясна річ, переймався «долею України», відповідно – зневажав усіх її політиків. Багато читав філософських праць – бо хотів, а також політологічних – бо мусив. Любив відкривати юні таланти. Щоправда, іноді ці таланти виявлялися психічно хворими міфоманками, але мудрому Василеві здебільшого вдавалося зберігати буддійський спокій. Він знав: свій відсоток вар’ятів є в кожній галузі, особливо – в навкололітературній.
Василь Кожелянко безперечно був хоробрим письменником – якщо під письменницькою хоробрістю розуміти приблизно те, що розумів Вільям Фолкнер. А саме – готовність до поразок. Заживши наприкінці 90-их слави головного переписувача бромозалежної української історії на переможно-мілітарний лад, він міг би й далі успішно експлуатувати свій «альтернативно-дефілядний» статус і тішитися незмінною увагою гарантованого кола шанувальників. Але в новому тисячолітті Кожелянко пішов іншим шляхом. Точніше – іншими шляхами. Спочатку написав «Срібного павука» – груповий кримінально-містичний портрет з дамою на поліетнічному тлі «старих добрих Чернівців». Потім узявся за писання в міру натуралістичних оповідань про залежність духовного світу від матеріального. У підсумку постала збірка під загальною назвою «Логіка речей». Ще інакшою спробою переламати «іміджеві очікування» став останній виданий за життя роман «Третє поле», вибудуваний за ініціаційною схемою. Три Кожелянкові поля – це досить елегантна метафора трьох основних стадій життя головного героя і людського життя загалом. Перше поле ми отримуємо від народження і порпаємося в ньому, доки не підростемо і не здійснимо свідомого екзистенційного вибору. Друге – якраз результат цього вибору, наша доросла сімейно-професійна діяльність. А ось третє судилося не кожному. Третє поле починається тоді, коли людина «переосмислює своє друге поле і розуміє, що стала не тим, чого вимагало її внутрішнє єство, і робить крок у цілком несподіваний для інших людей бік». Якщо те, що сталося 22 серпня 2008 року, було цим несподіваним кроком, то я б волів, щоб Василь продовжував обробляти своє друге поле. Тільки от стороння думка в таких випадках до уваги не береться.
Востаннє ми бачилися з ним на початку того фатального і, здається, його улюбленого місяця. Він заніс мені збірку своїх «альтернативно-історичних» новел «Чужий» з іронічним написом: не сумуй, мовляв, не такі ми вже й чужі на цьому святі життя. З нагоди виходу збірки ми влаштували невеличку «чайну ейфорію». Чай був зелений і міцний. Василь любив зелений чай і не любив пафосу. Трохи знуджені літом, ми розмовляли про вересень. У вересні мав би вийти друком його новий роман, який Василь хотів представити публіці на Львівському книжковому форумі, у вересні ж ми збиралися запустити у «Молодому Буковинці» новий культурний проект. Залишалося з’ясувати деталі співпраці.
22 серпня я міг би зателефонувати до нього і сказати, що все з’ясовано і можна братися до роботи. Але не зателефонував. Бо подумав: хай уже закінчаться ці свята, життя довге – свята короткі, встигну. Не встиг. Коли ми 24 серпня прощалися з Василем на цвинтарі в його рідній Кам’яній, свято в країні саме набирало силу. І навіть пачка чаю на моїй кухні ще не спорожніла. Зелений чай з імбиром і цитриною.
Державно-святкового ранку ми винесли його тіло з хати, в якій він народився, жив і помер від «отруєння невідомою речовиною». Багатьом із нас ця невідома речовина аж надто добре відома. Потім була якась незрозуміла церква. Не знаю, за життя його таке мало обходило. Хтось сказав, що це дуже символічно – ховати Василя Кожелянка в День Незалежності. Я лише не розчув, у чому саме полягає символічність.
Люди – не цегла. Але, мабуть, кожен із нас – свідомо чи несвідомо – вибудовує навколо себе стіни з близьких людей. Не обов’язково щодня їх торкатися: досить знати, що вони є на місці. Ми будуємо стіни, бо прагнемо затишку, хоч і здогадуємося про марність власних зусиль. Натомість у смерті свої забавки. Час від часу вона робить проломи у наших стінах, напускаючи холоду і нагадуючи нам, що вони взагалі не наші. Іноді пролом вдається замурувати, іноді – ні. З того місця, де стояв Василь, я ще довго відчуватиму протяг.