Інтелектуальний, іронічний, гіпер-делікатний в манерах і загалом в ставленні до оточення, ось уже 33 роки він живе і працює в нашому місті. За цей час створив стільки, що вже цілком заслужено може вважатися корінним львів’янином, бо мало хто з нас може похвалитися такою посвяченням в ім’я мистецтва у рідному місті. У цих словах зовсім немає пафосу, бо пафос і Наєнко – поняття зовсім непоєднувані.

 

Фото Сімона Кровтса

 

«У 1985 році після закінчення Ленінградського державного хореографічного училища ім. А. Ваганової Сергій Наєнко розпочав свою творчу кар’єру артистом балету у Львівському академічному театрі опери і балету. Перший час, працюючи в балетній трупі, ввійшов в усі сольні номери вистав», – ось такі скупі слова про Наєнка знаходимо на сторінці Львівського Національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. За ними не прочитаєш, як юнак, який мав шанс залишитись у Ленінграді, тільки треба було «розжитися» на прописку, вирушив до Львова. Так склалося, що його педагоги так чи інакше були пов’язані зі Львовом. Владлен Зак танцював декілька років у Львові та завжди з ностальгією згадував про Львівську Оперу. Улюблений педагог і вихователь – заслужений артист Росії Роберт Гербек  також вважав, що Львівський театр опери та балету – мистецька оаза для танцівника. Власне він зі своєю дружиною Наталією Сахновською сформував Сергія Наєнка як танцівника, а вона ще й додатково займалася з ним класичним танком. Хоч тоді, якщо відверто, Сергій й подумати не міг, що своє життя  назавжди поєднає зі Львовом. Але рішення було прийнято, його чекали у Львові.

 

Балетомани, яких в той час було ще достатньо в нашому місті, відразу зауважили яскравого молодого танцівника, який зачаровував не тільки неймовірною вродою, але й технікою та діапазоном можливостей. Драматичні, комедійні, гротескні персонажі – все вдавалось йому надзвичайно легко: Ротбарт (П. Чайковський «Лебедине озеро»), Ганс («Жізель» А. Адана), Тібальд (С. Прокоф’єв «Ромео і Джульєтта»), Бог («Створення світу» А. Петрова), Факір Магадавея, індуський танець (соло) («Баядерка» Л. Мінкуса), Князь, Перко (К. Данькевич «Лілея»), Дроссельмейєр («Лускунчик» П. Чайковський), Ескамільйо, Фатум («Кармен-сюїта» Ж. Бізе-Р. Щедріна), Дон Кіхот, Гамаш («Дон Кіхот» Л. Мінкуса) та інші. Серед найяскравіших партій – Лаерт у «Гамлеті» на музику П. Чайковського. Вишуканість образу інколи навіть домінує над Гамлетом, бо Лаерт – С. Наєнко, як фатум долі у шекспірівському пошуку відповіді на вічне запитання: «Бути чи не бути?»

 

Про кожну виставу хотілося би прочитати хоч би одну ґрунтовну аналітичну статтю, але… не тільки у Львові, в Україні загалом танцівники обділені увагою критиків. Тому в пам’яті залишається лише емоційне сприйняття образу. Найбільше до їх означення пасувало би слово вишуканість. Варто було побачити Сергія Наєнка на сцені і все набирало інших вимірів, життя здавалося переповненим красою. Навіть його короткий вихід на сцену завжди був незабутнім. Хтось би задоволено почивав на лаврах, вважаючи, що й так забагато робить у театрі. Але Сергію було тісно в рамках запропонованих обставин, коли малюнок танку – незмінний, коли важко вирватись за межі класичної балетної традиції. Зрештою, нові постановки балетів не були частими у рідному театрі. Тому він шукав однодумців, з якими міг творити щось нове. Для втілення йому достатньо було кімнатки в гуртожитку, де тоді проживав. Так у Львові народився театр «Кімната № 089», який став платформою не тільки для балетних вистав, але й для драматичних. Сергію Наєнку хотілося вийти за межі танцю, хотілося спробувати себе і в ролі драматичного актора, тим більше, що поруч був друг – режисер, який цього року, на жаль, покинув наш світ, Василь-Вадим Сідлецький.

 

Сцена з «Гамлета» на ювілейному вечорі Сергія Наєнка

 

Він запросив Наєнка до своєї постановки «Гамлет-машина». Деякі критики стверджують, що цей постмодерністський твір німецького драматурга і режисераГайнера Мюллера, написаний в 1977 році за мотивами шекспірівського «Гамлета», аналізує роль інтелігенції за часів соціалізму в Східній Німеччині; інші стверджують, що її треба розуміти ширше. Вадим Сідлецький у своїй виставі говорив перш за все про людину, яка намагається не втратити людську подобу і знайти гармонію посеред апокаліпсису . Сергій Наєнко у виставі був не лише транслятором думок автора і режисера, його пластика стала стрижнем візуального образу вистави і вкотре довела, що його талант в першу чергу – в точному, промовистому, вивірено-вишуканому балетному русі.

 

Але Сергію завжди було замало суто руху, йому цікаво творити у різних жанрах, працювати з найнесподіванішими людьми. Окрему сторінку в його творчості займає співпраця з театром «Гаудеамус», який після смерті його керівника Бориса Озерова припинив своє існування.  Він прийшов на допомогу Володимиру Колчинському, який в далеких ‘90-х намагався  створити у Львові театр моди, перетворюючи показ мод на маленькі довершені вистави з чітким сюжетом і яскравим малюнком танцю. Завжди допомагав і продовжує допомагати однодумцям-танцівникам, які, як і сам Наєнко, шукають самореалізації. З кимось він співпрацює і досі, хтось з його легкої руки давно покинув Львів і творить в інших країнах, але не перериває зв'язок з вчителем-другом, незважаючи  на відстані, що їх розділяють.

 

Сергій Наєнко в ролі Сальєрі в одноактному балеті «Дрібнички»

 

Анна Сапункова – одна з тих, хто поділяють неустанне бажання Сергія творити щось нове. В спогадах виринає вистава, яку створила режисер Тетяна Малиновська за поезією Калідаси на сцені Національної Спілки театральних діячів України (тепер – Камерна сцена Театру імені Марії Заньковецької). Ця вистава була своєрідною виставкою поетичної феєрії живопису Бориса Бергера, що оживав у танку, створеному Сергієм Наєнком. Анна Сапункова – втілення жіночності – найбільш відповідала такій історії двох у світоглядності епосу. Саме тому у багатьох своїх роботах Сергій буде довіряти танцівниці концептуальні образи, навіть якщо комусь видаватиметься, що візуально вона не пасує, але для Сергія важливіше внутрішнє і стилістичне поєднання.

 

Він, як ніхто інший, має відчуття стилю. Саме на ґрунті спільного розуміння стилю виник творчий тандем Сергія Наєнка з епатажною українською модельєркою Олесею Савенко. З цієї співдружності народилася вистава «Подвійні бздури», де їхня енергія з подвійною силою вибухала танком іронічної надії. Олеся Савенко, яка тепер живе в Англії, нещодавно виставила в інтернеті ностальгічне відео спілкування львівської публіки після вистави. Стільки щасливих радісних обличь, стількох вже немає, стільки подій та думок залишилося незафіксованими у ті ‘90-ті, потихенько вони згасають в пам’яті, аж лячно, що ще трохи і ніхто не знатиме про культурне життя Львова кінця 1990-х – початку 2000-х. Бо хто, наприклад, пам’ятає Кармен – Анну Сапункову, аристократичну блондинку, в якій, здавалось би, немає нічого спільного з іспанською циганкою? Але треба мати око Сергія Наєнка, щоб побачити у холодній  красі бурхливу пристрасть!

 

Тоді були фестивалі – «Мистецьке березілля» (Київ), «Херсонеські ігри» (Севастополь), «Золотий Лев» (Львів), на яких Сергій Наєнко міг показати свої самостійні вимріяні роботи. Фестивалі дарували зустрічі і розмови, де можна було зустрітися з однодумцями. З однодумцями йому щастило, багато їх у рідному театрі, але, здається, кожен театр у Львові йому як рідний, у кожному хоч би раз допомагав творити пластичне вирішення вистави. Бо має рідкісну вдачу: ховати свою емоційну збудливість і бути дуже терплячим вчителем, працюючи з кожним актором, як зі своїм найулюбленішим учнем.

 

Сьогодні вже навіть важко уявити, що Сергій Наєнко – не викладач. Бо один з його львівських маршрутів вже багато років веде до хореографічної школи. Ставить зі своїми учнями не лише танки, але й цілі балети, як от «Плин часу» Ф. Пуленка, «Пори року» О. Глазунова, «Лис Микита» І. Вимера, оригінальну версію «Лускунчика» П. Чайковського. 

 

Наєнко завжди відкритий до співпраці, тому в його творчості з’являються такі неординарні особистості, як композитор Олександр Козаренко чи швейцарський диригент Гунгарт Маттес.  Спільно з Маттесом вони до міленіуму створили одноактні балети, для яких Сергій написав лібрето і здійснив постановку. Використання «бежарівського» підходу дало змогу поєднати водночас на сцені оркестр (під батутою Гунгарта Маттеса) і танцівників. Одноактний балет «Музика на воді, або Весілля Нептуна» на музику сюїти Г.Ф. Телемана відкрив для нас нове ім’я – Сергія Світлиці. А хореографічні сонети на музику Б.Бріттена «Проста симфонія» з шекспірівським епіграфом: «Ввійди в моє мовчання і зумій очима наслухати голос мій» звучали, як життєве кредо Сергія Наєнка. Цієї роботи могло б і не бути, якби не однодумці-танцівники: Х. Мордзик, С.Світлиця, К. Крук, О. Петрик, А.Сапункова. Сергій у цій постановці виступив не лише як постановник, але як і танцівник. Хоча з роками постановки стануть його найважливішим натхненням, і як танцівник він майже не виходить на сцену, бо даються взнаки травми.

 

Балет «Дрібнички»

 

Він не веде рахунку своїм постановками, але якось вдалося зафіксувати, що свою 25-ту постановку він здійснив в час, коли Львівський театр опери та балету імені Соломії Крушельницької отримав статус національного. Це був балет «Повернення Баттерфляй» на  музику Мирослава Скорика, присвячений творчості Соломії Крушельницької. Саме танок став втіленням голосу великої співачки. Перед глядачами пропливала кожна мить життя Соломії з найтоншими психологічними нюансами, і все це з відчуттями величі Опери. Наєнко вміє в опері черпати своє натхнення. Так народився балет «Бельканто», а в уже згадуваному перформансі «Подвійні бздури» саме оперні арії становили основну музичну основу вистави.

 

Одна з останніх оригінальних постановок Наєнка-балетмейстера – балет на музику Ланюка «Людина, або містерія Майстра Пінзеля»., який було показаоно у вересні минулого року в Дзеркальній залі опери в рамках музичного фестивалю «Юрій Ланюк та друзі». Сергій Наєнко створив ефекте видовище, що репрезентувало життя унікального скульптора доби бароко, чия творчість є однією з візиток історії Львова і загалом Галичини. А у монументальній постановці «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича Наєнко несподівано став балетмейстером другої дії, яка мала ілюструвати добу гуманітарної катастрофи, війни, хаосу в Україні від козацьких часів до сьогодення. Наєнко в умовах критично короткого терміну створив яскраву партитуру дії, де кожен танцівник мав шанс на самореалізацію.

 

Сергій легко співпрацює з людьми, які так само відчувають музику, як він, тому роки дружби і спільної роботи поєднують Наєнка з режисером і художнім керівником Польського народного театру Збіґнєвом Хшановським. Вони розуміють один одного з півслова, коли працюють над виставами у Театрі опери та балету. Варто пригадати «Орфея і Еврідіку» К.-Ф. Глюка, яку Хшановський дуже вдало стилізував під оперу XVI ст., а Наєнко свої балетні вкраплення творив в унісон до стилізації режисера. А ще в їх спільному доробку – величний «Мойсей» Мирослава Скорика, де поетичне слово Франка отримує епічну оздобу, де кожен рух, як шлях Мойсея в безодні пісків до Істини. Поза тим  Сергій Наєнко традиційно допомагає Хшановському і акторам Польського народного театру знайти найточніше образне рішення. Так сталося з останньою прем’єрою театру, «Чепурик» за п’єсою Бенедикта Герца, режисером якої був колишній вихованець Хшановського Єжи Глибін з Польщі. Але Сергій Наєнко допоміг кожному акторові віднайти відповідну пластику до образу з пташино-тваринного світу, хоча в цей час готувався до постановки свого ювілею.

 

На ювілейній сцені

 

Своє 50-ліття Сергій Наєнко, балетмейстераЛьвівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, заслужений артист України, лауреат премії імені Вадима Писарєва НСТД України і Почесної нагороди «За заслуги для польської культури», відзначив приватно у грудні минулого року. А навесні вже нарешті піблічно, показом одноактних балетів, які в репертуар театру ввійшли під назвою «Любов-чарівниця». Але Сергій хотів назвати їх «Дрібнички» відповідно до назви одноактного балету Й.-А. Моцарта, написаного їм на особисте прохання реформатора балетного мистецтва, легендарного французького хореографа Жана Новерра. Завдяки Новерру ми маємо балет у його сучасному вигляді – як повноцінну драматургічну виставу. Для прощання зі старою традицією Новерр обрав форму балету-жарту, і саме цей іронічний уклін минулому мав на увазі Сергій Наєнко, відзначаючи свій перший поважний ювілей.

16.08.2018