Через нього справді можна вклякнути на місці, впродовж однієї миті пережити момент радості й відрази, щастя й болю. Доведеться відкопати Фройда, Юнга і Дюпре, щоб аналізувати причину таких суперечливих глядацьких реакцій, які, у свою чергу, втілюють герої серіалу, не стільки жертви, як маріонетки творців, зухвалих і майстерних маніпуляторів. Так, це безсумнівна маніпуляція, зрештою, саме кіно теж є маніпуляцією. І жоден тлумач сновидінь, шукаючи причину по той бік задоволень, не пояснить, чому ми вчиняємо саме так і не інакше, чому сприймаємо в такий спосіб, а не інший – чому маніпулюємо чи дозволяємо маніпулювати собою? Бо доведеться посекундно препарувати всі пласти життя, розділити наші реакції на окремі вербальні, зорові або тактильні подразники і видати висновок на 4 294 960 000 знаків після коми. Інакше не пояснити, чому телесеріал від каналу НВО «Гострі предмети» я вважаю кращим серіалом року, принаймні його двох третин.
Принада «Гострих предметів» – у тому, що він зрозумілий всім і кожному. Хоча сюжетно серіал принципово неоригінальний, і це, певно, чергове підтвердження аксіоми про неможливість сьогодні придумати якийсь новий драматургічний виверт. А разом з цим підтвердження можливості плідно працювати у вже всім відомих межах.
Дівчина Каміла (Емі Адамс) повертається до рідного містечка… Цей сюжетний хід так всім набрид, що шкода витрачати слова на його критику. Тим не менше, режисери і сценаристи продовжують використовувати «повернення героя до витоків його долі». Точно такий вектор має новітній серіал за творами Стівена Кінга «Кастл-Рок». На цьому побудовані серіали «Патрік Мелроуз», «Табу» і «Родовід». На спогадах про притлумлене минуле базується «Грішниця», «Безпека», «Вона ж Грейс», «Зломлений», «Велика маленька брехня» і ще бозна скільки інший (чудових!) серіалів, фільмів, книжок. Бо від спогадів ми нікуди не втечемо, а без минулого – ми ніхто.
Отже, героїня «Гострих предметів» повертається додому, де її жахливе дитинство, яке мозок закрив на замок в потаємному куточку, щоб не збожеволіти, має знову пригадатися. Це неминучий і необхідний метод лікування, психотерапевтичного шокового самоаналізу. Проте у інших теж є свої скелети в шафах. І журналістка Каміла – саме та, хто здатна відкрити шафу кожного. Тому всі в містечку починають її боятися. Зневажати, підлещуватися, ненавидіти, але й боятися. Смерть дівчинки, через яку, за завданням Канзаської газети, вона повертається у це забуте Богом містечко, слугує моментом Х. З нього починається для глядачів історія страху, хоча насправді все почалося дуже і дуже задовго до того.
Разом з минулим у вигляді спогадів: про образи однолітків, відстороненість матері й приголомшливу смерть сестри, ми бачимо минуле на тілі дівчини – понівечену самоушкодженнями шкіру, як фізичний наслідок психічних розладів, як наслідок потужного емоційного страждання, причиною якого є самотність і почуття провини. Порізи, все тіло в порізах, повздовж і впоперек, шрами літер і шрами-слова, що в перекладі з англійської означають «неправильно», «скиглити», «лезо», «дівчина», «вишня», «відчепіться» тощо. Тепер вона не вдягає купальник, ніколи не носить спідницю вище колін чи кофтину на короткий рукав. Вона і роздягнутися перед чоловіком не може, а секс, якщо зрідка й трапляється, завжди болючий, нерівний і незвичний. Вона (тому?) п’є весь час горілку. В героїні красиве довге руде волосся Емі Адамс і журналістський талант сценаристки Гіліян Флінн, авторки «Гострих предметів». Це вона, Флінн, написала 2006 року свій дебютний однойменний роман з лезом на обкладинці. Це вона почала (чи продовжила) зображати жінок нарваними стервами, бо їй вже досить цих ретроградних уявлень про те, «що жінкам притаманна лише доброта та вихованість». Література, каже вона, «не мусить писати про жінок, котрі є лише приємними і корисними, і в усьому допомагати хлопцям». «Мені вже трішки набридли сміливі героїні, хоробрі жертви ґвалтувань та модниці у духовних пошуках, які заполонили безліч книжок. Надзвичайно сумно, що бракує жінок-лиходійок — справжніх дієвих негідниць». І з цим не можна не погодитися.
Поламане дитинство – батько помер (чи пішов?), мати її відверто не любила, в чому зізналася, коли Каміла повернулася – зробило з героїні «… предметів» гостру на язик, розумну і абсолютно збиточну дівчину, якій немає спокійного чи затишного місця в житті, і тільки робота її врятувала від стрімкого занурення на дно суспільства. Але ввечері, після робочої метушні, приходить відчай, жах і страх, і їх потрібно спинити, спалити, щоб вони не спалили її. Тому – випивка і необхідність слідкувати, аби розчавлена в м’ясорубці життя психіка не потекла з вух і очей на випадкового і нещасного у своєму незнанні коханця. Але неможливо позбутися спалахів пам’яті, цього постійно включеного бездротяного монітору. І блимає він спогадами хаотично, коли вийде, і каламутить душу швидше, ніж горілка – тіло… Ці спалахи пам’яті в серіалі показані дуже просто, практично буквально, але вони так схожі на справжній механізм пригадування, коли речі, слова, люди створюють асоціації, що відразу резонують картинками, сценами з минулого: ось Каміла бачить вишню, вона червоного кольору, немов її форма чілрідерки, ось червона кров, що тече з порізів, ось ліс, де її місцеві хлопці пустили по колу…
За ці вкраплення, часом коротші за секунду, за цю вдало виокремлену персональну машину часу, яка весь час з нами, ми мусимо подякувати режисерові, Жану-Марку Валле, чия концепція зображення є другим знаком у рівнянні доведення кращості «…предметів». Серіал виглядає «повітряним», настільки легко, як дим, рухається камера. Їй вдається передати цей сяючий простір в містечку, що нагадує вічне сяйво чистого дитинства, а блимання пам’яті – літній дощ: він падає десь згори на площину дороги внизу, утворює плями, але вони швидко висихають… В містечку дитинства Каміли все блимає минулим, однак сяйво уявного добра пропадає з унаочненням спогадів, бо в них нічого доброго немає.
Запрошення Валле для екранізації роману Флінн – незаперечний успіх, втім, його і не могло не бути: після шаленства глядацької любові до попередньої роботи канадського режисера, одного з кращих серіалів 2017 року, «Велика маленька брехня», НВО не випустив би з рук курку, що несе золоті яйця. Власне, після «Кафе де флор» 2011 року це було очевидно. Для тих, хто розумів цей маленький канадсько-французький шедевр. «Далласький клуб покупців» 2013-го це повторив, тепер вже гучно – і касовим успіхом, і трьома «Оскарами».
Отже, Валле плюс Флінн, а їм на додачу – зокрема, Доен Камош і Аріелла Бледжер, сценаристи вражаючого серіалу від Amazon’а «Десниця Бога». Чудовий Ів Беленже, оператор Валле на його останніх чотирьох проектах, зробив потрібний «дим», а акторський склад, на чолі з Емі Адамс, завершив формування серіалу фізіономічною переконливістю (моя шана кастинг-директорам). Власне, актори сформували живу вибухонебезпечну суміш, ідеально співвідносну з «рідним» містечком Каміли, ефект діжки з бензином на підпаленому возі. «Тут так нудно», – каже менша сестра Каміли, і пускається берега щодня, ганяє на роликах в сексі-прикиді, приймає «сільський героїн» (оксіконтин), і зваблює хлопчиків. При цьому цитує Макіавеллі і не зупиняється, коли ось-ось має статися лихо.
Негативна енергія тягне до себе негативне, і чим більше ти злостишся на когось і не відпускаєш жах минулого, тим більше зла і негативного в тобі самому. Вся територія життя головної героїні «…предметів» – територія катастрофи, яка одного разу вже сталася, але не в змозі канути в лету, і знову може статися, керуючись тяжінням колись спричиненого зла. І маніяк-вбивця, якого шукають серед місцевих жителів – може бути в кожному, бо існування в місті будується на засадах тотального лицемірства.
«Гострі предмети» – це як дзеркало, що змушує нас зазирнути в себе, і знайти те, що болить, і принагідно, бажано чимшвидше, витягти цю «скалку», щоб не було пізно. Зазирнути в це дзеркало вже є маленьким подвигом, адже ми з часом байдужіємо, а зашкарубла гординя важко надається для прощення і спокутування. Не зволікай, бо врешті посічені біллю та рубцями тіло і душа не зможеш відкрити іншим.