(післямова до статті 2008 року)
Есей “Як я зробився чехословаком” був написаний десять років тому англійською мовою на замовлення журналу “Eurozine”. Він стосувався насамперед мого особистого досвіду, пов’язаного із подіями (чи, радше, переживанням подій) у Чехословаччині-1968, але також моїх дещо наївних рефлексій на тему східноєвропейської солідарності – чи, як би це менш патетично окреслив Вацлав Гавел, “сили слабких”.
Есей був опублікований у травні – за три місяці до сорокаліття совєтського вторгнення у Чехословаччину і за неповних три місяці до так само безцеремонного вторгнення тієї самої (сутнісно) армії до іншої крихітної країни, котра так само мала необережність повірити у власний суверенітет і міжнародне право.
Попри брутальність тієї акції – із залученням танків та авіації, сотнями жертв серед мирних жителів та подальшою окупацією території, – подія лишилася на глобальному рівні майже непоміченою. Західні медії у той час якраз вихваляли китайських диктаторів за чудову організацію Олімпійських ігор; західні лідери, мовби нічого й не трапилось, усміхнено ручкались у Пекіні з російським президентом; західна публіка насолоджувалася відпустками, покірно ковтаючи вряди-годи чергову порцію випеченої в Москві брехні про агресивну зухвалу Грузію, що напала на безневинну миролюбну Росію, – ну, й, як належить, отримала заслужену відповідь. Вся реакція західних урядів звелась у підсумку до виразів “глибокого занепокоєння” та шляхетних закликів до обох сторін утриматись від насильства і вирішити всі проблеми за столом переговорів. Ґвалтівнику дали шанс помиритися з жертвою й отримати взаємне задоволення.
Ця реакція, хоч якою була прикрою й навіть ганебною, не здивувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політиці інтереси переважають над цінностями, що політики залежать головно від власного виборця, а не зарубіжного, і що загальна кількість страждань, злиднів і беззаконня на цьому світі перевершує можливості сприйняття, психіки й адекватної моральної реакції. Ми навчились ховатися від неприємних думок і моральних докорів під маскою здорового глузду й заступати особисту відповідальність колективною за допомогою магічних формул неспростовної народної мудрості: “Своя сорочка ближче до тіла”, “Хто сильніший, той правіший”, “Батогом палицю не переб’єш”, “Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам”.
Це не означає, що в політиці для моралі немає місця, а тим більше – що ми не повинні повсякчас нагадувати політикам про цінності і засади, на яких, власне, й був збудований західний світ. Примирити цінності з інтересами справді буває складно, деколи неможливо. Але слід пам’ятати: щоразу, коли ми жертвуємо цінностями задля інтересів, ми ризикуємо у кінцевому підсумку втратити і те, й те.
Ми можемо й мусимо критикувати Захід за безпринципність і лицемірство, за боягузтво й цинізм – але тільки у поєднанні зі здоровою дозою самокритичності, особистої і національної. Ми не можемо вимагати, наприклад, від Заходу солідарності з нашими політв’язнями у Росії, якщо не виявляємо подібної солідарності з політв’язнями в інших країнах світу. Захід не зобов’язаний перейматися нашим окупованим Донбасом чи Кримом більше, ніж ми самі переймаємося долею окупованого Китаєм Тибету. Ми не можемо докоряти Заходу за фліртування з диктаторськими режимами, толеруючи опортуністичне фліртування власного уряду з подібними персонажами.
У давньому (1995) фільмі Майкла Вінтерботома “Алея снайперів” (“Welcome to Sarajevo”) є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство сербськими снайперами й артилеристами мирних жителів. На що чиновник сердито відказує: “Повірте, на світі є ще принаймні 13 значно гірших місць, про які мусимо теж подбати”.
Я зробив свого часу з того трагікомічного епізоду два висновки. По-перше, мусимо пам’ятати, що наше становище справді не найгірше і що на світі є принаймні 13 інших країн і народів зі значно серйознішими проблемами. А по-друге, мусимо при кожній нагоді нагадувати вищезгаданій “міжнародній спільноті” про всі 14 “найгірших місць”, а не лише про одне, нам найближче. Це не лише робитиме нашу позицію морально чіткішою й переконливішою, а й позбавлятиме вищезгадану “спільноту” можливості виправдовуватися в кожному з 14 місць тією самою банальною фразою, не утруднюючи себе при тому практичними діями.
У 2008-му, після російського вторгнення в Грузію, я був обурений, проте не здивований західною реакцією (чи, радше, її відсутністю) на подію. Ця реакція випливала з досить давньої й досі впливової традиції Realpolitik, за якою одним державам належиться значно більше суверенітету, ніж іншим, а отже й дозволити вони собі можуть куди більше у належній їм “леґітимній сфері привілейованих інтересів”. Саме на цих засадах ґрунтувався “новий європейський устрій” після Першої, а потім і після Другої світової війни; саме вони леґітимізували совєтське вторгнення до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968) та недовершене, але обіцяне вторгнення до Польщі у 1981-му.
Станіслав Бараньчак, знаний польський поет та есеїст, із гіркою іронією писав про самовиправдувальну схильність Заходу перекладати відповідальність зі злочинців на їхні жертви: “Кожен на Заході запитує, чи Солідарність не зайшла задалеко; ніхто не запитує, чи не зайшов задалеко генерал Ярузельський. Попри всю свою прихильність і співчуття, Захід, схоже, мовчки приймає підставову тезу совєтської пропаґанди: комуністичні правителі завжди мають рацію, коли захищають свою монополію на владу. Вони ніколи не заходять задалеко, навіть коли оголошують стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накликаючи лихо на власну голову кожного разу, коли вимагає трохи чистого повітря для дихання – трохи тих підставових свобод, якими безперешкодно насолоджується Захід”.
У 2008-му “задалеко зайшли” грузини, захищаючи свій суверенітет, проте аж ніяк не Росія, котра цей суверенітет порушила. Вона не може “зайти задалеко” за визначенням, бо ж діє у сфері своїх “привілейованих інтересів”, – принаймні допоки на Заході не знайдеться чесний і відважний політик, здатний назвати розбій розбоєм, а бандитську державу – бандитською державою (rogue state).
Що мене тоді справді вразило – не імпотентна капітуляція Заходу перед путінською хуцпою і не шкурницьке прагнення євросоюзівських лідерів продовжувати звичний бізнес із мафією, що приватизувала цілу державу. По-справжньому мене тоді вразило мовчання європейського Сходу, насамперед чехів, словаків та угорців, котрі краще, ніж будь-хто на континенті, мусили б відчувати подібність грузинської ситуації до власної з 1956 чи 1968 року. Та дарма. Жодних тобі мітингів, жодних протестів, жодних грузинських прапорів під російською амбасадою.
Це був тихий, але виразний сигнал Москві йти далі. Ніколи не “задалеко”. Принаймні у сфері своїх “упривілейованих інтересів”. Це був також сигнал, що Україна – на черзі. Кілька згадок про це промайнуло у західній пресі, проте ніхто не сприйняв їх серйозно. Чергова “русофобія”, авжеж.
У серпні 2008-го я мусив би змінити закінчення свого есею, щоб воно не звучало занадто оптимістично. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочитавши багато разів славетний есей Кундери “Трагедія Центральної Європи”, так ніколи й не роздивився його глибшого, імпліцитного значення. Моє ідеалізоване уявлення про Центрально-Східну Європу і про гіпотетичну солідарність у її межах ґрунтувалось, великою мірою, на цьому есеї та на подібних текстах письменників-дисидентів Центрально-Східноєвропейського реґіону – на їхньому наполегливому підкреслюванні нашої спільної (як мені здавалося) європейської ідентичності й обстоюванні права “повернутися до Європи”. Я недооцінив арґументи Бродського, який свого часу полемізував із Кундерою, проникливо вказуючи на його надто есенціалістське розуміння “Заходу” і надто еклюзивістське ставлення до “Сходу”.
Експліцитно послання Кундери зводилося до кількох тез: ми, чехи (поляки, словаки, угорці – я поширював подумки цей перелік і на українців, принаймні західних) є європейцями за своєю історією й культурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталіну, проте ми цього ніколи не прийняли й не приймемо; ми не належимо до совєтського простору, тому що ми, центральноєвропейці, інакші, ми – як ви, люди Заходу, а тому, як і ви, заслуговуємо свободи.
Чи всі інші народи у совєтському просторі теж заслуговують на свободу, дарма що не є (центрально)європейцями, – у тексті Кундери не обговорювалось. А проте імпліцитно і, скоріш за все, поза свідомим наміром автора текст витворював своєрідну ієрархію “більш” і “менш” європейських народів, а відтак більш чи менш волелюбних і, відповідно, вартих (або й не вартих) негайного визволення.
Концепція Кундери, за влучним спостереженням Володимира Єрмоленка, “стала рятівною для самої Центральної Европи, але згубною для Европи Східної. Замість зруйнувати мур між Сходом і Заходом, вона лише відсувала його далі на схід. Замість боротися з тоталітаризмом як універсальним явищем, вона локалізувала його географічно на теренах СРСР, зробивши наші східноевропейські терени назавжди «проклятими» територіями. […] Замість бути вірним власній формулі й бачити якнайбільше розмаїття в европейському континенті, Кундера розбив його на дві бінарні частини: гуманістичний Захід та демонічний Схід, який украв [центральноєвропейську] частину Заходу”.
Було б перебільшенням вбачати в Кундериному есенціалізмі й ексклюзивізмі причину сьогоднішньої погорди й байдужості його співвітчизників та сусідів до всього, що діється далі на схід від Праги, Любляни, Будапешта чи Братислави. Ті його есенціалізм і ексклюзивізм – не причина, а радше наслідок, – відбиття місцевої ментальності, культурних моделей, етнічних стереотипів. Кундера не витворив цю місцеву зверхність до “сходу”, він лише прийняв її як належне, навіть не намагаючись проблематизувати й деконструювати.
У лютому 2014-го, в останні дні Євромайдану, до мене зателефонувала молода журналістка з Праги з проханням прокоментувати події в Києві. Її перше запитання було під багатьма оглядами показовим: “Як по-вашому, те, що відбувається в Україні, – революція чи путч?”
Я був ошелешений. Не те, щоб запитання було геть безглуздим. Але сам факт, що журналістка провідного чеського видання після трьох місяців драматичних подій у сусідній країні так і не склала собі певної думки про те, що ж насправді там відбувається, вганяла мене в депресію. І, на жаль, та панійка не була винятком. Десятки журналістів по цілій Європі тупо тиражували накинутий із Москви наратив. Відмивали кремлівську брехню через добропорядні ліберальні видання. Достоту як брудні путінські гроші – через західні банки. І хоч би що я їм відповів, я не вирвуся з накинутої мені інформаційній матриці. Я вестиму дурнуваті дебати за кремлівським сценарієм, єдина мета яких – скаламутити воду й відвернути увагу від справді серйозних проблем і важливих подій. Від російських танків і найманців, від збитого малайського літака, від загарбаного Криму, від репресованих кримських татар, від десяти тисяч убитих українців, від двох мільйонів біженців. Хто контролює дискурс, контролює все.
На подібні запитання можна відповідати лише запитаннями.
“А що було там у вас, у Празі, в 1989-му?”
Моя співрозмовниця явно не сподівалась такого зіставлення. Такого нахабства. Бо й справді, як можна порівнювати їхню прекрасну, славетну, оспівану у віршах і прозі Оксамитову революцію в серці Європи із диким фашистським путчем десь на варварській околиці цивілізованого світу?!..
“То була Революція! – вигукнула вона голосом ображеної дитини. – Оксамитна революція!”
“А якби на той час у Кремлі був не Горбачов, а Путін?”
“То була революція, – повторила вона замість відповіді. – То була революція!..”
По чотирьох роках я подолав свою тогочасну пригніченість і зайняв примирливішу позицію. Почасти тому, що помітив і в своїх співвітчизників той самий гріх зверхності і байдужості до інших, який так засмутив мене у спадкоємців Кундери. А почасти – і це, мабуть, важливіше – я помітив, що Центральна Європа – і Європа загалом, як “культура і доля”, в термінах того ж Кундери – опинилися знов під загрозою. Ця загроза походить (поки що) меншою мірою від Росії, зате куди більше від власного недоумства, егоїзму, провінційності та від надмірної концентрації всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політиках.
Тож я маю, сказати б, особисту причину залишатися й далі з чехами і словаками, з поляками і угорцями – принаймні з тими, котрі протистоять окресленим вище загрозам – заради уявної “Європи” Кундери, Гавела, Мілоша. І тої сотні, ба, вже кількох тисяч українців, що загинули, зокрема, і за неї.