В його душі була бездонна самота, а в тім, що душа його творила, безмежна любов. Любов до того страшно самітного сотворіння, що йому на імя: людина. І може тому все те, що вяжеть ся з іменем Михайла Коцюбинського, ще й сьогоднї таке незабутнє, невимовне, просто — незбагнене. Про нього ось смішно мало сказати, що він новелїст, і за мало сказати, що він артист, чогось за мало навіть назвати його тільки поетом. Бо і новелїст і артист і поет в нїм виринають і творять ся з глибин тої могутньої любови до самітної людини та її самітного світа, що неначе перетворює його тїни ореолом доброго Ґенїя. Ореолом всевидющого Ґенїя милосердної любови. Дїйсно між великими українськими творцями краси — Михайло Коцюбинський се поет милосердя. Все всмиряючого, все виправдуючого, все чудово визволяючого милосердя. Здасть ся инодї, що нїхто з великих українських поетів не вмів з такою нїжною любовю відтворювати страждаючої людини, як він. Шевченко любить людину, бо він ненавидить все те, що є поневолюючим царизмом в життю. І тому він передусїм поет великого, потрясаючого престолами та царськими імперіями гнїву. І Франко любить людину. Але він любить її тому, що в нього смертельна ненависть до всякого рабства, й тому він передовсїм поет боротьби за волю духа. А про Коцюбинського хотїло ся-б сказати, що він тільки любить.
Любить тою любовю ангелів, матерей і поетів, яка тому така казково гарна, що їй нема меж. Невжеж се тому він яко творець почував ся таким самітним в тім середовищі нашої сучасности, в якім кумедною модою стало саме між поетами проголошувати себе жерцями тої боговито-гордої краси, яка називає суспільство сїрою товпою, а людину — безглуздим буденником і хоче промовляти до них тільки заплутаними алєґоріями й темною символїкою? Бо навряд чи цїла артистична творчість Коцюбинського не є ще один доказ на те правило, що всяка справжня духова велич у своїх видимих проявах така проста й невишукана, як пишність строю весняного квіту. Як що спинити ся на чисто зовнїшнїх признаках його творів, се властиво нїщо инше, як тільки реалїстично-побутові картини. Але що таке реалїст, що таке побутовець? Говорячи ось сими словами про цїлість сотвореного Коцюбинським, не висловлюємо навіть може й того, що кажемо, називаючи IX симфонїю твором музики, а Муріллеве Вознесеніє — картиною. Нa її останнїх вершинах — нема для штуки нїяких дефінїцій, нїяких теорем, нїяких правил. Є тільки ясновидючість божественного захвату. І як що слово мистецького творця мало силу викликати в нас той божественний захват красою, в сяйві якої ми нагло бачимо найглибшу душу світа й пізнаємо її і почуваємо ся її частішою, — тодї той творець — мистець з Божої ласки, а його твір — дарунок віків.
Бо віками треба людинї ждати на того, хто в силї сотворити той захват душі, який нас на одну хвилину єднає з усяким сотворіннєм кругом нас, з усїм, що живе і почуває, з глибинами й вершинами життя, з його демонами і його темрявою, з його сонцем і його Господом.
А Коцюбинський єднає нас своїм чудно-люблячим словом з тим усїм може так, як нїхто инший в нашім письменстві. Бо у нього до всякого сотворіння, до всього, що живе й почуває, є отся казково гарна любов поета, якій немає меж.
Вслухую ся ось у його нїму мову, потоплений у полишені ним народови книги, і дивую ся сьому його нїжно-тонкому спочуванню для всього, що звичайно для нас, рабів буденщини, менш-більше байдужне, властиво чуже, а инодї просто мертве. Вглибити ся-б тільки у його "Intermezzo", що тут за ясновидючість проти найтаємнїйшої істоти тої мертвої на око природи! Хмари, легіт вітру, зелень збіж, хвилюючий шовк їх ланів, запах і шепіт левад, визвольну тишу і божественну сповідь піль — відтворює, нї — ще раз сотворює Коцюбинський не як письменник, не як маляр, не як простий поглядач, а тільки як необхідна частина, від віків тут приналежна частина сеї природи довкруги. Він наче з хмарами — хмара, з колоссєм — колос, з леготом — легіт, а з тою людиною, до якої каже те безсмертне: "Говори, говори..." — людина. Як всевидющий ґенїй милосердної любви, що став мандрувати просторами людського життя. І тимже серцем люблячого Ґенїя він переживає в "Тїнях забутих предків" кожду квітку, кождий камінчик, кождий шмат неба Гуцульщини, стає в тім незабутнїм нарисї "Лист" пристрасним оборонцем отсих домашнїх звірят, що їх людина собі убиває на їду, відтворює в "Лялечцї" красу бурі й, де тільки з нею стрінеть ся, оживотворює природу в її найгордїйших самотинах.
Бо Коцюбинський все і всюди — любить. І людину, і комаху і ростину, бо в його розумінню все те живо своєю душею і почуває, і все те невимовно самітне. Найпаче-ж людина. Вона найсамітнїйша з усїх. Чи-ж не гірко самітна ось ся донечка артиста в "Цвітї яблунї", яка саме тому, що вона вмирає, стає для свого батька чимсь вповнї чужим, чимсь, що не має з живою людиною вже нїчого спільного. Аж глум, — а проте так воно є. З комнати хорої ось доходять до артиста відгуки муки конаючої дитини, а йому в голові: "Гідрохінон... Гідрохінон..." "Чи хочете оселедця?" "Що, якого оселедця?" А з артистом дивуєть ся і читач. Справдї: що, про якого оселедця тут хто говорить? Адже дївчатко вмирає... Ну, та хай собі вмирає. Артист навіть в хвилї, як бачить донечку вже мертвою у домовинї, все-таки той самий. Він почуває те, що смерть сеї істоти стане для нього тільки сюжетом до якогось нарису.
"Ти не гнїваєш ся на мене, моя донечко?"
Але куди бідній донечцї вже гнївати ся, куди взагалї людинї за те гнївати ся, що її долею на сїм світї є бути самітною. Болюче, нечувано, а инодї просто страшно самітною. Коцюбинський творить властиво один одинокий ряд малих і великих траґедій самітности. Він добачує все ту хвилю, в якій круг особистого життя людини відриваєть ся від кругів життя инших людей, вичуває найтаємнїйші звуки, думи та красоти розпуки тих несподївано відірваних, безпомічно і безцїльно кружляючих шарів самітних душ, і зза того у нього скрізь ся мягка, мелянхолійна мова, немов голос сестри милосердя; зза того той утаєний жаль, який неначе перлами найчистїйшої лїрики перетворює його стиль, зза того ся чудова тонкість малюнку, яка в силї відтворювати кожду й найдрібнїйшу рисочку тїла, віддати словом навіть дзюркіт жайворонка і в силї вичути й виявити словом найтаємнїйший подих землї. І читаючи ті його книги, здаєть ся нам, що Шопенгауер справдї мав слушність, коли говорив, що ясновидюща не любов палко закоханих, а незвичайна свята любов тих душ, що милують ся, прощають і усмиряють. Бо у Коцюбинського кождий малюнок говорить про те, що в нього ясновидюще око, і кожде слово його каже про те, що його ухо гідне було його ока. Ось він навіть у тих нарисах, котрі розмалював на тлї чужонароднього побуту, сотворив щось близьке всякій людинї. Хиба-ж можна забути коли того бесарабського виноградника, якому фільоксера нищить увесь виноград? Або сю самітну дївчину, Туркиню Емене, яка так болюче караєть ся самотою глухого кута? Або сих двоє, що самітно люблять ся, Алї і Фатме, які аж студїню морських хвиль приборкують страшний жар самітного кохання?
Нї — нехай се Бесарабія або далека нам Туреччина, або той чужий нам край, з якого три самітні черницї втїкають "У грішний світ", сей чудово-творчий поет вміє всюди схопити ту тайну людської душі, яка спільна всякому й найдальш і найглибш і найвище живучому людському осередку, і тихим словом ставляє подобу сих вічних людських душ перед нас і неначе шепче: повний любови й милосердя:
— Ессе homo (Се людина).
Турок се, Черкес, Молдаванин, чи таки Українець? Ну, так що? Адже Коцюбинський любить саме тою любовю ангелів, матерей і поетів, яка тому така визволююча, така цїлюща в своїх солодких словах, що їй немає меж. Немає їй у Коцюбинського нї меж простору, нї меж часу. Як же живучою ось і є перед нами чумацька минувшина, до якої поет Коцюбинський долїтає "На крилах піснї"! Як дуже видаєть ся нам теперішністю та давно прогомонїла доля тих двоїх козацьких душ, що "Дорогою цїною" бажають здобути щастє своїм самітним душам! Для Коцюбинського людина всякого середовища та всякого часу дорога, як що вона тільки караєть ся своєю самітною мукою.
Найпаче-ж своя, рідна українська душа.
Ось той сердешний старик та його сиза подруга, в яких "Пятизолотник", захований глибоко в скринї на ту хвилю, в якій його запотрібує — свій Рідний Край. Або тих двоє бездольних, що їм судило ся шукати любовного щастя "На віру". Або той бідний "Цїповяз", що у своїй самітній нуждї пише лист скаргу до царя. А де далї, на вершини поетового таланту сотворювати великі захвати, там стрічають нас вже глибини душ, які неначе змальовано для віків.
Бо чи не предивний захват силою людського почування розбуджує в нас поет, малюючи нам усї прірви й усї вершини тої любовної пристрасти, якою палає бідна "Лялечка" — ся учителька Раїсса Левицька — до здорового тїлом і душею О. Василя? Знаю одну повелю Кляри Фібіґ, в якій також подібно самітна дївоча душа запалюєть ся огнем любови. Але нїмецька поетка, хоч і жінка, не дає — на мою гадку — такої безумовної цїлости любовного почування, як Коцюбинський. Фібіґ веде нас від одної зворотної точки до другої й наче каже: "Тут вершки почування, а те, що лежить між ними, уявіть собі самі." А Коцюбинський повний тої невблаганої мікроскопійности малюнку, яка не дозволяє артистови нї на один пропуск, на нїякі павзи, нїякі точковання і, здаєть ся менї, що саме тому артистична спадщина його розмірно не велика. Під сим оглядом він пригадує живо Стендаля і Фльобера. Хиба-ж багато творів лишило ся по сих двох майстрах тої мікроскопійно точної психольоґії, що завдяки їй вони стали артистичними учителями для оповідачів цїлої Европи? А і в скупім обсягу тої спадщини Коцюбинського є ще невикінчені річи, якось "Тїни забутих предків". Цїлість оповідання неповна. Але всї частини, які складають ся на сей фраґмент, мають в собі щось монументальне. І ся гуцульська природа, і ся гуцульська любов: Іван та Маруся, і ся повна крови й огня Палагна — і сей малюнок смерти при кінцї. І тому з огляду на сю крицеву монументальність психольоґії у Коцюбинського — менї сьогоднї так незручно чогось називати його реалїстом або побутовцем або натуралїстом. Хиба-ж ось Данте або Мільтон тільки символісти, а Шекспір тільки реалїст, а Шіллєр тільки ідеалїст, а Шевченко тільки лїрик? Здаєть ся менї отсе, що на сих вершинах штуки, де зайво вже говорити про дефінїції, правила й теореми, — доконуєть ся ще одно з чудес артистичної краси: саме те, що й ті межі, які відмежовують один рід штуки від другого, там десь минають ся і є тільки один одинокий орґан краси*). На тих найвищих вершках артистичної краси — слово поета стає образом і музикою, а образ словом і музикою, а музика словом і образом. Чи-ж не є ось Данте одним з найбільших малярів і музиків, коли він оповідає нам свій безсмертний сон про рай? А не є Роден одним з найглибших поетів, виконуючи з каміння свою палку "Весну"? Чи-ж не почуваєть ся найсолодшої музики, слухаючи любовного шепоту між Ґретхен і Фавстом? І як що з найглибшою увагою затопити ся у книги Коцюбинського, то й у нього наближаеть ся читач — смішне те слово читач! — до сих пангармонїй краси, що велять нам забути про матеріяльність творчих засобів, а дозволяють на хвилю вглянути в найглибшу душу штуки.
Там ось напр., де бездольна "Persona grata", сей пятикратний убійник Лазар, повісивши, як кат, на приказ царя те золотоволосе дївчатко, що з революціонерами попало під шибеницю, — почував в собі пробудженнє людини, упиваєть ся ізза тої неповинної смерти золотоволосої і починає ненавидїти Його, — того там десь, який велить пятикратним убійникам вішати золотоволосї дїти за те, що вони молодим твердим голосом ще і під шибеницею кличуть до катів щось бадьоре, грізно вільнодумне й горде, як їх душа. То там, де на тлї товпи плюндруючих ворохобників, яка зближаєть ся, з грудей довголїтньої слуги Чубинських добуваєть ся той страшний "Сміх", коли бачить переляканих господарів, у якім є крівавий глум на всї тиранії світа. Або там, де погром на Жидів, отже де "Він іде", наближаєть ся, як грізна туча. Або там, де для молодого революціонера, вибраного жеребом виконати атентат, "Невідомий" має стати сам жертвою.
Усї ті щойно наведені тут мною твори означив Коцюбинський спільним наголовком "З глибини", бо почував мабуть сам, що тут на понурім тлї модерно-суспільних траґедій розмальовані ним душевні підземелля. Але крім тої чисто зовнїшньої признаки спільного наголовка тим всїм нарисам спільна одна внутрішня признака, яка критика незвичайно цїкавить: а саме те, що психольоґічний процес у душі героїв лишає Коцюбинський звичайно без відповідного йому чину назверх. І критикуючи тому лїт чотирі цїлість твору сього великого майстра нашої новелї**), я думав, що в мене було право саме тут добачити межі поетового таланту, значить, право сказати, що мягка лїрична вдача Коцюбинського на останнїх вершинах людського почування не в силї сього почування перемінити в чин, отже не в силї перейти від пасивного настрою до справжнього здраматизовання теми.
А сьогоднї питаю ся сам себе: Чи справдї воно так? Чи признакою справжнїх траґедій людської душі конче є той остаточний чин назверх? А що, як в людинї є найглибше пізнаннє необхідности такого й такого чину, а немає сили зважити ся на нього? Не драма отсе, не траґедія людської душі? Правда, нї ся служниця Чубинського, нї той пятикратний убійник Лазар, нї призначений до атентату революціонер — не змальовані з нїякого огляду Гамлєтовими рисами. Вони всї чейже повні стихійної сили життя, нїякі з них скептики, нїякі фільософи й нїякі поети. Але що, — питаю ся опять, — як що страшлива самота душ зморожує в них спромогу бадьорого пориву? Як що всяка траґічна самота саме тому така траґічна, що немає вже від неї дороги до тих чинів людини, які визволюють її з оков самітної, отже несказаної нїкому розлуки?
Справдї — тільки траґізм безумовної душевної самоти людського індивідуума можна ставити — принайменше приблизно — спільним знаменником цїлого твору, лишеного Коцюбинським. Нехай, що сей траґізм не є у нашого поета всюди з цїлою послїдовністю заложеного згори проблєму. Нехай, що тут і там він захмарений хаосом буденщини, в якій взагалї нїякого проблєму не бачить ся. Саме ось ся обставина, що останнї його твори з ідейного огляду чудово зясовують ся, є менї доказом на те, що лїнїї розвитку поетового таланту йшли далї й далї та що одинокою їх межою була — смерть.
Бо послухаймо тільки поетового оповідання про те, "Що зaписанo в книгу життя". Дивімо ся, як величаво тут відповідає бажанню душі — чин і з якою жорстокою послїдовністю нечуваний траґізм життя вивязуєть ся з глибин самітности людської душі.
Дїло в тім, що мати бідного мужика Потапа, хоч стара й немічна мов стеблина, не може вмерти. Лїтами лежить ледви живою купою костей у хатї сина — і хирляє і немічнїє щораз більше, а проте не може вмерти. А те і сина і синову, а попри них і саму старуху дратує тому, що треба старусї всеж що дня дати їсти, а вона вже не працює, отже — — —
Воно страшно жорстоке се отже. Але поет додумує його до кінця і висловлює ясно й недвозначно, що стара мати — не сміє далї жити. Саме зза того нужденного хлїба, тільки кришку якого вона на день зїдає, а якого вона проте все-таки не повинна їсти, бо їй час вже вмерти. Жахаємо ся такої варварської льоґіки. Просто не хочемо слухати, — але поет своє і щораз смутнїйше. Та не тільки син і синова таке думають, але передовсїм — сама вона, мати. Сама старуха так думає. І ось знаходить ся на лїниву смерть — рада. Caмa мати радить: Нехай ось її син, Потап, вивезе її хору й немічну під люту студїнь у зелений гай, і покладе її там в снїгу і встромить їй там свічечку в костенїючі руки, і лишить самітною, як конаючу собаку, — а смерть прийде. Певно прийде.
І Потай так робить. Справдї так робить. Син так вивозить матїр на смерть, щоб не карала ся далї самотою. Ось таке записав Коцюбинський в книгу життя. І хотїло ся-б на те чогось заридати риданнєм цїлого людства, і піднести ся ще раз Прометеєм проти невмолимих богів, долї і демонів життя і гнати ся десь на якісь вершини, звідкілля можна-б кликнути до цїлого людства гасло боротьби проти такої муки самітних душ. І почуваєть ся тут, що се вже не просте оповіданнє, яке підходить під таку дефінїцию, таку теорему, таке правило, а щось, що є прозою і віршом, лїрикою і епікою, образом і різьбою, словом і музикою заразом. І те почуваєть ся і могутнїм спомином лишаєть ся у душі, що поет, який створив сю траґедію старої матери, справдї любив людину.
Тою любовю ангелів, матерей і поетів, яка тому така казково гарна, що їй немає меж.
*) Сю гадку, до якої я дійшов на основі моїх естетичних студій, сподїваю ся розвести в окремій довшій працї на сю тему. Автор.
**) Пор. Ілюстрована Україна 1913, ч. 23/24, "Коцюбинський як артист".
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]