В дичавіючій Європі, в дичавіючій під Трампом Америці те, за що боряться українці, є найкращою надією

 

 

Кожна революція постфактум здається неминучою, антефактум – неможливою. Експерти потім дебатують, який вчинок чи подія привели до перемоги – чи настільки ж неминучої поразки. У випадку Майдану 2014 року таким поворотним моментом було, як виглядає, рішення президента Януковича погодитися на компроміс, запропонований від імені Євросоюзу шефом польського МЗС Радославом Сікорським. Він передбачав закінчення боїв, амністію, а потім нові вибори.

 

То нічого, що був він неприйнятний для учасників Майдану, котрі – заангажовані у боротьбу на життя чи на смерть – відкинули згоду своїх наляканих візією подальшого кровопролиття лідерів. Важливішими були висновки, які зробили з цієї згоди Януковича командири Беркуту, що його захищав. Вони були готові на подальше кровопролиття — але не на компроміс, бо він мав бути за їхній рахунок. Пішли з поля бою. День опісля в паніці евакуювався до Росії сам Янукович.

 

* * *

 

З ближчої перспективи – учасників і спостерігачів подій – це виглядає інакше. Для Марсі Шор, американського історика, що займається Центральною Європою, поворотний момент настав, мабуть, коли вона сконтактувалася зі своєю знайомою проф. Олею Гнатюк. Шор стежила за Майданом здалека, з Відня, де в Інституті наук про людину працювала над книжкою про чеського філософа-опозиціонера Яна Патоку. Українські студенти і співпрацівники Інституту безперервно курсували між Віднем а Києвом – і щораз важче їй було зосередитися на Патоці.

 

Шор дізналася, що на Майдані є і Гнатюк, і вислала їй есемес. Запитала, що робить – і дізналася, що та товче цеглу на менші кавалки, щоб хлопці мали чим кидати в беркутів. В недавно виданій у США книжці "Українська ніч" Шор описує, як старалася уявити собі, як "делікатна, завжди бездоганно вдягнена професорка Гнатюк, літературознавець середнього віку", лупає цеглу в снігу і в димі від палаючих шин. "Українська революція 2013-14 років, – пише Шор, – була найбільш незвичайною річчю, яку я побачила за чверть століття моїх приїздів у Східній Європі".

 

Шор там не була. Її детальний опис базується на розмовах і листуванні з 38 учасниками подій на Майдані, а потім на Донбасі. Шор старається встановити не лише те, що сталося, але і чому сталося: не на рівні історичних процесів, а на рівні рішень окремих осіб. Чому професорка Гнатюк колола цеглу в снігу? Чому Тарас Прохасько приїхав зі Львова і приєднався до Майдану?

 

Його історія знаменно показує шлях до поворотного моменту. Син Прохаська, Маркіян, був на Майдані і випадково накоротко пішов з площі перед особливо брутальною акцією міліції. Його телефон був вимкнений, і батько, відомий письменник, не міг дізнатися, що з ним. Поїхав на Майдан. Сина, правда, відразу не знайшов, але на площі застав цілу Україну, в тому числі і масу жертв атаки міліції. "Не дозволимо їм бити наших дітей", – сказав собі Прохасько. І лишився.

 

Незважаючи на те, що Шор забрала майже всі великі слова, наведені нею розповіді весь час натикаються на пафос. Цього не уникнути, коли мова йде про кровопролитну боротьбу з брутальною диктатурою на захист основних цінностей – але самі ці слова залишають у роті присмак пережованого картону. Ентузіазм і надію Майдану ми ж переживали вже раніше, під час Помаранчевої революції – і пам'ятаємо, як тоді закінчилося. На другий Майдан ми реагували, маючи в пам'яті перший і не дивуючись, коли знову вийшло, як у жахливій "Баєчці про етос" Ришарда Марка Ґроньського: "Е-е-е, то ся мало так скінчити". Трудно називається, Україна така вже є.

 

* * *

 

Однак друга частина "Української ночі" показує, наскільки оманливе це враження. Досвід обох Майданів навчив українських демократів, що в країні зміниться тільки те, що змінять вони самі. Що марні сподівання на те, що вибиту з колії державу можна просто знов поставити як локомотив на рейки, щоби поїхала в належний бік. Рейки поклав хтось інший, ширина колії не співпадає, локомотив пошкоджений. Не варто теж мати надію, що розбиті й недовірливі пасажири ні з того ні з сього згромадяться в громадянське суспільство і все зрихтують. А тут до того всього з лісу вискочили якісь зелені чоловічки і все, що вдасться, грабують з перевернутого поїзда.

 

Ця частина книжки розповідає про українців, які в умовах війни взялися за будування від самого фундаменту держави, яка вже скільки разів їх зрадила: від оснащення солдат до надання притулку біженцям. Вийшло як вийшло, раз краще, раз гірше – але ж це їм завдяки Україна не розпалася, як картковий будиночок після удару зелених чоловічків, на що в Москві, безсумнівно, розраховували. Важко не чути сором, коли подумати, що саме в цей момент, коли вирішувалась і далі вирішується доля української держави, ми вирішили виставити українцям рахунки за Бандеру. Трудно називається, Польща така вже є.

 

Але саме тому нагально потрібний польський переклад цієї книжки. Часом конечним є дистанс, який може дати іноземний автор, щоби ми побачили в людях, про яких він пише, самих себе. І зрозуміли, що вони боряться за те саме, що ми. Що не є так, що дика Україна мусить важко над собою попрацювати, аж поки її демократична Польща колись впустить до цивілізованої Європи.

 

Бо в дичавіючій Європі, в дичавіючих під Трампом Штатах те, за що боряться українці, є найкращою надією. Що ми не є більше розвинутими – просто менше покалічені. І що не вдасться виграти цієї боротьби, самому не беручи в ній участі. Лайки – як нагадують герої "Української ночі" – не рахуються. Треба бути.

 

Marci Shore „The Ukrainian Night. An Intimate History of Revolution”, New Haven & London, Yale University Press, 2017

 


Dawid Warszawski
Łajki się nie liczą. Trzeba tam być
Gazeta Wyborcza, 6.08.2018
Переклад О.Д.

 

 

 

 

06.08.2018