Якби хтось читав тут колонку «Ви, білі», то сьогодні продовження. Такий той «Гебан» Капусцінського чіпкий, що ніяк не відпускає. І хоч до якого розділу зазирни – відразу починають аналогії роїтися. А ніби ж писав чоловік про Африку.

 

 

Зокрема – про перманентну безпорадність «чорного континенту», в десятках країн якого ейфорія від легкого здобуття незалежності і пов’язані з деколонізацією сподівання, що свобода автоматично принесе з собою добробут і верховенство права, дуже швидко змінилися розчаруванням, песимізмом і ненавистю населення до власних «еліт», які з-поміж різних політичних та економічних наук успішно засвоїли лише науку використання службового становища для захланного набивання свого приватного капшука. Відтак, не встигнувши скуштувати омріяних плодів самостійності, Африка увійшла в безпросвітну смугу голоду, державних переворотів, численних воєн і масових різанин.

 

Звісно, є в книжці Ришарда Капусцінського і значно цікавіші речі. Куди разом із такими жаданими для браконьєрів бивнями зникають після смерті тіла слонів і внаслідок чого ласі до зовсім іншого м’яса леви іноді стають людожерами; на скільки верблюдів життя чоловіка у кочових сомалійців є дорожчим за життя жінки і чому народ карамоджонґ вважає своїм святим обов’язком викрадання всіх довколишніх корів; якого розміру таргани гніздяться в готелях Монровії і навіщо чаклунки Гани обплутують дверні клямки павутинням – усе це і ще багато не менш пізнавального читач знайде в «Гебані», тож правильно зробить, якщо візьме його до рук. Тим більше, що – за інформацією з інсайдерських джерел – невдовзі цей шедевр з’явиться в українському перекладі.

 

А все ж сьогодні мене чомусь передовсім хвилює згадана безпорадність. Невже над Африкою висить нездоланне споконвічне прокляття, яке, попри всі національно-визвольні революції, шляхетні поривання і довгострокові плани розвитку, прирікає її на постійні поразки, на безглузде й принизливе животіння у статусі failed continent? А чи, може, існує і якась трохи раціональніша причина африканських нещасть? На думку Капусцінського, таких основних причин є щонайменше дві: зовнішня і внутрішня.

 

Зовнішня – це, зрозуміло, паскудство «великих держав», яке виявилося тривалішим за епоху работоргівлі та колоніального панування. Нібито відпускаючи колонії на волю і нібито сприяючи їм у створенні незалежних держав, колишні імперії все одно дбали насамперед про власні інтереси і не особливо переймалися проблемами аборигенів. Відтак кордони новопосталих держав нерідко або розділяли той чи інший африканський народ на кілька частин, або об’єднували докупи кілька антагоністичних народів, які запекло ворогували між собою з незапам’ятних часів. Здається, досвідчені в таких справах британці мали б спрогнозувати, що народи ці поновлять бойові дії, тільки-но колоніальні адміністрації залишать їхні території, як це й сталося в Судані або Уганді. Мали б, однак не захотіли. Втім, у діяльності вчорашніх колонізаторів, а нині світочів демократії траплялися й гірші епізоди, як-от геноцид у Руанді – хай не безпосередньо вчинений бельгійцями і французами, але безперечно спричинений недолугим шкурництвом перших і шовіністичними комплексами других. Зі свого боку – в контексті холодної війни – впхатися до Африки поквапилась, ясна річ, і Москва, розгорнувши таку боротьбу за мир і в таких обсягах постачаючи місцевим «повстанцям» зброю, що в підсумку цілі спонсоровані Кремлем країни перетворилися на полігони, якими хаотично бродили незліченні натовпи голих людей з автоматами Калашнікова в охлялих від хронічного недоїдання руках.

 

Очевидно, що шанси на проведення рятівних реформ були в таких умовах мізерними. Але, як показує Капусцінський, африканські суспільства зазвичай не надто з тими реформами й старалися. І в цьому полягає внутрішня причина їхнього провалу. Передвісником чого, зрештою, могла би послужити історія заснування в ХІХ столітті держави з іронічною назвою Республіка Ліберія. Що зробили відпущені американцями на волю і благодійно перевезені до Африки раби? Знаючи з досвіду лише одну суспільно-економічну формацію, вони моментально – і добровільно – відтворили її на батьківщині предків, заходившись поневолювати своїх ще менш обізнаних братів. Бо такою є психологія раба: під справедливістю він розуміє не скасування рабства, а можливість самому стати рабовласником.

 

Понад сто років потому принцип повторився. Жителі колоній бачили, в якій розкоші – порівняно з ними – купалася колоніальна бюрократія. Аж раптом на їхні непідготовлені голови звалюється незалежність. І як вони з неї користаються? За словами Капусцінського, так: «Вони перебирають у незміненому вигляді колоніальну державу. Вони навіть дбають про те, щоб нічого не змінювати, оскільки ця держава дає бюрократам фантастичні привілеї… Ще вчора убогі та принижені, сьогодні вони вже обрані, на високих посадах і з повним гаманцем. Ця колоніальна ґенеза африканської держави, системи якої місцеві мешканці не змінили, стала причиною того, що в незалежній Африці боротьба за владу відразу ж набула нечувано затятого і нещадного характеру».

 

Мало того: місцеві не просто не змінили успадкованої від своїх гнобителів порочної системи, вони ще й примудрилися остаточно її зіпсувати потужними клановими традиціями, які обертаються тотальною корупцією в усіх її відомих і невідомих Європі різновидах. І ця тотальна корупція дощенту поглинає недограбовані колонізаторами та недопалені війнами жалюгідні залишки національних багатств.

 

Прикладів і наслідків такого «господарювання» в різних галузях африканського життя у «Гебані» не бракує, але на закінчення витягну звідти дещо інакшу оповідку. Отож, характерною рисою чи не всіх народів Африки є серйозне ставлення до зла і віра в те, що воно набуває персоніфікованих форм. Тобто всілякі маги, чаклуни і відьмаки підстерігають там людину на кожному кроці, тільки встигай ховатися. При цьому кожен народ логічно вважає, що носії зла живуть деінде, не серед своїх, а серед чужих, в інших племенах, в інших лісах чи горах.

 

Виняток на цьому тлі становить специфічна спільнота, яка називається амба. Бо, згідно з уявленнями амба, вся та нечисть нападає на них не ззовні, а чаїться між ними самими, в їхніх селах і оселях: «Через це переконання община амба розпадається, бо її з’їдає ненависть, руйнує взаємна підозра, знищує спільний страх: брат боїться брата, син – батька, мати – власних дітей, адже всі можуть бути чаклунами… Одержимі мазохістською ідеєю, амба живуть у стражданні й приниженні, переконані, що ворог – серед них: у цю мить він може бути під моїм дахом, спати разом зі мною, їсти з тої ж миски… У результаті амба ведуть між собою невпинні війни, які ослаблюють їх до решти і роблять беззахисними перед зовнішніми, чужоплемінними агресорами. Проте вони настільки зайняті собою, що не спроможні зауважити цієї загрози. Паралізовані примарою внутрішнього ворога, вони нестримно падають у прірву».

 

Треба буде придивитися на дозвіллі, чи не знайдеться десь і за межами Африки бодай один подібний народ.

 

 

30.07.2018