Шрам стояв на довгих ногах і легко хитався.
— Знаєш, Мільку, я сьогодні маю добрий настрій. Як думаєш?... Що це значить, як чоловік має добрий настрій?
Мілько, що сидів на сходах Промислової Палати, здвигнув раменами.
— Чи я ворожбит? А свербить тебе ліва долоня?
— Ні.
— Но, то на настрою скінчиться. Якби свербіла ліва долоня — то були би гроші.
По хвилині якби собі пригадав:
— А Станько говорив мені, що з Жовківського над’їхало багато возів...
Шрам ледви рухнув головою.
— Станько?... А він де?
— Пішов за ними...
— А, пішов за ними...
Мілько подивився на нього й усміхнувся.
— Ти дрімаєш?...
Шрам махнув рукою.
— Ні, але знаєш, часом так є — тоді здається, що можна жити сто літ...
Мілько витягнув ніж і почав обрізувати собі нігті.
— Сто літ?... Але в »Бриґідках«... Я знову не маю настрою. Маю тоді настрій, як є гроші. А настрій так з воздуха?... Ти певно щось нині пив?...
Шрам потер долонею неголену щоку й подивився на небо.
— А небо... Вже давно таке не було. Буде погода. Завтра підемо на став. Ні?...
Мілько не переставав обрізувати нігті й морщив чоло.
— Може піду. Побачимо, як нині піде... Є багато возів. Чекаємо на Станька...
Шрам хитнув головою.
— Ну, так...
Сонце, що висіло над банею Волоської церкви, пересунулося вище й пригріло Мількові голову. Мілько підліз на один слідець вище й подивився на Шрама.
— Пече... Ти може хочеш опалюватися?...
Шрам мовчав. Розглядався по Стрілецькій площі й вдоволено хитався на ногах. Сьогодні йому все подобалося. Може тому, що небо було чисте, може тому, що віяв лагідний вітер, а може тому, що приїхало багато фір?... Шрам над тим не роздумував. Такий настрій приходить не знати звідкіль — й роздумувати, чому це значить вкорочувати його. Головне — бути вдоволеним! Ні?...
Шрам плюнув далеко перед себе й сів біля Мілька.
— Як думаєш — як довго буде так?..,
— Що?
— Погода...
Мілько подивився на нього уважно від ніг до голови.
— Божевільний ти!... Я думаю про Станька, а ти про погоду. Говори, та з чого хліб їсиш. Ти був на Соняшній вулиці?...
Шрам відповідав якби на силу:
— Не був. Чого більше?...
— Нічого...
— Бачиш... А знаєш, як зовсім рано йти Замком, тоді, як є роса...
Мілько замкнув ніж.
— Дай спокій. Краще скажи мені, як ти вчора зі Станьком позбувся поліцая... Станько говорив, що ти підставив йому ногу. Що?...
— Певно, що підставив, але це нічого не помогло. Кошик треба було залишити на вулиці. Станько має закороткі ноги. Врешті, я все це говорив. Але це не важне... Нині повинно бути краще. Таке небо...
Мілько відвернувся, як від трупа.
— Шрам! Я тобі скажу одне: перестань про те небо. Якого чорта ти його чіпився?
Шрам витягнув перед себе ноги й вони видалися ще довші.
— Хіба що?... Можеш не слухати. Я говорю до себе...
Від Краківської площі й Жовківської вулиці докочувався гуркіт возів і дзвінки трамваїв. Небо, що було синє, здавалося білішало й насякало порохом. Від Стрілецької площі, де стояли автобуси, заносило спаленою бензиною й зужитою оливою. Біля бензинової стації »Ґалькару« стояв поліцай.
Мілько подивився на Шрама.
— Бачиш?...
Шрам прижмурив очі.
— Так. І що?...
— Нічого. Може прийти й поспитати, чого сидимо. Ходім трохи...
Шрам байдуже підніс брови:
— При чому тут поліцай?.,. Я хочу сидіти тут. Не псуй мені настрою. І так чекаємо на Станька. Сиди...
Мілько сидів. Шрам починав його сердити. Думки його перескочили одна другу й він шукав щось відповідного.
—Добре. Може й я дістану настрій — або поліцейську палку. Як думаєш?...
Шрам зразу не відповів. Дивився перед себе, а на обличчі його проявлялося вдоволення. Пощо було заглиблюватися аж так далеко й роздроблюватись? Наприклад дивитися на цього шофера, що чистить мотор й не думати про ніщо?.. Чи це не є вдоволення? При чому тут, в цій хвилині, — хоча-б Стенько?..
Мілько, що не дочекався відповіли, заговорив знову.
— Ти спиш?..
Шрам здрігнувся.
— Або що?..
— Нічого, питаю...
— Ах, питаєш, ні. Але знаєш, коли чоловік подумає...
Місько впав й розтягнув руки.
— Ні, не знаю, — і що чоловік думає зовсім не цікавлюся. Ходи, підемо на Краківське...
Шрам, не рухався. Мілько повторив:
— Ідеш?
— Ні.
При тому Шрам подивився на небо й воно йому не подобалося, а шофер надто довго чистив мотор. Хотів сказати Мількові щось дошкульного й не міг найти нічого. За цей час Мілько дивився на нього, як на пяного.
— Слухай, Шрам, я йду, як прийде Стенько...
Шрам поволі підвівся на ноги, те, що так шовково напиналося, у ньому, було пірване, а на його місці була порожнеча. Така порожнеча, за яку не можна ніколи зачіпитися, і яка примушує чоловіка товктися як в клітці. Шрам мав заслинені губи.
— І що ще?..
Мілько здивовано подивився на його обличча;
— Нічого...
А по хвилі, якби собі щось пригадав й скривив уста.
— А як не хочеш, то сиди й дивися на небо. А. час до часу на поліцая.
Шрам полетів у цю пастку головою в долину.
— Куш!
Мілько здеревів.
—Що?
Шрам повторив:
— Кажу тобі, куш! — чого ще стоїш?.. Іди на Краківське!
Мілько, більше зі звички, як з потреби, сягнув рукою за ту кишеню, де лежав ніж.
Шрам летів дальше. Прискочив до нього ближче й схопив за руку.
— Ніж?.. до мене?..
Потім притягнув до себе й кинув на сходи, Мілько застогнав і вигнувся як тростина. Шрам відступив. Стояв спокійно, й йому було дурно й неприємно, як ще ніколи передтим.
Сонце, що висіло, над банею Волоської церкви, відорвалося й летіло в гору. Шрам поволі завернув на Краківську вулицю й дивився собі під ноги. Небо було біле.