Альбатрос – це надморський птах дивної краси й граційного плавання в повітряних просторах. На суші він неповоротливий, нечепурний і смішний.
В.Ласовський, 1975р.
Самотня, різнобічно обдарована муза Володимира Гаврилюка (1904-2000) репрезентує нині одну із найбільш своєрідних, радикально налаштованих творчих позицій в українському модернізмі 1920-1930-х років у Галичині.
Цей непристосований до практичного життя романтичний самотник, слушно персоніфікований сучасниками в образі тужливого птаха-альбатроса (Оксана Керч), був мистцем на рідкість чутливої, ранимої душі. Відзначався різнобічним обдаруванням, грав на скрипці, малював, писав вірші. У власній поетичній і художній творчості талановито виразив властиве його поколінню усвідомлення конфлікту між світом піднесених мистецьких ідеалів і жорстокістю приземної, прагматичної дійсності.
В його поезіях («Сольо в тиші», Львів, 1935 р., «Тінь і мандрівник», Нью-Йорк, 1969р.), – розкутих і музикальних у ритміці, завжди сміливих і несподіваних в їх асоціативній образності, – своєрідно поєднались національні, народно-язичницькі інтонації із засадами європейського модернізму. Поетичне слово Володимира Гаврилюка, – за влучним висловом його близького приятеля і однодумця поета Б.-І.Антонича, – було «часами терпке, як терен і гірке, як полин». Так само і у своєму малярстві він був невтомним шукачем нових, сучасних форм мистецького вислову. У творах його яскраво відобразився широкий спектр малярських шукань – від імпресіонізму та експресіонізму – до скрайньо авангардових на той час рішень в дусі кубо-футуризму, конструктивізму та сюрреалізму. Його товариш по школі О.Новаківського В.Ласовський писав: «Він з найбільшою легкістю вміє шукати нині кольору з правдиво малярською пасією, а завтра з холодним блиском на окулярах та флєгмою безкровного кубіста контрастувати форми з формами і змальовувати їх сталево-сірими переливами кубістично-вбогої палітри». В житті це був зовні непримітний, скромний, замкнутий чоловік, – стверджує далі В.Ласовський, – але «у своїй праці Гаврилюк з тих, що то своєю пластичною поставою примушують вас ніяковіти та відчувати чомусь свою власну малеч. Його пластичне обличчя гордовите, самопевне, надихане почуттям власної сили. Його образи – це шматки бурхливого духовного життя». В іншій статті («Ярослава Музика – символ своєї долі») В.Ласовський, аналізуючи основні формально-стилеві пошуки і тенденції в художньому житті Галичини 1920-30-х років, відзначає В.Гаврилюка, як «найяскравішого представника формалізму» і чи не «єдиного послідовника кубо-конструктивізму в українському мистецтві того періоду.
Нерівною і драматичною була творча доля цього художника. Найщасливіший період його життя припав на 1920-1930-ті роки у довоєнному Львові, де він належав до гурту молодої української богеми, згуртованої у майстерні школи Олекси Новаківського та в авангардових колах Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ). Тогочасна галицька критика, – українська, польська та єврейська, – одноголосно вважала його перспективним молодим талантом, що стоїть на передових позиціях у мистецтві и галицькому, й, взагалі, українському.
Однак, по закінченні Другої світової війни вимушена еміграція на Захід стала в долі цього художника переломним, драматичним моментом. Відірваний від життєдайного джерела рідної землі, він, – як античний герой Тезей, – втратив силу і натхнення до творчості. Помер самотнім, важкохворим (хвороба Альцгеймера) у домі опіки над старшими людьми в Монреалі.
Ось декілька штрихів його творчої біографії. Народився В.Гаврилюк у священичій родині на Поділлі у м.Зарваниця. Закінчуючи у Львові філію Української Академічної гімназії, він відвідує в 1922-1923 рр. лекції проф. Ф. Вигживальського у Вільній Академії мистецтв по вул. Пісковій.
В 1923-1924 рр. – розпочинає навчання у Мистецькій школі О.Новаківського. Як художник, дебютує у Львові у 1924 р. на третій виставці Гуртка Діячів Українського мистецтва (ГДУМ) своїм малярським «Автопортретом». Тоді ж його товариш по гімназії, редактор львівського журналу «Наука і письменство» Я. Цурковський опублікує на шпальтах цього часопису фрагменти поеми В.Гаврилюка «Блукаючий Дух» (1924 р.).
1924-1928 рр. – це час студій у Краківській академії мистецтв (у проф. Яроцького та Паутча).
Повернувшись до Львова, В.Гаврилюк в 1930-1934 рр. продовжує навчання у Мистецькій школі О. Новаківського. Мовчазний і непомітний, він однак відігравав важливу роль індикатора нових ідей у творчому житті учнів школи. На сторінках часопису «Новий Час» була опублікована його цікава аналітична рецензія на третю звітню виставку учнів школи, що відбувалась в 1929 році в Академічному Домі у Львові (1929 р.) Разом з іншими учнями Новаківського він експонує свої твори на трьох великих оглядових виставках, влаштованих у Львові заходами Українського Товариства Приятелів Мистецтва (УТПМ) в 1931, 1932 та 1934 рр. стає членом молодіжної творчої групи «Руб», співредактором (разом з Б.-І. Антоничем) мистецького альманаху «Карби» (Львів, 1933 р.). Серед товаришів у школі О.Новаківського відзначався найбільш радикальними авангардовими зацікавленнями, уникаючи, як сам казав, «шкідливого впливу» вчителя – «святоюрського мага», якого, однак, глибоко поважав. Був сміливим експериментатором, що шукав нових, суголосних часові, модерністських форм вислову в українському образотворчому мистецтві (кубізм конструктивізм, експресіонізм, сюрреалізм).
У Львові В.Гаврилюк мешкав на вулиці Пісковій, 20. Однак любив подовгу жити і працювати в т. зв. «Качому долі», – студентському гуртожитку, що його заможна пані Ася Левицька, велика прихильниця школи Новаківського, відвела для молодих талантів у сутеренах своєї вілли по вулиці Набєляка (нині – вул. Котляревського, 39). Любила тут бувати молода інтелектуальна богема Львова – художники, поети, музиканти. Володимир Гаврилюк заприятелював тут із поетом-модерністом Б.-І.Антоничем, із композитором М.Колессою з П.Ковжуном та близькими йому по духу учнями школи Новаківського – С.Гординським та В.Ласовським, Р.Чорнієм, також з Оксаною Керч (Гаращак), авторкою повісті «Альбатроси» (Буенос-Айрес,1975 р.), в якій розповідь ведеться від імені В.Гаврилюка, як головного героя..
1930-ті роки були найщасливішим періодом у житті Володимира Гаврилюка. Він стає помітною постаттю в літературно-мистецькому житті Львова. ). В 1936 р. – виходить друком у Львові його поетична збірка «Сольо в тиші», в якій талановито оспівав світовідчування сучасної людини – самотньої, загубленої у великому місті, стверджуючи водночас неповторну самоцінність людської особистості. Він друкує свої вірші у львівських часописах «Назустріч», «Дзвін», «Батьківщина», стає поважаним членом провідного тоді в Галичині авангардового угрупування – Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ) та експонентом її Шостої виставки (1934 р.) і Восьмої виставки (1936 р.). Водночас в 1930-х роках він разом з товаришами бере участь у пересувних виставках учнів школи О.Новаківського у Станіславові, Стрию, Коломиї, Перемишлі, Тернополі. Перемишлі, Бучачі, Тернополі (1030-і рр.)
В 1935 році він показує свої твори (олії, гуаші, акварелі) на великій Ретроспективній виставці українського мистецтва за останні ХХХ літ (Львів,) Твори його експонувались також на виставках польських художників у Львові (1931 р.) та у Варшаві (1936 р.) Перед війною художник працював певний час (1938-1939) на Волині викладачем рисунку у школах та гімназіях Бродів, Кремінця, Рівного.
Період першої совєтської окупації (1939-1941) художник перебув у Львові та у Глинянах (біля Жовкви), де керував ремісничо-промисловою школою (згодом – школа килимарства). В травні 1940 року показав свої акварелі і рисунки на «Виставці графіки», що була наспіх влаштована у Львові Спілкою радянських художників. У роки німецької окупації В.Гаврилюк вступив у члени новоствореної тоді у Львові Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ) та став експонентом її п’ятої виставки 1943 року.
Влітку 1944 р. напередодні приходу «визволителів» В.Гаврилюк, щоб уникнути більшовицьких репресій, разом з родиною (шістьома братами і сестрами) виїхав через Словаччину до Австрії, потім до Франції. В 1949 р. осів у Канаді ( Монреаль). На чужині жив дуже скромно, як пустельник, при своїх чисельних братах і сестрах. Перестав у той час малювати, зате цікаво виявив себе в поетичній та літературно-мистецькій критиці. Писав вдумливі рецензії на мистецькі теми. Іван Кейван, товариш Гаврилюка по школі Новаківського писав: «В Монреалі В.Гаврилюк блискуче писав рецензії на виставки українського мистецтва, що відзначалися глибоким аналітичним підходом до мистецьких творів і досконалим знанням стилів. Рецензії Гаврилюка мали особливу вартість у той час, коли дошкульно почав відчуватися брак фахових рецензентів, які б писали українською мовою». Його поезії та літературно-мистецькі статті публікувались на шпальтах часописів «Сучасна Україна» (Мюнхен,1952-1955), «Українська літературна газета» (Мюнхен,1950) та в альманасі «Естафета». В Канаді митець стає членом Асоціації діячів української культури (АДУК). В 1969 р. виходить друком у Нью-Йорку його друга поетична збірка «Тінь і мандрівник», в Монреалі 1994 року надруковані його збірка «Поезії», перевидана у Львові 1995 р.
Останні роки життя важко хворий художник (хвороба Альцгеймера) провів у будинку опіки над старшими людьми. Помер 15 лютого 2000 р. на 96-му році життя, похоронений в Монреалі на цвинтарі Кот-де-неж, поруч із могилою свого брата-священика.
В Україні ім’я В.Гаврилюка було впродовж кількох десятиліть замовчуване тоталітарним режимом. Його твори, що зберігались у фондовій збірці НМЛ знищені в 1952 р.
Щойно із встановленням державної незалежності України в 1993 р. у Львові, в Музеї етнографії та художнього промислу відбувся (заходами І.Гречка та Р.Яціва) вечір творчості В. Гаврилюка на тлі невеликої виставки його творів. А в 1997 році у залах Національного музею у Львові твори художника (нечисельно збережені у приватних збірках) були показані на великій ювілейній виставці до 75-ліття Мистецької школи. Короткий огляд його біографії здійснений в 1998 році автором цих рядків у виданні «Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові. Біографічний словник учнів». – Львів, 1998.
Цікава рання творчість Володимира Гаврилюка пропала в хуртовині світової війни. Лише у власності родини М.Колесси у Львові збереглись декілька його малярських композицій, які дають уявлення про творчі шукання цього талановитого і висококультурного художника.
Любов Волошин – ст. науковий працівник Національного музею у Львові ім.. А.Шептицького, заслужений діяч мистецтв України
* * *
Тоннами важить небо.
Випнула груди земля.
Я одірвав їй поему,
мов яблуко з гілля.
Вулиця довга, порожня, це ж ніякий жах —
Слухай, як можна, як можна,
так мокнуть, мов іржа?
Гойднулося, хмуре і тьмяне,
повисло, мов випнутий бриль,
напоєне злими вогнями
поранених хвиль.
— Слухай, як можна...
Нікого нема навкруги,
тільки твій голос тривожний
і дощу батоги.
(зі збірки "Сольо в тиші")
