Ми поступово входимо в епоху постамериканського світу. Сполучені Штати дають всім чітко зрозуміти, що не мають більше наміру виконувати роль ґлобального жандарма — втомилися. Зрозуміло, що початок нової епохи буде позначений хаосом і нестабільністю. Наочно ми це вже можемо спостерігати на сирійському прикладі.
Америка вже не хоче, а Європа ще не може та й, зрештою, теж не надто рветься грати роль наглядача світу. Колишня держсекретар США Мадлен Олбрайт могла б нині гордо зіронізувати: «А чи я не казала, що США — "незамінна нація" (indispensable nation)». Ситуація в Сирії однозначно демонструє, що відбувається, коли бракує відчуття потужної руки гегемона. Проте чинного американського держсекретаря Джона Керрі актуальна ситуація, передовсім на Близькому Сході, навряд чи може тішити, а радше є предметом великого неспокою.
Отже, на наших очах однополярний порядок замінюється порядком постамериканським, багатополярним. Хоч слово «порядок» в разі багатополярності зучить явним дисонансом. Назвімо це системою, для якої поки що характерні амбівалентність, нестабільність, навіть хаос. І головна небезпека такого стану речей полягає в тому, що раніше чи пізніше світова спільнота знову зажадає залізного порядку, нового світового жандарма. І весь актуальний розвиток ситуації вказує на те, що жандарм цей аж ніяк не буде кращим за американського, хоч би скільки претензій до американців ми не висували. Всі ті, що плекають наддержавні амбіції: Росія, Китай, Індія тощо — не здатні організувати на власній території ані гідного життя, ані правової держави, ані соціальної стабільності.
Приклад громадянської війни в Сирії є вельми показовим щодо ролі Америки, а надто якщо порівняти його з досвідом налагодження миру в «гарячих точках» раніше. У війнах в Іраку, в Югославії, в Лівії — всюди своє рішуче слово сказав Вашинґтон, і підкріплювала його не менше рішуча дія. Як тоді поводилися ті, кого можна було б назвати «симпатиками протилежної сторони»? Передовсім йдеться про Москву. Вона обурювалася, намагалася заблокувати міжнародні санкції, надавала моральну підтримку протилежній стороні. Але втручатися — Боже борони.
Що ми тепер бачимо в Сирії? Росія нахабно продає ракетні комплекси режимові Башара аль-Асада, порушуючи крихкий баланс сил в країні, плюючи з Останкінської телевежі на всі прохання Заходу.
Актуальну пацифістську позицію Сполучених Штатів не складно зрозуміти, їм і своїх внутрішніх проблем вистачає. Секвестр бюджету Дамокловим мечем завис над країною, державний борг зростає безупинно, шириться безробіття. Чи тут до порятунку світу?
А хто ж в такій ситуації може врятувати світ від хаосу? Деякі мозкові центри пропонують концепцію вартових світу: кожна з розвинутих країн (чи груп країн) перебирає на себе відповідальність за мир і спокій у певному реґіоні. Ідея трохи утопічна, зважаючи на те, які міжнародні суперечки щоразу точаться навколо кожної «гарячої точки». Але це вже бодай щось. Архітектура ґлобальної безпеки може бути вибудувана лише в разі усвідомлення й реалізації колективної відповідальності. Передовсім — відповідальності тих країн, котрі володіють належними потугами для надреґіональних акцій.