Російська збірна несподівано для всіх демонструє дивовижні звитяги на мундіалі. Успіхи російського футболу волею-неволею посилюють ефект кремлівської пропагандистської машини.
Люблю футбол з глибокого дитинства, зрештою, як і більшість моїх ровесників. Ми, покоління народжених у доґаджетівську еру, шкіряний м’яч мали за найціннішу забавку. Ми грали за будь-якої погоди, до дір викопували нове взуття, до розбитих носів сперечалися щодо суперечливих моментів на полі. І, звісно, ми шалено вболівали. І на стадіоні «Дружба» – за «Карпати», і перед телевізором – там вже можливі варіанти.
Звісно, ми і в страшному сні не могли б припустити, що доведеться відмовитися від перегляду Чемпіонату світу. Ми ще школярами дивилися їх пристрасно з коментарями, криками, свистами. Добре пам’ятаю іспанський мундіаль 1982 року, коли ми намагалися навіть відтворити на полі найцікавіші моменти тих ігор. Пам’ятаєте, як тоді «карпатівець» Андрій Баль забив гола бразильцям, а потім прокоментував: «Ну я дав!». Не забути шалених проривів Паоло Россі, високотехнічного дріблінґу Мішеля Платіні, гарматних прострілів Дієго Марадони.
І от маємо Чемпіонат світу-2018 у Росії. Взагалі дивно й прикро, що він там таки розпочався. Ще кілька років тому виникало враження, що Росію позбавлять права проводити мундіаль. Тут тобі й агресія в Криму і на Донбасі, воєнні злочини в Сирії, втручання в американські вибори. Міжнародні санкції щодо Москви ставали чимраз жорсткішими (хоча й не вбивчими).
Далі почалися корупційні скандали в самій FIFA. Адже 2015 року прокуратури Сполучених Штатів і Швейцарії розпочали справи про корупцію у світовій футбольній організації. Під слідством опинився багаторічний (1998-2015 рр.) президент FIFA Зепп Блаттер, а також інші високорангові функціонери організації. Справа стосувалася, зокрема, й корупційних дій під час здобуття Росією права проводити ЧС-2018.
На тлі корупційного скандалу було змінене керівництво FIFA. На зміну Блаттерові прийшов італо-швейцарець Джанні Інфантіно. «Росія отримала право проводити Чемпіонат світу-2018 незаконно, тож ми позбавляємо росіян цього права», – приблизно такої заяви очікували від нового президента люди доброї волі. Не дочекалися. Навпаки, Інфантіно підтвердив право Росії стати господарем мундіалю, трансляцію якого я і мої друзі змушені пропускати.
Змушені? Щиро скажу, в мене, пристрасного фаната футболу, навіть рука не тягнеться до кнопки пульта, за якою – «Інтер». Не відчуваю такої потреби. От реально, на власній шкірі осягнув, що таке «свобода як усвідомлена необхідність».
Хоча слідкувати за результатами не цураюся. Треба ж знати, що відбувається у царині мого захоплення – футболі, тим більше, на ворожій території. Слухаю коментарі у кнайпах, на роботі, слідкую за результатами матчів через інтернет.
Слідкування за результатами ще й було спровоковане надією, що господарку чемпіонату – збірну Росії – команди гостей розкатають по газону. Надія була аж ніяк не безпідставною. Адже останніми роками російський футбол не демонстрував жодних серйозних успіхів. З нього кепкували й самі росіяни.
Однак надії не справдилися. Щобільше, все відбувається з точністю до навпаки. Російська збірна демонструє неймовірні результати. Ну ок, не будемо перебільшувати щодо неймовірності. Треба все ж визнати, що Росії вдалося потрапити у доволі слабку групу. Чи не тхне і тут корупцією? У кожному разі, росіяни легко обіграли і Саудівську Аравію, і Єгипет (Мохаммед Салах команди не врятував).
А от вже потрапивши на відносно сильнішого гравця – Уругвай – росіяни відхопили сповна (3:0). Тим не менше, це їм не завадило вийти з групи у плей-оф. Тим часом, як з ганьбою мусили повертатися додому актуальні чемпіони світу – німецькі футболісти. І цього моменту не могли обійти російські пропагандисти-волонтери, проводячи паралелі з результатами Другої світової війни в Європі.
Та от справа дійшла до однієї восьмої фіналу. Тут вже росіянам не поталанило: наразилися на одну з найкращих команд планети, багаторазового чемпіона світу та Європи – збірну Іспанії. Мало в кого викликала сумнів перемога іспанців, зіркова піренейська команда мала б каменя на камені не залишити від значно нижчої за рейтингом російської збірної. У букмекерських конторах більшість ставила на іспанців, коефіцієнт був 1:4.
«Якщо наші вийдуть до чвертьфіналу, я повірю, що Путін може все» – запам’ятаймо цю сакральну фразу, написану одним росіянином у коментарі на російському футбольному чаті. Власне в ній сконцентрована, з одного боку, невіра у силі власної команди (для перемоги потрібне якесь диво), а з іншого – відкривається спосіб думання пересічного мешканця Росії, де, якщо хтось і здатен на диво – то це верховний правитель.
І росіяни таки перемогли. Хай тяжко, у серії післяматчевих пенальті, але пройшли до чвертьфіналу. Щоправда, як визнають ті, хто оглядав матч, іспанці самі на себе не були схожими: ходили пішки по полю, не напружувалися, легко губили м’яча. Від їхньої зірковості у грі 1 липня на стадіоні «Лужнікі» не залишилося й сліду. «Червона фурія» перетворилася на якусь сіру мишу.
Куплений матч? Іспанців отруїли аґенти ФСБ? Російські футболісти нажерлися допінґу? У Росії, як ми вже знаємо після Олімпіади в Сочі, можливо все. Але не мета цього допису розбиратися у причинах футбольних поразок і перемог.
Свого часу, коли в Росії одна за одною впали кілька ракет, заледве вилетівши зі стартового майданчика, деякі мої френди у соціальних мережах закликали дуже з того не тішитися і розділяти науку і кремлівське керівництво. Дійсно, це розділення варто робити, наприклад, говорячи про Сполучені Штати, Францію, Німеччину, Велику Британію тощо. У реально демократичних країнах дійсно безглуздо покладати на президента, прем’єра чи навіть номінального монарха відповідальність за все у країні.
У Росії ж зовсім інша ситуація. Згадаймо цю фразу про Путіна, котрий «може все». Там все пов’язане, всі успіхи піднімають народний дух, а невдачі, якщо їх не вдалося приховати за пеленою пропаганди, сприяють фрустрації. «Кремль веде», – можна сказати, перефразовуючи рядок з відомого вірша Павла Тичини. Чи, підлаштовуючись під модні віяння: «Кремль рулить».
Чемпіонат світу-2018 слід сприймати, зокрема (а може, й передовсім), як масштабний пропагандистський проект, спрямований як на власне населення, так і назовні. На цілий місяць у містах, де проходять матчі мундіалю, російська влада створила ледь не ідеальні умови, близькі до західної демократії. Тимчасово дозволено масові демонстрації, мітинги, народні гуляння й навіть розпивання пива в громадських місцях. Російська поліція на місяць стала ґречною й усміхненою.
І хто б то думав, що у цей же час за ґратами втрачають здоровя сотні політв’язнів. Чи про те, що щойно мине 15 липня, як в Росії все повернеться «на кругі своя». А поки що в мундіальних містах Росії – свято життя.
Цікава деталь з «дівчатами зі заниженою соціальною відповідальністю» (цитата з Володимира Путіна), котрі буквально лізуть у майтки до іноземних вболівальників. Влада цих жриць кохання не стримує, не арештовує. Не здивуюся, якщо свого часу з’ясується, що ці дівчата були окремим пропагандистським проектом Кремля, аби покращити враження про Росію назовні.
От теж на телеканалах замайоріли фізіономії іноземців, котрі стали палкими агітаторами за Росію. Як отой бразильський вболівальник Томер Савойя з його вигуком: «Расія ах-ная, братан!». Не здивуюся, якщо з’ясується, що Томер і йому подібні висловлювали свою любов до країни-господарки мундіалю аж ніяк не задарма.
Хотілося б, щоб спорт раз і назавжди перестав бути інструментом політики. Але поки що до цього ще далеко. І хай вже набило оскому порівняння актуального мундіалю з Олімпіадою 1936 року в Третьому Райху, але ніде від нього не втечеш.
У 1980-х роках спорт був не просто політикою, а полем жорсткого протистояння двох систем. Згадати хоча б, як США і її союзники бойкотували Олімпіаду-1980 у Москві через інвазію радянських військ до Афганістану. У відповідь СРСР пробойкотував Олімпіаду 1984 у Лос-Анджелесі.
За путінського президентства протистояння на спортивному фронті знову загострюється. Це засвідчили вже згадані Зимові олімпійські ігри 2014 року в Сочі. Нагадаємо, тоді ФСБ організувала цілу таємну операцію, аби під покровом ночі підмінювати забруднену допінґом сечу російських спортсменів на «чисту». Путіну конче була потрібна перемога напередодні анексії Криму й донбаської інвазії. «Ми найкращі, навіть не думайте нам суперечити, краще покоріться», – ніби мали б декларувати спортивні перемоги Росії.
Не меншу пропагандистську вагу має Чемпіонат світу-2018. Росія демонструє успіхи, вперше її збірна вийшла до чвертьфіналу. Свої перемоги вона вдало конвертує в іміджеві бонуси. Пропагандистська машина працює на повну потужність і здобуває успіхи. Вже багато лідерів держав, котрі раніше вирішили для себе проіґнорувати мундіаль і не приїжджати на матчі своїх збірних до Росії, тепер потроху змінюють свою думку (зокрема урядовці Швеції).
Сьомого липня Росія зустрінеться у двобої з командою Хорватії. Не маю наміру дивитися цей матч, але результат його буде для мене цікавим. Невже й горді хорвати не зупинять тріумфально-пропагандистської ходи росіян?