Про ортоепію, себто поправну, чисту вимову в нас деколи може й згадували, писали, говорили. Але про правильність вимови в співі, про культуру співаної мови, з нас, правду сказати, згадують, говорять, пишуть мало, а то й зовсім цим питанням не цікавляться. Звичайно, мовознавцям, які й так уже не мало мають турбот з правописом (ортографією) та з правильною вимовою (ортоепією), коли йде про "говорену мову", ніколи сягати за такими питаннями, як культура співаної мови, музикам же, дириґентам, чи виконавцям-солістам, у яких стільки турбот про правильну постанову голосу, дикцію, фразування, динаміку, агогіку, не завжди вистачає снаги настільки, щоб братись за справу культури самої вже мови. Якесь ніби зачароване коло. А тимчасом питання культури співаної мови не таке то вже маловажне.
Перший краєвий конкурс хорів, що, за словами самих таки членів конкурсового жюрі, виявив куди вищий музикальний рівень наших, зокрема ж сільських, хорів, ніж цього сподівалися, насуває м. ін. думки про те, що музикальний рівень хорів (та в неменшій мірі й виконавців-солістів) був би куди вищий, якби, крім усіх необхідних вимог, що їх висуває музична сторінка, додати ще, і, звичайно, виконувати вимоги ортоепії у співі. Згадаю непомітний, може, епізод з виступу станиславівського хору "Думка" на краєвому конкурсі хорів. Цей хор, виконуючи відому, чудову народну пісню в обробці Лисенка "Ой, що ж бо то та й за ворон", при словах: "ой, що ж то, панове молодці", якось, як заявив мені після виступу дириґент, майже стихійно, проспівав звук "д" у слові молодці так дзвінко, не асимільовано до наступної глухої приголосівки "ц", що те слово вийшло повним, соковитим, коротко, таким, як його вимовляють ті, що їх літературній мові, коли мати на увазі фонетичний бік справи, нічого закинути не можна.
Приймаючи, що справа культури співаної мови стане не відокремленим явищем того чи іншого хору, чи виконавця-соліста. І що культура співаної мови проявлятиметься не стихійно, а свідомо, організовано, — ми можемо заздалегідь, у загальних рисах, уявити собі, наскільки піднесеться краса виконуваних нашими хорами чи виконавцями-солістами творів.
При цьому не можна промовчати факту, що справа культури співаної мови в нашій опері, може, трохи краще поставлена як на естраді, концертовій сцені чи в радіо, хоч і тут справа стоїть не бездоганно. Заслуга в цьому, звичайно, режисерів, що маючи до діла також з драматичним театром, мають нераз змогу читати чи чути вказівки про правильну вимову. А далі для театральних артистів влаштовують часто лекції правильної вимови, пишуть на ці теми доволі часто в журналах і т. д.
Які ж тоді будуть прогріхи наших співаків проти правильної вимови українських слів, чи може лише звуків?
Систематизувати ці прогріхи годі. На одному мовному обширі вони виступають в більшій, на іншому в меншій мірі. Та все ж є деякі з них, що найчастіше повторяються і на них саме хочемо звернути увагу.
Як характерну особливість української мови, а саме її вимови, подає О. Синявський (Норми української літературної мови. Українське Видавництво, Львів-Краків 1941, стор. 11, 169) наявність твердих н, д, т, л, перед і. Отже вимовляємо "сніп — не "сньіп", "дім" — не "дьім", "на тім", "верболіз" — не "вербольіз" і т. д. А як представляється ця справа у наших співаків? Дуже часто ви почуєте: Нова радьісьть стала..., не стьій вербо..., надобраньіч усім наньіч..., Покльін Тобі Тарасе... і т. д.
Щоправда, теперішнє покоління в Галичині навряд чи зразу, сказати б, "на вухо" розбере, де звуки н, д, т, л, слід вимовляти твердо, а де м'яко. Вина — якщо про вину можна говорити — в тому, що теперішній правопис не каже на письмі розрізнювати тверді чи м'які н, т, д, л при допомозі наступного і, чи радше ї, як це раніше, особливо в Галичині, навіть і писали. Людина, що колись добре напрілася коло того, щоб правильно написати ніс (носа) і нїс (від несу), волів (від віл) і волїв (від воліти), напевно мусіла собі теж засвоїти дещо з вимови. Але тепер, коли пишемо ні, ті, ді, лі, хоч для твердих складів, хоч для м'яких однаково, цю справу треба вирішувати, сказати б, "історично". Чергується таке наше "і" з "о", чи йде про тверді прикметники множини — так і будуть ці звуки тверді. Інші — м'які.
Що ж торкається самої вимови — справа теж не надто важка. Добрий підручник української фонетики легко цього навчить; річ лише в тому, щоб дириґент сам гаразд цю справу розібрав. Тим то, напр., в підручнику дириґентури такі загальні вказівки, як "треба доводити до плинної, гладкої і природної, але виразної вимови" (Дириґентський порадник, Український Видавничий Інститут, Львів, 1937, стаття д-ра З. Лиська: Орудування голосом, стор. 124) здалося б поширити найважнішими вказівками з ортоепії, подаючи при цьому, як треба, напр., держати язика при вимові таких і таких то звуків.
Дуже поширене теж у наших співаків сильне м'якшення таких приголосівок, як з, с, ц. Через це вимова цих звуків набирає гострого відтінка, шип'ячого і зближується навіть до жь, шь, чь. Напр. слово "сім" звучить як "шьім", "зять" як "жьать", "багацькі дівки" стають "багачькими" і т. д., так само як колись східно-українські слухачі, слухаючи на зборах промов західно-українських бесідників чули: "шьвітлі збори", тоді коли самі бесідники були певні, що говорять "сьвітлі збори".
В співі треба обов'язково таку вимову закинути і вимовляти м’яке з, с, ц — лише півпом’якшено, отже с’вятий Боже, Орис'а ти моя ниво, Гандз'а ц'ац'а молодиц'а і т. д.
З другого ж боку не слід також попадати в протилежну скрайність і вимовляти: Святий Боже з твердим "с", чи, ще гірше, "а я люблю Петруса" (гл. д-р Я. Рудницький, Як говорити по-літературному, Прага, 1941, стор. 21).
Та вже найбільше в наших співаків поширений прогріх проти правильної вимови — це відзвінчування дзвінких приголосних перед наступними глухими і в визвуці. І так, неправильно вимовляють у нас "т" замість "д", "с" замість "з", "ш" зам. "ж", "п" зам. "б". Прикладів — хоч пригорщею збирай. Над річкою берішком..., Ой чиє ш то поле..., Та болять нішки..., серет степу широкого..., вперет ставаймо разом поруч..., дівчино рипчино..., панове молотці..., діт каже..., і хліп пекти і по телята йти..., ми с тобою на ворога підемо всі врас і т. д. і т. д.
Тимчасом про цю справу пише Синявський (Норми, стор. 174): ... в українській мові велику силу мають дзвінкі приголосні, що вони звичайні в вимові в кінці слів (хліб), у середині перед глухими (книжка), і що навіть правописні глухі перед дзвінкими в середині слів у вимові стають дзвінкими (боротьба — вимовл. бородьба).
При цій нагоді слід теж звернути увагу на звук "в", який не то що ніколи не переходить у "ф", але навіть "вокалізується", так, що вимовляємо його як коротке, нескладове (що не творить самостійного складу) "у". Цим українська мова помітно відрізняється від польської та російської. В нас, щоправда, в деяких співаків "в" переходить на "ф" лише в назвуці, здебільша як прийменник "в і майже ніколи у визвуці, на кінці. Через це ви дуже часто почуєте таке, як: "ф полі, полі плужок ходить"..., "лиш ф чистому полі ревіли гармати"..., і ніколи такого, як "взяф", чи "написаф".
Змішування ненаголошеного "е" й "и".
Про цю справу пише Синявський (Норми стор. 171):
Ненаголошені "е" й "и" часто в вимові наближуються до себе, тільки "е" таке взагалі дужче наближається до "и", ніж навпаки ненаголошене "и" до "е", так, що все це вимовне явище можна назвати (умовно, звісно) як "икання". Але сильне "икання", себто вимова, нпр. "биреш'' (правописне береш), "жине" (жене), "кажи" (каже) хоч і поширена в говорах, все ж її не можна визнати доброю, бо для ортоепії, для зразкової літературної вимови треба приняти менше икання і взагалі таке змішування ненаголошених "е" й "и", коли не тільки перше наближується до другого, а подекуди й навпаки. Головніші уваги до цього такі:
1) Перед наголошеним "е" ненаголошені "е" й "и" вимовляються однаково, і близько до "е", отже як еи (тобто звук середній між "е" й "и", але ближчий до "е" ніж до "и") правописне бере вимовляється як беире, правописне плете вимовляється як плеите і т. д.
2) Перед наголошеним "и", навпаки, ненаголошене "е" й "и" вимовляється близько до "и" (и). Правописне бери вимовляється як биери, правописне плети вимовляється як плиети і т. д.
Тимчасом прислухайтеся до деяких наших хорів то й почуєте: Пожину я либеді, а Куперян кажи... і т. д.
Та це ще ненайгірше. Куди поганіше, як якийсь хор заспіває вам виразне "н" в сильній, наголошеній частині такту, де цього аж ніяк не можна виправдати. І тому таке, як: "мини мати ни пускає рано до криниці"..., слід уважати прямо таки поганим куріозом, манерою, яка нічого спільного не має з вимогами голосових органів, що, як це ми бачили вище, викликають тільки наближення ненаголошених "е" й "и".
Школеним співакам, у яких така вимова також трапляється, повинні допомогти усунути це недомагання вчителі, що "ставлять" голос, в хорі, особливо сільському, цей обов'язок лежить виключно на плечах дириґента.
При цьому зауважується одне дуже цікаве явище, де змішування звуків "е" й "и" йде в зовсім іншому, протилежному напрямі. Маю на думці обниження артикуляції, навіть ненаголошеного "и" до "e" після задньо-язикових, м'якопіднебінних к, г, х. Це діється наслідком неправильного, вульґарного м'якшення приголосівок к, г, х, перед "и".
Так отже ви почуєте дуже часто: "Та болять ручке", або — ще гірше — "та болять ручкье"..., нерідко "засвистали козаченькье"... і т. д.
Правильно ж буде: вимовляти к, г, х, твердо, тоді й не будемо попадати одразу аж у два прогріхи, і щодо звуків к, г, х, і щодо обнижування артикуляції ненаголошеного "и". Тим то правильно треба вимовляти: "засвистали козаченьки"... з твердим "к", "со духи праведни"..., "а верхи гір"... з твердим "х".
Звичайно, вичислені тут прогріхи наших співаків проти правильної вимови слів аж ніяк не всі, що їх можна зібрати. Уважний дослідник вимови знайде їх багато-багато більше, фонограф схопить просто таки цілий лабіринт неправильно співаних звуків, все одно, голосівок і приголосівок. Але ж бо ті, що тут подані, прогріхи, такі маркантні, так вони часто трапляються, що позбутися їх необхідно. Занадто разять вони вухо українського слухача, щоб можна було лишати їх на самоплив і то тим більше, що — відомо — такі прогріхи не то що не зникають самі від себе, але навпаки, родять нові.
Наші дні