Кожні президентські чи парламентські вибори для журналіста є насамперед часом напруженої роботи та нескінченних пропозицій для написання матеріалів. Коли довго сидиш у цій сфері, перестаєш звертати увагу на ці всі дрібниці й сприймаєш цей період як сезон жнив, на якому можна добряче заробити. Під час президентських виборів журналісти нагадують жителів курортних містечок, які за пару місяців можуть отримати прибутки на життя впродовж усього року.
Як молода й перспективна журналістка, я не стала винятком з правил і впродовж останнього місяця отримала декілька пропозицій роботи в новоспечених ЗМІ – звичайно ж, фінансованих певними політичними силами. Про проблему нашестя новинних сайтів вартує поговорити окремо, але спершу хочу звернути увагу на поведінку їхніх головних редакторів, продюсерів та штатних журналістів.
Отже, отримую пропозицію роботи журналісткою на умовному сайті “Ми створимо абсолютно новий формат подачі новин, ви ще цього не бачите, але через мільйон років ми втілимо свою мрію в життя, і ви всі будете в шоці” з середньостатистичною львівською зарплатнею і намаганням відвернути увагу від джерела виплати цієї зарплатні. Приходжу на “співбесіду”, хоча розумію, що мене вже й так беруть, навіть не глянувши толком мого резюме, і слухаю голосну промову про новий формат, перспективи розвитку, велике майбутнє і тому подібну водичку. Запитую вкотре, хто фінансує всю цю “перспективу”, – й чую у відповідь, що не хто інший, як батьківщина (на іншій роботі взагалі говорять назву чорт зна якої партії – але підозрюю, що гроші в них від серйозніших людей, ніж громадські діячі). Мене перекривлює – і питаю про кількість замовних матеріалів, які доведеться писати; відповідають, що дуже мало, бо ми ж створюємо новий формат і просто використаємо їхні кошти. Стоп, що? Використаєте? Серйозно? Ви плануєте використати людей, які десятиліттями застосовують всеможливі маніпулятивні схеми, щоб обдурювати не тільки всю країну, а й півсвіту? Як ви собі це уявляєте? Чому ви думаєте, що вони вам це пробачать і дозволять? Найсмішніше, що це говорять не тільки молоді журналісти, а й 40-річні чоловіки, які в цій сфері крутяться довше, ніж я живу. Виникає наступне питання: вони дійсно в це вірять – чи хочуть, щоб повірила тільки я і цей штат з 4-х практикантів з журфаку?
Коли я розповідаю про такі пропозиції роботи, більшість людей мені відповідають: “Ой, та всі журналісти пройшли через ці політичні ЗМІ, чого ти вимахуєшся, гроші ж платять!” А може, тоді одразу гречкою брати зарплату – ну, щоб як всі інші, хто продає душу за голоси? Звичайно, всяке в житті буває, але якби мені пропонували піти працювати стриптизеркою – то інше діло, адже там не впливаєш на спосіб прийняття рішень твоїх співгромадян і точно цим не призведеш до президенства Тимошенко. Тобто з точки зору моральності та відповідальності за власні вчинки стриптиз – значно привабливіша пропозиція, щоб потім не гризла совість, ніж журналістика в період передвиборчої гонки.
Але, повертаючись до теми, чому оці головні редактори цілковито нецікавих новинних сайтів не наважуються (або просто не хочуть) поставити собі запитання: може, цей новий тренд можливості створити “абсолютно ориґінальне й круте медіа” – це лише ще одна перевиборча технологія створення ілюзії вибору та власної свободи? Бо що робити в країні, де зростає недовіра до всіх і вся? Правильно, починати створювати цілком нове, незалежне, інтелектуальне, чесне, критичне, сатиричне! І створювати це шляхом не якихось слизьких типів з трьома підборіддями, а обрати людей з красивим резюме, які втомилися від всіх попередніх робіт і хочуть проявити себе як справжніх титанів журналістики, пообіцяти їм гроші й свободу, адже вони самі до вас прийшли, вони самі просять їх погодувати брехнями.
Пам’ятаєте початок фільму “Хвіст крутить собакою” (1997) з Робертом де Ніро та Дастіном Гофманом в головних ролях? “Чому собака крутить хвостом? Тому що собака розумніший власного хвоста. Якби хвіст був розумнішим, то він би крутив собакою”. Здається, така проста істина з кінематографа 90-х, і навіть не треба довго думати; але ми не думаємо, тому чи можна звинувачувати олігархів в зубожінні нації? Адже коли є попит, буде й пропозиція. Далі згадуємо сюжет фільму, що трапилось з продюсером, який створив найкраще творіння свого життя і зажадав розповісти про нього? Правильно, статечні чоловіки в чорних окулярах і довгих плащах сідають з ним в авто, поки Роберт де Ніро задумливо дивиться у вікно й дає нам зрозуміти – мовчання або смерть. Ти виконуєш чужі накази, робиш неможливе, починаєш фіктивну війну, аби відвернути увагу від домагань президента до школярки й допомогти підняти його рейтинг до 89%, але не можеш нікому похвалитись і описати це бодай у своїх мемуарах. Ти не можеш, бо є речі більш владні та сильні, ніж твій талант. Трохи приємніший варіант розвитку подій бачимо у фільмі “Операція Арґо”, де після вдало виконаної операції з порятунку життів працівників посольства США головний герой отримує найвищу нагороду розвідувальних служб – але церемонія таємна, і він навіть не може похвалитися власному сину. Бо якщо хочеш гучних аплодисментів й слави, треба йти в шоу-бізнес або цирк, ось і все. Хочеш бути відомим журналістом – не бери гроші в політиків, адже коли собака кусає господаря, собаку усипляють. Нам усім подобається вірити, що саме ми розумніші, саме ми не попадемось – але чи багато таких “історій успіху” ви знаєте?
А тепер про нашестя новинних сайтів. Окрім подушки безпеки в разі конфлікту з владою, вони також виконують функцію опію для народу. Ми підсідаємо на читання новин, можемо провести години, гортаючи стрічку, більшість інформації якої ніколи безпосередньо не вплине на наше буденне життя. Основним тут є не так можливість поміж десятка справжніх новин поставити одну фейкову, як те, що ці новини завантажують ваш мозок – ви отримуєте таку кількість інформації, яку не встигнете опрацювати та проаналізувати до наступного сеансу. Тобто надто інтенсивне читання новин – це виснаження власного мозку, але ніяк не отримання нових знань, бо здебільшого ми навіть систематизуємо всю інформацію. Їм вигідно, щоб ми не встигали подумати.
Але це ще не все. Найважливіший тип виборців, з яким перед моментом голосування треба найбільше працювати, називають “болотом” – тобто тими, які ще не визначились. Ким є наше “болото” у наступних президентських виборах? Точно не нижчий середній клас, точно не працівники заводів чи користувачі міжміських маршруток, адже їхні вподобання зазвичай дуже прості та, залежно від реґіону, дуже легко передбачити, голосуватимуть вони за Ляшка, Тимошенко, Порошенка чи опозиціонерів. Вони не тратять години на читання новин, журналістських розслідувань, вони лише годинку ввечері дивляться перше-ліпше ток-шоу чи “Хату на тата”, бо вони працюють, і неважливо де – на городі чи на заводі. Вони дивляться одні й ті самі ЗМІ, вони не шукають чогось нового, бо елементарно не мають на це часу.
А хто ж тоді сидить у фейсбуку та поширює всю зрадоньку й перемогу? Люди з вищою освітою, вищий середній клас, які вважають себе розумнішими за якихось селюків. Вони хочуть добре подумати, зважити всі за та проти, дослідити якомога більше новин – і лишень тоді віддати свій голос людям, які завдяки мільйонам інформаційних матеріалів вже встигли обробити їхній мозок вздовж і впоперек. Тобто “болотом” у нашому випадку є псевдоінтелектуали й люди з вищою освітою, які переконані, що думають і самотужки зможуть розібратись з усім цим інформаційним лайном, переконані, що саме в них є свобода вибору і критичне мислення. Адже найкращий спосіб змусити людину зробити те, що тобі потрібно, – це створити їй ілюзію, що вона сама зробила такий вибір. Як вийти з цієї ситуації? Почати сумніватись не у владі, а у самих собі, ставити під сумнів власні переконання – і пам’ятати, що супротивник бавиться в ігри значно довше, ніж ви.